– Відмовилася бути безплатною нянькою для племінниці чоловіка, так зовиця обурилася, та звинуватила мене в егоїзмі

– Забери мою дочку зі школи, – сказала Марина. – Тобі ж не складно, правда?

– Не складно, – погодилася я, – тільки…

– Ой, все згодом! – обізвалась Марина. – А то я на манікюр запізнююся. Забереш її о третій з групи продовженого дня, добре?

– Стривай, Марино, – твердо сказала я. – Я, звичайно, заберу сьогодні Оленку. Але ж я тобі пояснювала вже сто разів, що працюю з дому. І це не означає, що я сиджу без діла.

– Потім, потім! – відмахнулася зовиця. – Дякую тобі!

І вона вимкнулася.

Робити нічого, довелося забирати племінницю чоловіка зі школи. Оленка пройшла в мою квартиру, навіть не знявши кросівки й плюхнулася на диван поряд з моїм робочим ноутбуком.

– Тітко Ліза, а увімкни мені мультики на великому екрані, – вимагала вона, – а то у мами планшет сів.

Я подивилася на годинник. За п’ятнадцять хвилин у мене очікувалася презентація для клієнтів, над якою я працювала останні два тижні. На кухні в мікрохвильовій печі остигав мій обід з доставки.

– Мультиків не буде поки що, – сказала я, – йди краще книжку почитай якусь.

– Не хочу я читати, – надулася Оленка, – у школі змушують, вдома мама змушує, ще й тут.

– Ну тоді знайди собі інше заняття, – знизала я плечима.

Племінниця надула губи й уткнулася в телефон.

…Пів року тому Марина з донькою переїхала у квартиру поверхом вище. Я думала, буде весело, родичі поряд, можна разом вечеряти, поговорити за чаєм. Я навіть булочок напекла в день їхнього переїзду. Марина взяла одну, понюхала і сказала:

– Ой, а в мене Оленка родзинки не їсть, у неї алергія.

Алергії, звичайно, ніякої не було, через тиждень я бачила, як вона уплітає такі самі булочки з пекарні навпроти…

Але це був лише початок. Спочатку Марина просто “забігала на хвилинку”, то по сіль, то яйця, то попросити мене посидіти з Оленкою “п’ять хвилин”, поки вона в магазин збігає.

П’ять хвилин перетворювалися на три години, магазин виявлявся салоном краси, а Оленка встигала перевернути всю квартиру догори дном.

– Тітко Лізо, я їсти хочу! – Оленка смикала мене за рукав. – Мама сказала, що ти мені макарони зробиш із сиром, як я люблю.

Я глибоко вдихнула, видихнула і порахувала до десяти.

– Олено, сідай ось сюди й не чіпай нічого, – я посадила її за кухонний стіл, дала їй папір і олівці. – Помалюй поки, а я швидко проведу зустріч і потім приготую тобі щось поїсти, добре?

– Але я зараз хочу! – Занила вона.

Я включила ноутбук і розпочала презентацію, намагаючись говорити впевнено, попри те, що за спиною Оленка вже почала співати пісеньку.

– Вибачте, що то за звуки? – здивовано запитав головний менеджер.

– Це… Е… у сусідів, – збрехала я, намагаючись жестами показати Оленці, щоб вона замовкла.

Але вона, мабуть, вирішила, що я з нею граю, і заспівала ще голосніше, почавши при цьому барабанити олівцями по столу. Я вибачилася, вимкнула мікрофон, обернулася до неї:

– Олено, будь ласка, тихіше, це дуже важлива зустріч!

– А мама сказала, що твоя робота – це так, нісенітниця! – видала вона з безневинним виглядом. – Що ти просто сидиш в інтернеті і вдаєш, що зайнята!

Я побачила, як головний менеджер щось говорить, але мікрофон було вимкнено, і я нічого не чула…

Коротко кажучи, угода зірвалася. Два місяці роботи нанівець. Премія, на яку я планувала купити новий комп’ютер, так би мовити, помахала мені ручкою.

Я сиділа за кухонним столом і дивилася в екран свого ноутбука, а Оленка вимагала свої макарони із сиром.

Увечері прийшов Діма. Втомлений, але задоволений, у нього на роботі все було чудово.

– О, Оленка у нас? – підняв він брови. – Що, Марина знову попросила?

– Твоя сестра не попросила, вона поставила перед фактом! – Не втрималася я. – І через її дочку я щойно втратила важливого клієнта!

– Ну що ти так засмучуєшся? Подумаєш, один клієнт. Знайдеш інших. А сім’ї треба допомагати.

