Вероніка вже під’їжджала до дачі, як побачила, що хвіртка відчинена. Там явно хтось був. Мабуть, не просто так мати турбувалася. Невже й справді злодії забралися? Але побачене її вкрай обурило

– Кохана, я поїхав!

– Стривай, ти нічого не забув? Їду в дорогу взяв? – дбайливо запитала Вероніка.

– Ну, звісно. Не буду ж я стільки годин голодним перебувати.

– Подзвони, як доїдеш.

– Так, звичайно – Ігор поцілував дружину в щоку і вирушив у дорогу.

Вероніка та Ігор були одружені вже понад десять років. Втретє він їхав у відрядження на місяць. Звичайно ж, їй не хотілося відпускати чоловіка, але подітися не було куди. Така у нього робота.

Коли Ігор поїхав і зателефонував, що на місці, Вероніка задумалася над тим, чим їй тепер зайнятися. Усі справи по дому було перероблено.

Зустрітися особливо було ні з ким. Згодом подруг у неї не залишилися, оскільки вона була впевнена, що заміжній жінці подруги не потрібні.

Тому навіть не знала чим себе зайняти. Можна зустрітись зі знайомими. Але який у цьому сенс? У них, мабуть, свої справи.

Потім Вероніка згадала про дачу чоловіка, де вони не були вже три місяці. Руки все ніяк до неї не доходили, та й сезон почався тільки нещодавно.

– Що робити плануєш? – Запитала Вероніку її мама, яка жила в іншому місті.

– Поки не знаю, думаю на дачу завтра поїхати. Давно там не була.

– А що тобі там робити без Ігоря? Не боїшся одна залишатися?

– А чого мені боятися? Я там законна господиня і боятися мені нема кого.

– А якщо раптом якісь залітні там ходять по дачах і крадуть? – стурбовано промовила мати.

Вероніка тільки посміхнулася до її слів.

– Мамо, не накручуй себе і не вигадуй. Все там тихо та спокійно.

– Ти надовго туди?

– Думала на тиждень.

– Ого, так довго? Тоді обіцяй мені дзвонити частіше, домовилися?

– Звісно.

Вероніка зібрала всі необхідні речі та перевірила машину перед дорогою. Завтра в обід вона планувала бути на дачі.

Насправді дача була класна. Чудовий варіант для відпочинку. Подумати тільки, що деякі люди готові віддавати шалені гроші, аби лише відпочити на турбазі.

А тут додатково платити не доведеться. Все своє та рідне. Хіба ще нюанси були у вигляді того, що на дачі треба було доглядати за городом. Однак це не скасовувало всіх інших плюсів.

Тому, що вони мали дачу, деякі навіть заздрили.

– Добре вам таку дачу мати. Пощастило! – говорив брат чоловіка Роман.

– Чому ж пощастило? Ігор сам на неї заробив. Ось і купив. Зароби й теж купиш.

– Легко сказати. Знаєш, у всіх фінансовий достаток різний – тяжко зітхнув Роман.

Проте для Вероніки це були суцільні відмовки. Тому що, якщо чоловік дійсно хоче заробити, то він шукає для цього всі можливості, а якщо ні – причини.

Тому вона була впевнена в тому, що Романові було просто зручно шукати собі виправдання і продовжувати заздрити успішнішому братові, який справді намагався чогось досягти в житті, а не сидів на місці рівно.

Вероніка вже під’їжджала до дачі, як побачила, що хвіртка відчинена. Там явно хтось був.

Так, мабуть, не просто так мати турбувалася. Все ж таки, Вероніці було дуже цікаво дізнатися, хто там. Невже й справді злодії забралися? Може одразу поліцію викликати?

Вона тільки хотіла набрати номер екстреної служби, як побачила вдалині знайомий силует. Потім сміливо пішла у бік будинку.

– Ой, Вероніка, який сюрприз! – сказала Люба і вже хотіла її обійняти, але та стояла нерухомо, мов стовп.

– Що ти тут робиш?

– Та тут така справа…

Не встигла Люба домовити, як поруч одразу намалювався брат чоловіка Роман.

– А ти як тут? Загалом, поясніть мені вже, нарешті, що тут відбувається? – Запитала Вероніка, не приховуючи свого невдоволення.

– Ой, Вероніка, привіт! Та ми тут пожити приїхали.

– У сенсі пожити? Що це означає?

По Роману було видно, що він зам’явся, але все одно знайшов, що відповісти.

– А тобі хіба Ігор не говорив?

– Про що?

– Що він сам пустив нас пожити? Ти знаєш, так захотілося відпочити від міської метушні, от і приїхали.

