– Відкривай негайно! Не примушуй чекати, як бідних родичів на килимку!

– Гриша, біда! – Схвильовано вигукнула Діна, додзвонившись до чоловіка. – Твої батьки їдуть!

– Не пускати! – вигукнув він у слухавку.

– Гриша, як не пускати? – благала Діна. – Як я можу їх не пустити?

– Просто не пускай!

– Але ж вони все одно до під’їзду увійдуть! До будь-якої квартири подзвонять, їм домофон відкриють!

– Та й чорт із ним, ти їх у квартиру не пускай!

– Любий мій, ми ж із Лерою! Вона не зрозуміє, що треба сидіти тихо, як мишки! Вона і сміятиметься, і гратиме!

– А хай знають, що у квартирі хтось є, а їх не пускають принципово! – У голосі чоловіка чулася злість.

– Ти скоро? – з надією запитала Діна.

– Година, може, півтори, — відповів Гриша, — у заторі застряг. – Діно! У жодному разі не відчиняй двері! Нехай на майданчику сидять! Якщо дочекаються, я їх із цього боку зустріну!

– Я зрозуміла, – прошепотіла Діна зі страхом.

Боялася вона не чоловіка, а того, що незабаром почнеться у під’їзді за дверима.

Звук дзвінка змусив Діну не просто здригнутися, а підскочити на місці. Вона підбігла до дверей і зазирнула у вічко. Як і очікувалося, Ганна Макарівна та Яків Семенович власними персонами.

– Давай, відкривай! – Долинуло в під’їзді, – я бачила, як тінь вічко закрила!

– Так-так, відкривай, – підтримав дружину свекор, – ми втомилися з дороги, нам би чаю!

Діна причаїлася під дверима:

“Може пронесе, і вони вирішать, що вдома нікого немає?”

Але Лера ввімкнула на телевізорі мультики на всю гучність.

– Вдома вони, — чітко промовила Ганна Макарівна, — стукайся у двері!

Свекор, Яків Семенович забарабанив кулаком:
– Відкривай негайно! Не примушуй чекати, як бідних родичів на килимку!

– Не можна! – пискнула Діна досить голосно, щоб бути почутою.

– Що значить, не можна? – вигукнула Ганна Макарівна. – Хто сказав? Я Гриші пожаліюся, він тебе відразу з дому виставить! Ти чув, Яша, вона пускати нас не хоче!

– Це Гриша наказав вас не пускати, — сміливіше відповіла Діна. – Він незабаром приїде, можете почекати його там!

А потім вона спиною позадкувала від дверей, щоб не чути те, що там почалося:

– Перед сусідами треба буде перепросити, — промовила вона, закриваючись із донькою в кімнаті, щоб та не почула лайки з під’їзду.

***
Вісім років тому історія починалася майже так само.

– Гришо, твої батьки зателефонували, сказали, що завтра приїдуть у гості! – у паніці промовила Діна, мало не гублячи телефон.

– Ух, ти! – відповів він.

– Вони подзвонили, коли я на обіді була, то я вже відпросилася і лечу додому! – торохтіла Діна. – А ще на завтра відпросилася і, про всяк випадок, на післязавтра!

– М-м, а чого? – не розумів Гриша.

– Любий, це ти чого? Твої батьки їдуть до нас у гості! — Діна проговорила просто в мікрофон, щоб не кричати на всю маршрутку.

Але її все ж таки почули, а хтось навіть фразу кинув:
– Оце влетіла дівка!

– Діно, так це ж лише візит ввічливості, чого ти хвилюєшся? – Запитав Гриша, досі не розуміючи хвилювань дружини.

– Гриша, у мене з Ганною Макарівною поки що нормальні стосунки, але якщо вона побачить наш побут, то вони почнуть різко псуватися! А мені проблеми зі свекрухою не потрібні!

– А-а, ти через це? – Гриша розсміявся. – Ну, так, анекдоти не на пустому ж місці з’являються!

– Досить сміятися та жартувати! Мені зовсім не до жартів! Після роботи не затримуйся, разом приведемо наше гніздечко в порядок!

– Ну-у, — простяг він, — в нас у принципі нормально, тільки пил витерти…

– Любий, згадай квартиру мами та нашу! Згадав? А тепер подумай, які претензії мені може пред’явити Ганна Макарівна?

– Я теж спробую відпроситися, — промовив Гриша.

***
Одружилися вони пів року тому, і тоді тільки Діна переїхала до чоловіка. До цього вона була в його квартирі, але більше як гостя. А за пів року господарювання… хоча яка із неї господиня у двадцять років?

Так ось, за пів року прибирання робилося за принципом:
“Ех, зробимо, коли націлуємося!” Тобто практично – ніяк.

