Віддячила…

– Слухай, Віро… Тут така справа, – Андрій зам’явся у дверях кухні, і по тому, як він переминався з ноги на ногу, Віра одразу зрозуміла, що розмова буде не з простих.

– Нінка зателефонувала. З батьками посварилася, з дому пішла. Жити їй зараз нема де. Може, хай у нас трохи поживе? Доки не стане на ноги?

Віра відклала телефон із відкритим робочим чатом. Ніна. Молодша сестра Андрія, двадцять три роки, також дизайнер інтер’єрів.

Щойно випустилася, диплом ще не охолонув. Вони бачилися рази чотири – на сімейних обідах у свекрів, де Ніна зазвичай сиділа тихо в кутку і колупала виделкою салат.

– А що трапилося? З батьками?

– Та як завжди, – Андрій махнув рукою і нарешті зайшов на кухню, присів на край стільця навпроти. – Мати хоче, щоб вона в їхню контору йшла працювати. Мовляв, стабільність, зарплата біла. А Нінка вперлася – хоче за фахом. Ну і слово за слово…

Віра потерла перенісся. Квартира була її, ще дошлюбна. Трикімнатна у спальному районі, з ремонтом, який вона робила сама. Спальня. Кабінет, де вона працювала над проєктами. І третя кімната – пуста.

– Надовго?

– Місяць-два, не більше. Поки роботу знайде.

Віра подивилася на чоловіка. П’ять років шлюбу навчили її читати це обличчя, як відкриту книгу.

– Гаразд, нехай приїжджає, – Віра кивнула. – Третя кімната все одно порожня. Тільки попередь її – у мене зараз три проєкти у роботі, я вдома майже весь час. Нехай не лякається, якщо я ходитиму і мимритиму собі під ніс про колір затирання.

Андрій засяяв, перегнувся через стіл і цмокнув її в щоку.

– Дякую. Я зараз їй напишу.

За два дні у двері подзвонили. Віра відчинила і на мить розгубилася. На порозі стояла Ніна – бліда, змарніла, з однією спортивною сумкою через плече. Ні валізи, ні пакетів. Тільки ця сумка, з якої стирчав кут ноутбука.

– Привіт, – Ніна переступила поріг нерішуче, ніби чекала, що її повернуть назад. – Дякую, що пустили. Я справді ненадовго.

– Проходь, – Віра відсторонилася. – Твоя кімната наприкінці коридору. Там диван розкладений, чиста білизна.

Ніна кивнула і пішла коридором, притискаючи сумку до себе обома руками. Віра дивилася їй услід – на вузькі плечі, на зібране у хвіст волосся, на цю її згорблену спину. Двадцять три роки, а виглядає, як побитий собака.

За вечерею Ніна майже не їла. Перекладала шматки курки з одного краю тарілки на інший, поки Андрій розповідав щось про роботу. А потім раптом підвела очі на Віру.

– Віро, можна тебе спитати?

– Запитуй.

– Я тут подумала… Може, я могла б тобі допомагати? З роботою. Не за гроші, просто… Ну, як асистент.

– Накопичити досвіду, поки роботу шукаю. Я розумію, що у мене тільки диплом і жодного портфоліо, але я швидко навчаюсь. Чесно.

Віра подивилася на неї. На ці очі з червоними прожилками від недосипання, на пальці, що смикають край серветки.

– А ти розумієш, що робота рутинна здебільшого? Обміри, біганина по магазинах за зразками кахлю. Жодної романтики.

– Розумію, – Ніна швидко кивнула. – Мені будь-який досвід потрібний. Я все робитиму, що скажеш.

Віра замислилась. У неї справді накопичилася купа дрібних завдань, до яких не доходили руки. З’їздити у шоурум за каталогом. Зробити фотофіксацію об’єкта. Розібрати гору зразків у кабінеті.

– Добре. Спробуймо.

Ніна посміхнулася – уперше за весь вечір. Боязко, одними куточками губ.

– Дякую. Ти не пошкодуєш, я обіцяю.

Андрій під столом стиснув долоню дружини. І вона подумала – ну, може, і справді непогано вийде. Сестра чоловіка набереться досвіду, вона розвантажить себе від рутини. Всі у виграші.