Вероніка не розуміла такого нахабства. Навіть, якщо родичі, вони мали запитати в неї. А ще вона не знала, чому чоловік не зволив з нею порадитися.

– Я не знаю, що там вам мій чоловік дозволив, але особисто я нічого нікому не дозволяла.

Тут у розмову втрутилася Люба.

– Вероніка, кинь лаятись. Ми ж, таки, родичі. Чудово поживемо разом. Тим більше я тут картоплі насмажила. Давай до столу.

– Я не голодна! – Відповіла Вероніка і вирушила на другий поверх.

Роман відчув, що атмосфера розжарюється і спробував залагодити ситуацію.

– Вероніка, ми хотіли б пожити хоча б тиждень. Ти не заперечуєш?

– Заперечую.

– Ну, по родинному. Тим більше, що Ігор сам запросив. Ти зрозумій, я лише заради цього відпустку взяв. Люба мене так просила, ти не повіриш.

Тут Вероніка зрозуміла, що може  дійсно не варто пороти гарячку, і погодилася. У підсумку родичі залишилися на першому поверсі, а вона була на другому.

Начебто вже забули про цей інцидент і вийшло навіть нормально поспілкуватися. Якби не одне головне але! Роман і Люба були ще тими нечепурами.

Посуд за собою до пуття не мили, підлогу затоптали, басейн забруднили. На всі зауваження лише жартували, та обіцяли прибрати пізніше.

– Я не жартую, мені вже набрид цей свинарник! – казала Вероніка.

Однак у відповідь чула все те саме:

– Ну, не перебільшуй. Подумаєш, крихти на столі лишили, що такого? – Розводила руками Люба.

– Що такого? Мишей мені тут розводити не треба!

У результаті, важко виходило змушувати їх прибирати за собою, але частіше доводилося робити все самій. Тому що простіше було відразу прибрати, ніж постійно просити й чекати ще три дні.

І тут несподівано Вероніці прийшла чудова ідея. Наступного дня вона вирішила розбудити гостей рано-вранці.

– Підйом!

– Вероніка, ти чого так рано? Що сталося? – протирав очі Роман.

– Зараз у город працювати підемо, поки сонце не спекотне треба встигнути. Тож потім виспитеся. І ти, Любо, теж вставай.

Люба ліниво потяглася в ліжку.

– А я навіщо?

– Як навіщо? Теж допомагати підеш. Якщо ви приїхали, давайте допомагайте.

В результаті Вероніка досягла свого і родичі вийшли на вулицю.

– А робити що треба?

– Ой, справ у нас тут вагон і маленький візок. Наприклад, треба прополоти весь город від буряної, потім зробити грядки, і посадити їх, потім все полити, пересадити квіти…, далі продовжувати?

У результаті до обіду родичі працювали з нею на городі.

– І не ліньки тобі, Вероніка, усім цим займатися? – позіхаючи, сказала Люба.

– Ні, якщо хочеш жити на дачі, то треба працювати. Чи ти гадала, що тут люди тільки відпочивають?

Люба промовчала, а Вероніка вже зрозуміла її відповідь.

– Гаразд, увечері продовжимо.

– Як увечері? А відпочивати коли? – здивовано спитав Роман.

– Як стемніє.

У результаті після обіду Вероніка побачила, як її гості почали швидко збиратися.

– А ви куди?

– Виїжджаємо.

– Як так? Ви ж на тиждень затриматися хотіли. Я думала, як добре, допоможете заразом.

У Романа та Люби навіть очі у цей момент забігали.

– Та ти знаєш, мені з роботи зателефонували. Тож, ніколи нам. Їхати треба. Іншим разом якось.

– Ну, гаразд – Вероніка ледве стримувала посмішку.

У результаті, коли гості поїхали, вона вирішила зателефонувати до Ігоря, щоб прояснити ситуацію.

– Які ключі? Я їм нічого не давав! – стверджував чоловік.

– Добре, звідки вони тоді в них?

– Ось із цим і належить розібратися.

Потім Ігор згадав, що Роман якось приїжджав до нього і саме був у кабінеті, коли Ігореві зателефонували. Ймовірно, він потай вирішив зробити дублікат. І як тільки він на таке зважився?

Загалом, Ігор з братом мав дуже серйозну розмову. А ще він пишався дружиною та її кмітливістю. Треба ж, і припахати їх ще встигла. Щоб, так би мовити, не кортіло шастати там, де не треба.

З братом вони не припинили спілкуватися – рідня ж, як не крути…

А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.