А люди молоді, палкі. На думці для господарювання місця не залишається. Обидва працюють, тому решту часу тільки один для одного!

А тут ревізорро хоч і попередили, що вони наближаються!

***
– Мішки, що біля дверей — це одразу на смітник, — замість: “Привіт, коханий!” випалила Діна, – а потім бігом назад, я зараз ще приволоку з кухні та кімнати!

– Звідки стільки? – здивувався Гриша.
– Піца! Суші! Бургери! – сказала Діна.
– Ну, так, — Гриша почухав потилицю, — готувати я тобі до пуття не даю!

Діна почервоніла, відмахнулася з усмішкою:

– Зараз пляшки від лимонаду та пакети від соку позбираю!
– Може, викликати клінінг? — спитав Гриша, дивлячись на чорні мішки зі сміттям.

– Я дізнавалася, вони ночами не працюють, а твої батьки сказали, що до одинадцятої будуть!

– Добре, що хоч попередили, — пробурчав Гриша, намагаючись схопити якомога більше пакетів.

– І ще Гришо, мені там ще серйозною розмовою загрожувати почали, — промовила Діна, тримаючись за спину, — ти не знаєш, з чого?

– Неважко здогадатися! – Він усміхнувся. – Пів року після весілля минуло. На їхню думку, ми мали розважатися по повній програмі. А тепер маємо виконати обов’язкову програму!

Діна хитнула головою, намагаючись зрозуміти висловлювання чоловіка, але без особливого успіху. Там зараз тіснилися думки, як відмити підлогу в сутінках.

– Чи можна спростити для обмежених розумом? – Попросила вона.

– А чого тут спрощувати? – знизав плечима Гриша. – Пів року ми жили спокійно, гуляли та відривалися, а тепер вони вимагатимуть онуків!
– Як онуків? – Здивувалася Діна.

У неї з рук навіть пакет зі сміттям вислизнув, з якого сміття полетіло коридором.

– Ну, малі такі, симпатичні, кричать, їдять, сміються! На нас із тобою схожі! – Гриша розсміявся своїм поясненням.

А Діна остаточно розгубилася:

– Гриша, а що, вже час?
– А чому б і ні? – Запитав він у свою чергу. – Я працюю, ти працюєш, квартира, спасибі батькам, є. Можна й дітей планувати!

– Отак одразу? – ледь промовила Діна. – Я думала, що це потім… Ну, пізніше…

– Я повністю згоден, — кивнув Гриша, — завтра в цьому переконуватимемо моїх батьків!
– Господи! – стрепенулась Діна. – Батьки! Терміново! Бігом! Все прибирати!

***
З прибиранням молоде подружжя закінчило глибокої ночі, якщо не сказати, під ранок. Але як не намагалися заснути, так і не змогли, вигадували причини, щоб відтягнути факт появи необхідних онуків.

– Я скажу, що хочу отримати підвищення, закріпитись ґрунтовніше, щоб мене дочекалися з декрету, — промовила Діна.

– І декретні будуть більші! – підтримав Гриша. – А я скажу, що треба підготуватися до появи дитини. Матеріальна база, курси якісь пройти.

– А ще можна сказати, що в садку треба чергу вистояти у п’ять років, щоби місце отримати. Ну, ми до списків внесені, а черга підійде нескоро! Садок хороший з англійською мовою!

Шкода, що всі їхні аргументи їм не знадобилися.

***
– Все зрозуміло, — промовила Ганна Макарівна, морщачись, — до прибирання ви ще не дорослі. Ну, нічого, з віком прийде!

Діна з Гришею застигли, бо, на їхню думку, в операційній не так стерильно. Гриша навіть обуритися хотів, але не встиг.

– Сину, — подав голос Яків Семенович, сідаючи за стіл, — що ти думаєш про власне житло?

Гриша розгублено сів навпроти:
– У сенсі? – промовив він. – Ми, як би, живемо!

– Ключове – як би! – зауважив чоловік. – Це моя квартира, а ти в ній просто живеш.

– Тату, коли ви з мамою купували цю квартиру, одразу ж сказали, що ця квартира мені! Ну щоб я тут жив!

– Так, синку, – Ганна Макарівна підсіла до чоловіка. – Щоб тут ти жив! Але ти одружився, і тепер вас тут мешкає двоє! Ось нам із батьком стало цікаво, а що ви собі думаєте?

– А чого тут думати? – здивовано спитав Гриша. – Далі житимемо!
– Я тобі казала, що вони нічого не думають, — Ганна Макарівна штовхнула чоловіка в бік. – Просто насолоджуються життям і робити нічого не хочуть!

– Сину, ти мені кажеш зараз, що обираєш паразитичний спосіб життя? – Яків Семенович серйозно глянув на сина. – У мажори записався?

– Тату, а нічого, що я вивчився на бюджеті, на роботу влаштувався без протекції.

