Відключити від апарата чоловіка-тирана чи все життя з ним мучитися?

Відключити від апарата чоловіка-тирана чи все життя з ним мучитися?

Мама з дитинства лякала мене циганами. Вона говорила, що вони крадуть маленьких дітей, вміють викликати духів та затуманювати розум. А ще мама попереджала, що циган краще оминати, бо вони бачать і минуле, і майбутнє.

Не знаю, наскільки це правда, але одного разу в мене відбулася розмова з циганкою.

То була жінка невизначеного віку. Очі в неї були молоді, ясні, а ось у волоссі прозирала сивина. Тому можна було подумати, що тій циганці 40 років, а можливо, і 60.

Вона була дуже нав’язливою, як і всі цигани, і стверджувала, що знає моє майбутнє. Я відмахувалась від неї як могла, але ворожка все-таки сказала мені кілька фраз:

– Коли всі жінки святкуватимуть свою свободу, ти добровільно одягнеш на себе пута і будеш їм радіти. Але ти не відразу зрозумієш, в яку пастку потрапила, – цілих 7 років будеш жити в ув’язненні. А потім тобі до рук попадуть ключі від тюремної камери.

Після цих слів циганка розвернулась і пішла геть. Спочатку мені хотілося наздогнати її та розпитати, що означало її пророцтво.

Але потім я вирішила, що це – всього лише хитрощі, щоб я підійшла до ворожки та “позолотила” їй ручку. Я вирушила у своїх справах і ще дуже довго не згадувала про слова циганки.

Минуло кілька років після зустрічі з ворожкою. Я майже два роки зустрічалася з хлопцем, на ім’я Віктор, Вітей ніколи його не називала, йому подобалося бути “переможцем”.

Він працював поліціянтом, був сильним, статним і впевненим у собі. Віктор зробив мені пропозицію в день 8 березня, сказавши:

– Рівно через рік ти будеш моєю!

Власне, це була не пропозиція, а скоріше констатація факту. На той момент мене все влаштовувало. Я відчувала у своєму обранці фізичну та моральну силу, він міцно стояв на ногах і точно знав, чого хоче.

Я ж працювала офіціанткою у кафе та винаймала квартиру. Після пропозиції я почала відкладати гроші на покупку жіночих штучок до весілля. Щиро кажучи, суми були невеликі.

Віктор же активно готувався до урочистостей: він сплатив ресторан, лімузин та поїздку до Єгипту, а також склав список гостей. Щоправда, вже на цьому етапі ми кілька разів встигли посваритися.

Зі свого боку наречений запрошував і рідних, і друзів, і колег. Мені ж він дозволив запросити лише батьків та кілька подруг. Коли я почала протестувати, Віктор сказав:

– Хто платить, той і музику замовляє. Вибач, кохана, але я не можу за всіх відповідати на нашому весіллі. Якщо хочеш – доплати за них сама.

Вільних грошей на той момент у мене не було, тож я взяла невеликий кредит у банку.

Спочатку я хотіла позичати гроші у батьків, але мені було соромно. Та й мама захоплювалася Віктором, говорила, що він – дуже статусний та видний чоловік. Мені не хотілося її розчаровувати.

Рік промайнув блискавично. 8 березня я готувалася стати дружиною. Коли я їхала на своє весілля у білому платті та довгій фаті, на пішохідному переході нам зустрілися люди з плакатами.

Їхні написи говорили: “Жінка – це не посудомийка!”, “Даєш свободу жінкам” та таке інше.

“Кумедні, – подумала я про мітингувальників. – Вони борються з чоловіками, доки не закохаються”.

Ех, скільки разів після заміжжя я згадувала цих “амазонок”.

Віктор виявився не лише сильним, а й дуже вимогливим. Він чіплявся до кожної порошинки, яку знаходив у нашій квартирі.

Якось я заперечила йому, сказала, що не встигаю й працювати, і намивати квартиру. Наступного дня мене звільнили. Добре, що кредит на той час я вже закрила. Впевнена, що моє звільнення спровокував саме Віктор.

Щороку 8 березня перетворювалося для мене на каторгу. Мій благовірний то приходив рачки з корпоративу, то дарував мені букет, в якому була листівка зовсім для іншої жінки.

Бувало, що чоловік підіймав на мене руку. Особливо він переживав через те, що в нас немає дітей.

Ще в перший рік сімейного життя я була при надії, але дитина перестала розвиватися на ранньому терміні. Довелося робити аборт. Після цього мені, чесно кажучи, не хотілося дітей.

Минали роки. Я почала перетворюватися з дівчини на бабусю. Мені більше не хотілося фарбуватись чи вибирати собі одяг.

Я відчувала, що втомилася від життя з Віктором, але куди мені було йти? Батькам я ніколи не скаржилася. Якось мама мені сказала:

– Тобі такий чоловік дістався: гарний, освічений, чому ж ти себе так запустила?

У відповідь я промовчала. Наближалася сьома річниця нашого весілля. Мені хотілося зникнути, поїхати кудись, аби не відзначати цей день.

Однак, увечері 8 березня я приготувала вечерю, навіть зробила зачіску. Віктор, як завжди, затримувався.

У двері зателефонували. На порозі стояла людина у формі:

– Ольга Юріївна?
– Так, це я.
– Ким вам доводиться Віктор Вікторович?

– Він – мій чоловік.
– Ви маєте проїхати з нами.
– А що сталося?
– Ми відповімо на всі Ваші запитання пізніше. Одягайтеся.

Я швидко накинула пальто на плечі та вискочила на вулицю, а потім сіла в патрульну машину. У машині була гнітюча обстановка. Ми мовчали.

Потім ми приїхали до лікарні. До нас викликали лікаря. То був хірург. Його забризканий кров’ю халат відвернув мою увагу.

Лікар сказав, що з Віктором стався нещасний випадок. Він невдало впав зі сходів та отримав численні переломи, але головне – пошкоджено головний мозок.

– Зараз він у комі. Шанси у нього – вкрай низькі. Якщо в найближчі пару тижнів він не прийде до тями, нам доведеться відключити його від апарата вентиляції легень. Або ми можемо штучно підтримувати в ньому життя, але вже за ваш рахунок.

Я була в шокована від того, що відбувається. Поліціянт сказав, що був близько знайомий із Віктором і випадково опинився поряд. Йому було важко повідомити мене про те, що сталося, тому він відвіз мене до лікарні.

Розповіді випадкового очевидця я слухала неуважно. Вони мене мало хвилювали. В голові чомусь виплив образ циганки з моєї юності.

Я виразно зрозуміла, що вона мала рацію з приводу кайданів. І скинути їх було простіше. Ось, чи зможу я піти на те, щоб позбавити Віктора шансу?