Перший місяць пролетів непомітно. Віра втягнулася в новий ритм – тепер рутинні завдання не збиралися мертвим вантажем, а зникали зі списку справ одне за одним.

Ніна моталася за зразками, розбирала пошту та сортувала каталоги. Робота рухалася швидше, проєкти закривалися вчасно, і Віра вже почала думати, що ця співпраця – одне з найкращих рішень за останній рік.

А потім щось зламалося.

Спочатку пішла Марина Сергіївна – клієнтка із кухнею у новобудові. Написала сухе повідомлення:

– Віро, дякую за роботу, але я знайшла іншого фахівця. Дешевше.

Віра знизала плечима і списала це на кризу, на те, що люди зараз заощаджують на всьому. За тиждень злився Дмитро, який замовляв проєкт вітальні.

Теж без пояснень просто перестав відповідати на повідомлення. А ще за десять днів замовкла Ольга, з якою вони вже погодили концепцію дитячої кімнати.

Роботи поки вистачало, але ця дивна тенденція дряпала зсередини, не давала спокою. Віра перебирала в голові свої останні проєкти, намагаючись зрозуміти де накосячила.

Може, ціни завищила? Може, терміни надто довгі? Вона крутилася ночами й не шукала відповіді.

Ніна тим часом сиділа у своїй кімнаті з ноутбуком постійно. Навіть коли Віра не давала їй жодних завдань, зовиця щось зосереджено друкувала, мружачись в екран. На запитання відповідала ухильно – мовляв, резюме розсилає, портфоліо оформляє.

– Ти накручуєш себе, – Андрій обійняв Віру за плечі, коли вона в черговий раз поскаржилася на втрачених клієнтів. – Це просто смуга така. Сезонне затишшя. Скоро все налагодиться, побачиш.

Віра хотіла йому повірити. Дуже хотіла.

А потім надійшло повідомлення від Ігоря Петровича. Того самого, з яким вони підписали угоду на дизайн заміського будинку. Великий проєкт, добрий бюджет, роботи на три місяці вперед.

– Віро, вибачте, але я змушений розірвати нашу угоду, – висвітлилося на екрані.

Віра сіла на край ліжка, стискаючи телефон так, що стало боляче пальцям. Вона швидко набрала відповідь:

– Ігорю Петровичу, зачекайте. Що сталося? Чи я щось зробила не так? Скажіть прямо, я зрозумію.

Відповідь надійшла майже миттєво:

– Та ні, ви все робили добре. Просто мені написав інший дизайнер, запропонував ті ж послуги вдвічі дешевше. Я людина практична, самі розумієте.

– Інший дизайнер? – Віра насупилась, пальці швидко стукали по склу. – А можете скинути контакт? Мені цікаво, хто так демпінгує на ринку.

– Так без проблем. Зараз перешлю.

Повідомлення надійшло за хвилину. Віра відчинила його і кілька секунд просто дивилася на екран. То був номер Ніни.

Віра повільно підійнялася і пішла коридором. Ноги несли її самі, а в грудях розросталося щось гаряче та задушливе. Вона штовхнула двері до кімнати зовиці без стуку.

Ніна сиділа на дивані з ноутбуком на колінах і підвела голову з виразом легкого подиву.

– Віро? Щось сталося?

Віра мовчки розгорнула до неї екран телефону з листуванням.

– Поясни мені це.

Ніна подивилася на екран. Потім на Віру. І раптом її обличчя змінилося – зникла ця маска лагідного смутку, з яким вона ходила всі ці тижні. Замість неї з’явилося щось тверде і майже насмішкувате.

– Ну так. І що?

Віра зробила крок вперед.

– Як “і що”? Я тебе в будинок пустила, роботу дала, досвідом ділилася, а ти в мене клієнтів крадеш? Це ось так ти подяку свою висловлюєш?

Ніна зачинила кришку ноутбука і піднялася з дивана, схрестивши руки на грудях. Куди поділася та тиха дівчинка з опущеними плечима та зацькованим поглядом? Перед Вірою стояла впевнена в собі жінка, з примруженими очима та піддертим підборіддям.