– Сім’ї, значить? А мені хто допоможе?

– Слухай, ну… – Діма розвів руками. – Ти ж все одно вдома сидиш. Яка різниця, одна чи з дитиною?

– Величезна різниця, Дімо! – відповіла я. – Так, я працюю з дому, але це не означає, що я не працюю взагалі!

– Ну гаразд, гаразд, не кип’ятись, – він підійшов до мене й обійняв. – Марина скоро забере Оленку.

Марина зволила заявитися лише об одинадцятій вечора. І привела з собою нового бойфренда, вони обидва були дуже під мухою.

– Ой, Лізко, ти найкраща! – Вона повисла в мене на шиї. – Оленка поїла? Уроки зробила?

– Так, все гаразд. Але, Марино, це востаннє, – твердо сказала я.

– Ой, та ну тебе!

– Та не «ну мене», а послухай мене сюди… – почала сердитись я.

Тут у коридорі з’явився Діма.

– Лізо, не починай, – м’яко попросив він. – Марино, а ти забирай Оленку, вже пізно.

– Та я заберу, – сердито сказала Марина, – але ти подумай сам, Дімо, дітей у вас немає. Твоя дружина не працює на нормальній роботі, а ще й ультиматуми мені якісь ставить…

Загалом ми з Дімою два роки намагалися завести дитину. Я пройшла через три курси гормональної терапії, дві операції. Лікарі сказали, що потрібен час, потрібно менше стресу і більше спокою.

А який тут може бути спокій, коли кожен день твоя зовиця використовує тебе, як безплатну прислугу?

У мене був час подумати до ранку. І я надумала, що поїду я до мами, у неї тихо і спокійно. А Діма… Ну, він нехай теж подумає та вирішить, як нам бути далі.

Вранці чоловік застав мене за збиранням речей.

– Ти що це робиш? – поцікавився він.

– Їду до мами.

– І надовго? – у його голосі почулася тривога.

Я зміряла його поглядом і відповіла:

– Як вийде.

Він пішов проводжати мене до дверей і раптом схаменувся:

– Лізо, ну слухай… Ти через Маринку, чи що? Але ж це смішно!

– Ні, Дімо, це не смішно, – заперечила я. – До речі, передай своїй сестрі, щоб вона шукала іншу няньку. Або хай сама займається своєю дитиною.

І я поїхала. Перші два дні Діма дзвонив мені щогодини, але я не брала слухавку. На третій день зателефонувала Марина:

– Лізо, вистачить тобі випендрюватися! Повертайся давай! Мені ні з ким залишити Оленку!

– Залиш із Дімою. Він же вдома вечорами.

– Він працює! У нього важлива робота!

– А в мене, значить, не важлива?

Вона кинула слухавку. За годину знову зателефонував Діма.

– Марина притягла Оленку і поїхала! Сказала, що коли ти відмовляєшся, то розумітися з усім цим повинен я!

– Ну і розумійся, – посміхнулася я.

– Але ж у мене завтра важлива презентація!

– У мене також була важлива презентація! І я її провалила завдяки твоїй племінниці!

Діма буркнув щось і повісив слухавку.

Минуло п’ять днів. Якось уранці чоловік зателефонував мені й несміливо попросив повернутися.

– Пробач мені, – сказав він. – Я… реально не розумів, як тобі важко. Ці п’ять днів з Оленкою… Я мало не збожеволів. Вона стрибала на дивані та розбила мій робочий ноутбук.

– Потім вона залила важливі документи. І через те, що вчора їй раптом захотілося пограти в хованки та наздоганялки одночасно, я спізнився на нараду.

Він різко видихнув.

– Марина сказала, що більше не залишатиме її зі мною, тому що я не вмію ладнати з дітьми.

Я посміхнулася:

– А я, значить, умію?

– Лізо, ну пробач ти мене! – у голосі чоловіка почувся розпач. – Я поговорив із Мариною. І сказав, що ти більше не сидітимеш з Оленкою.

– І що вона сказала?

– Образилася.

– Ну, а ти?

– Ну, а що я? На ображених, воду возять, – сказав Діма. – І взагалі – її дитина, її проблеми!

Марина досі з нами не розмовляє та розповідає родичам, що ми два егоїсти, які живуть лише для себе.

А мені здається, що Марина не тільки егоїстка та хрінова мати, а ще й нахаба, яких світ не бачив! Наплодять дітей, а потім не знають, куди їх прилаштувати! Бісить…

А ви що скажете з цього приводу? Як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!