– От і далі йди обраним курсом, добивайся сам!

– А квартира тут до чого? – Запитав Гриша. – Тим більше ви все одно її для мене купували!

– А ти батьківські гроші не рахуй! – злетіла Ганна Макарівна. – Ми її просто купували! А коли ти одружився, значить, ти вже не наша сім’я, а своя власна!

Ось, беріть з Діною іпотеку, і живіть, як вважаєте за потрібне!

Діна слухала суперечки чоловіка з його батьками та дещо випадала в осад. Вона чудово знала, що батьки чоловіка не бідують! Як би, зовсім не бідують!

– Вони мешкають у чотирикімнатній, — розповідав колись Гришко, — а ще в них є дача за містом. Ми поїдемо туди влітку. Так вони мають ще й комерційне житло: три квартири під здачу! Будинок зараз хочуть купити на півдні.

– Навіщо їм стільки? – дивувалася Діна.

– А ось подаруємо їм онуків, і бабуся з дідусем кожному по квартирі даруватимуть!

– Це, звичайно, добре, але сумнівно, – промовила Діна. – Хоча все може бути. Але я на це не розраховувала б. Не просто так вони все це купували, і точно вже не для того, щоб роздаровувати!

А зараз Діна розуміла правоту своїх побоювань:

“Тобто для сина вони тимчасово квартиру надали. Не переписали на нього, а пустили жити. А як він одружився, так попросили на вихід, мовляв, сам собі заробиш!”

– Нам із мамою здається, що отримавши квартиру просто так, ти не станеш самостійною та незалежною людиною! Стрижня в тобі не буде! А це нам прямий докір, що ми ганчірку виростили!

– Як ти кажеш? – Гриша вирішив перепитати. – Самостійним та незалежним? Як гарно звучить, я запам’ятаю!

Цю фразу Гриша промовив таким голосом, який Діна ніколи не чула. Злий, жорстокий, твердий та впевнений. У Діни мурашки побігли по спині.

– Мамо, тату, я зрозумів усе, що ви хотіли мені сказати, — тим самим тоном промовив Гриша, — ми збираємо речі та з’їжджаємо на орендовану квартиру!

Думаю, за тиждень переїдемо. Якщо в цій квартирі щось стало непридатним, надішліть мені рахунок на ремонт!

А зараз, я попрошу, залиште нас із моєю дружиною наодинці, нам треба збирати речі!

***
Дзвінок телефону вирвав Діну зі спогадів:

– Кохана, я за хвилину піднімуся на поверх,— Гриша говорив ласкавим голосом, чим трохи заспокоїв Діну,— якщо гості ще у під’їзді, ти тоді теж вийди, будь ласка! І це, Лері ввімкни мультики гучніше, мені здається, буде галасливо!

– Добре, – Діна підійшла до вічка, – вони там, – повідомила вона, – я зараз вийду.

***
На майданчику подружжя опинилося одночасно.

– Синку, — почала плаксивим голосом Ганна Макарівна, — твоя негідниця дружина нас у квартиру не пускає!

– І правильно робить, — сказав Гриша, — що вам там робити? Це ж не ваша квартира! Ми з Діною, – він обійняв дружину за талію, – п’ять років горбатилися, щоб оплачувати орендоване житло, відкладали на перший внесок, та й просто жити треба було на щось.

– Ти ж про нас зовсім забув, навіть у гості не приїжджаєш? – похитала головою Ганна Макарівна.

– А коли, мамо? – Гриша підняв брову. – У мене дочка з’явилася, Діна у декреті. А мені, як порядному чоловіку, треба їх утримувати! А ще платити іпотеку! Двадцять років, між іншим! Коли мені до вас їздити? Та й у яких хоромах вас шукати?

– Сину, не треба так уїдливо! – грізно сказав Яків Семенович. – Ми з мамою до онуки приїхали. Подарунки привезли! Іграшки!

– Тату, навіщо такі витрати? – Гриша похитав головою. – Лера ж виростить несамостійною та залежною від ваших подарунків!

Ось чого не треба, того не треба! Вона житиме у спартанських умовах, а потім сама собі заробить і на іграшки, і на солодощі!

– Так, ти! – заревів Яків Семенович на весь під’їзд.

– Так, я самостійний та незалежний! Такий незалежний, що від вас мені взагалі нічого не треба: ні квартир, ні грошей, ні іграшок для дочки! Я сам впораюся! І ще я настільки самостійний, що чудово обійдуся без вашого суспільства, як попередні вісім років!

Батьки Гришка червоніли, блідли, але сказати нічого не могли.

– Ходімо, люба! – Гриша потягнув дружину у бік дверей, – ми самостійні та незалежні, а цих людей я, здається, не знаю…

Самостійні та незалежні!!!