– А що я такого зробила? Запропонувала людям послуги дешевше. Це називається конкуренція, Віро. Нормальний бізнес. За клієнтів треба боротися, а не сидіти рівно і чекати, доки вони самі в чергу вишикуються.

– Боротися? – Віра навіть задихнулася від такого нахабства. – Ти ж моїх клієнтів переманювала! Моїх, розумієш? Тих, котрих я сама знайшла, з якими вже угоди були!

– Ну то й що? – Ніна знизала плечима. – У тебе все є. Квартира своя, чоловік, бізнес розкручений. А що мені робити? Роками чекати, доки хтось сам звернеться?

Віра майже фізично відчула, як кров прилила до обличчя.

– Я своїх перших клієнтів місяцями шукала, ти це розумієш? Місяцями! Ходила по будівлях, роздавала візитівки, робила проєкти майже безплатно, щоб зібрати портфоліо. А ти просто влізла в мою базу і почала переманювати готових замовників!

– Ой, та годі тобі, – Ніна закотила очі. – Прямо свята мучениця знайшлася! Облаштувалася тут у своїй трикімнатній і думаєш, що весь світ тобі винен?

Віра стиснула телефон так, що пальці занили. Усередині щось перемкнулося – образа і розгубленість поступилися місцем холодній ясності.

– Збирай речі та йди! Прямо сьогодні.

Ніна здригнулася, ніби не чекала такого повороту.

– Що? Куди я піду?

– Куди хочеш? До батьків, до подруг на вокзал – мене це більше не стосується. Тобі тут не раді.

– Це дім мого брата! – Ніна скинула підборіддя. – Андрій мене сюди покликав!

– Ця квартира моя! – Віра викарбувала кожне слово. – Моя особиста власність, дошлюбна! Андрій тут взагалі ні до чого. Так що бери свою сумку і вимітайся.

Ніна схопила телефон і почала судомно набирати номер брата. Віра не стала її зупиняти – мовчки вийшла з кімнати та зачинила за собою двері. Нехай дзвонить. Нехай скаржиться.

Андрій прийшов з роботи о восьмій годині. Віра почула, як у передпокої зашурхотіла куртка, як стукнули об підлогу черевика, а потім із кімнати Ніни долинув приглушений голос – зовиця вже мчала до брата зі своєю версією подій.

Віра вийшла в коридор і притулилася плечем до одвірка кухні. Ніна стояла перед Андрієм з почервонілими очима і щось квапливо говорила, розмахуючи руками.

– Вона мене виганяє, уявляєш? Просто надвір! Я ж нічого такого не зробила, просто намагалася знайти роботу!

Андрій підвів погляд на дружину.

– Віро?

Віра дістала телефон, відкрила листування з Ігорем Петровичем та простягла чоловікові.

– Читай. Вона переманювала моїх клієнтів. Тих, з якими я вже мала угоду. Писала їм, пропонувала свої послуги дешевше. Марина Сергіївна, Дмитро, Ольга – це все вона. І зараз ось Ігор Петрович.

Андрій читав мовчки. Ніна завмерла поруч, і Віра бачила, як зовиця нервово облизує губи.

– Ніно, – Андрій підвів голову, і в його погляді не було жодної краплі колишньої м’якості. – Це правда?

– Я просто… Це ж бізнес, Андрію. Усі так роблять.

– Я тобі допомогти хотів, – Андрій похитав головою з якимось гірким подивом. – Попросив дружину тебе пустити, дати тобі шанс. А ти так відплатила?

– Але ж я…

– Збирай речі. Поїдеш до батьків.

Ніна піднялася, і по її щоках покотилися сльози.

– Андрію, будь ласка! Вони ж мене назад не приймуть! Ми ж посварилися!

– Приймуть, – Андрій відвернувся. – Нікуди не дінуться. А тут тобі більше не можна залишатися.

Віра дивилася, як Ніна плаче, як тремтять її плечі, як вона хапає брата за рукав і щось безладно бурмоче крізь схлипи.

І не відчувала нічого, окрім втоми. Жодного жалю, ніякого співчуття – лише порожнеча і полегшення від того, що все нарешті стало на свої місця.

Це ж треба бути такою нахабною! Невже й справді думала, що після всього, що утнула, буде все, як раніше? Недолуге створіння…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!