Везіння! Як, мабуть, зручно виправдовувати все життя одним цим словом

Брат давно одружений, у них дорослий син. Усі вони безталанні. Брат випиває, невістка теж до келиха приохотилася, племінник по їхньому шляху пішов – п’є, живе з жінкою, яка сильно старша за нього, вона вже бабуся. Теж, до речі, п’є.

Мама за Миколку намагалася боротися. До себе жити забирала, коли йому було дванадцять років. Він пів року потерпів і до мами з татом втік.

Він розумів, що живучи у бабусі, треба було вчитися, не можна було прогулювати школу і диміти, не можна було повертатися додому за північ, потрібно було підтримувати охайний зовнішній вигляд.

У батьків можна було на все це забивати! Їх нічого не цікавило, вони жили від п’ятниці до п’ятниці.

Мама в опіку ходила, сім’ю брата перевіряли, але ось у чому сіль: братова дружина якось зізналася, що з опіки їм дзвонили, та попередили, що прийдуть.

Виповнилося Миколі шістнадцять років. Пішов він на будівництво після дев’ятого класу. Жити став у друга, друг був старший, сирота, хата вільна. Воля, робота, дівчата!

Мама хотіла, щоб Коля пішов навчатись. Пропонувала йому оплату навчання. Коля послав свою бабусю якомога далі.

Тільки тоді мати опустила руки. Здалася та змирилася. Але, до останнього дня вона шкодувала, що онука не врятувала.

Колі було близько двадцяти, коли його батьки почали втрачати людську подобу. Розгульні компанії, звільнення, чубанина, синці, бардак… Мама просто перестала з ними спілкуватися, для власного спокою.

Коля теж пив. Працював і пив, пив та працював. Мама йому дзвонила і щоразу він був не тверезий. Лайка, образи, докори – ось що чула мама.

Коля у всьому її звинувачував: не наполягла, не всипала по перше число, вчитися не змусила, тому він так погано і живе.

– Ходімо, дарчу напишу, – сказала мені мама.
– Чим тобі заповіт не догодив?

– Мало що, до інвалідності доп’ються. Ходімо! Нехай тобі буде квартира. Цим віри немає, проп’ють!

Сходили, мама подарувала мені квартиру. Вона дуже шкодувала, що не змогла витягти Колю. Був би він трохи розумнішим, то жив би з бабусею.

Мама б його вивчила, і квартира йому залишилася б. Якщо Коля вирішив не жити, а існувати, то мама повернула погляд на мене.

У нас із чоловіком все було добре. Донька росла, ми працювали, житло купили, дачу купили. Чоловік автосервіс відкрив. Ми завжди допомагали мамі, та батькам чоловіка.

Коли свекра не стало, свекруха останні півтора року життя з нами була, у турботі та догляді жила, плакала постійно, дякувала за те, що не покинули.

Коли моєї мами не стало, брат перший за спадщиною прибіг. Кричав, що я маму обдурила. Коля згадав, що бабуся йому житло обіцяла. Співмешканка племінника намагалася права качати.

Наше з чоловіком житло, спадщина від свекрухи, мамина дарована. Три квартири у нас із чоловіком є. Майбутнє дочки забезпечене. Вона навчається, на червоний диплом іде, буде учителем хімії.

Брат і невістка вважають, що мені пощастило! Їм не щастить, все життя не щастить, бо вони п’ють, а мені просто пощастило! А ще я своєчасно всім документи підкладаю. Усі блага на мене з неба впали, а на них не падають!

На мою думку, племінник довго не проживе. В нього вже діагнози! Якби лікувався, та кинув пити, то ще б пожив на цьому світі.

Звісно, не вилікувався, але продовжити життя зміг би. Але йому нічого не треба. Живе зі своєю жінкою, вона сама йому особисто наливає. І він також вважає, що його тітці просто пощастило!

Везіння! Як, мабуть, зручно виправдовувати все життя одним цим словом. Робота, самоконтроль, старання, завзятість.

Я теж людина залежна! Якщо міцне до рота потрапляє, то зупинитися не можу! Тому боюся цього, як вогню, близько до пляшки не підходжу!

Дивлюся на брата і з жахом розумію, що якби не мій здоровий глузд, то я б зараз мало чим від нього відрізнялася! Везіння? Серйозно? І ви так вважаєте?