– Відсьогодні у мене нові правила. Моя кімната – моя територія! Без стуку, без дозволу – ніхто не входить. І так, у мене там тепер стоїть холодильник, все, що я куплю – я складатиму туди. – Мамо, ти що, з головою посварилася? Ти від дочки продукти будеш ховати?- Не ховати, Міло! Мотивувати

Люда ледве донесла пакети до квартири. Хоч би хто, донька чи зять, спустився та допоміг! П’ятий поверх і без ліфта, а здоров’я вже не те. І помічників нема на обрії. Між іншим, вона їм продукти на останні гроші купила.

– Ох, господи, – пробурмотіла Люда, кидаючи на підлогу один із пакетів, який, впавши, підтвердив те, про що вона подумала за мить до цього.

Саме в цей пакет вона поклала банку маринованих огірків. Банка луснула. Добре хоч дірок не було, нічого не вилилося.

Вискочив Паша. Довготелесий і нескладний хлопець. Зять. Ось коли треба спуститися вниз та допомогти донести сумки, це не до нього. А як треба “обстежити” покупки – він тут як тут.

– Теща моя кохана прийшла! – Паша моментально виявився поряд, але не для того, щоб підхопити важкі пакети, ні. – Ну що там у нас? Є щось смачненьке? Я якраз зі зміни, голодний, як вовк!

Люда опустила решту пакетів і поглядом спопелила зятя.

– Є, Паша, є, – сказала вона, – та не про твою честь.

Паша, який уже встиг засунути руку в пакет, образився.

– Що, їду від мене ховати почнете? Я також на неї заробляю.

Люда сама віднесла продукти в холодильник.

– Заробляєш? – Фиркнула вона, – охоронцем на стоянці, Пашо. Заробляєш три гривні, а гонору, як у спадкоємця Рокфеллера.

– Ходиш тут королем, розумієш. На їжу не скидаєшся. Угу, заробляєш ти. Але що ти заробив, то на себе й витратив, ні хлібини хліба додому не приніс. Здобувач!

Цей хлопець її дратував. Ой, як дратував. Він прийшов у дім до її дочки, і з її благословення оселився в них, пообіцявши “допомагати та дбати”.

Минуло три роки. Турбота виражалася в тому, що він раз на тиждень виносив сміття, а допомагав виключно тим, що до блиску вичищав холодильник.

До них із кімнати вийшла Міла. Вона була копією матері, тільки молодою, і теж не відмовлялася пожити на доходи мами.

– Мамо, що за шум, а чубанини немає? – Запитала вона, – Пашо, ти вже біля пакетів?

Чубанина зараз розпочнеться.

– Мама твоя для мене смаколиків пошкодувала, – пояснив Паша.

– Дармоїд, – прилетіло від тещі.

– Мамо, це грубо!

– Не грубо, а правда! Він не заробив на щось смачне. Йому хочеться делікатесів? Нехай змінює роботу. А не спить на цій стоянці добу через три за вісім тисяч на місяць.

– Не вісім, а десять, – буркнув Паша.

– Яка різниця, якщо я від тебе анітрохи не бачу? – відповіла Люда.

Міла терпіти не могла, коли вони сваряться.

– Мамо, навіщо ти так? Будь-яка робота важлива.

– Я нічого не маю проти роботи охоронцем, Міло. Загалом нічого. Я за працю. Якби йому платили нормально. Та що там нормально! Якби він хоч щось із цих грошей доносив додому!

Паша поклав витягнуту ковбасу назад у пакет, але тут його погляд упав на пряники.

– Ну гаразд, – пробурмотів він, – якщо годувати мене поки що ніхто не планує, то хоч пряник підійде.

І пішов назад у кімнату. Разом із пряниками. Міла провела його поглядом, а потім знову обернулася до матері.

– Мамо, ти знижуєш його самооцінку, розумієш? Йому поки що не вдається знайти щось гідне. Він шукає.

За це взагалі можна не переживати. Самооцінка в нього, як скеля.

– Ой, не виходить у нього, – передражнила Люда дочку, – та його просто влаштовує працювати за графіком доба через три, отримувати десять тисяч, які йдуть на інтернет та нові телефони, і взагалі не паритися про життя!

– Це не “не виходить”, Міло! Це, як зараз кажуть, зона комфорту. І мені набридло, що вона в моїй квартирі!

А ось Міла співчувала чоловікові. Ну, він же не безробітний ледар. Він чесно працює.

– Ти несправедлива. Він же намагається!

– А я тобі говорю – нехай спробує не намагатися, а робити.

– Мамо… будь м’якше.

І Міла пішла втішати чоловіка.

– Як же ви мені набридли! – Видихнула Люда в порожнечу.

Донька взагалі не працює. Тобто вона займається продажами в інтернеті, але ці продажі не принесли жодної гривні за останні пів року.

Зять нібито працює, але на свої ж хотілки – то нову приставку “за знижкою”, то абонемент у фітнес – свою мізерну зарплатню і витрачає. Набридли!

Пашу його робота влаштовувала й надалі, але йому не пощастило. Стоянку, яку Паша так старанно охороняв, вирішили знести та звільнити місце під будівництво. Паша, зрозуміло, був звільнений.

– Ну що, герою? – Люда не змогла стримати єхидства, – нова робота знайшлася?

– Шукаю, – буркнув Паша.

Шукав він, треба сказати, з такою ж завзятістю, як і працював. Тобто не шукав зовсім. Міла теж не поспішала.

І треба було їх якось підштовхнути до самостійного життя. Вона замовила маленький холодильник і поставила його в кімнаті, а на двері кімнати повісила замок.

Коли ввечері вся чесна компанія зібралася вечеряти, тобто, коли Люда розігріла макарони з тушкованкою, купленою на її зарплату, вона оголосила:

– Відсьогодні у мене нові правила. Моя кімната – моя територія! Без стуку, без дозволу – ніхто не входить. І так, у мене там тепер стоїть холодильник, все, що я куплю – я складатиму туди.

– Мамо, ти що, з головою посварилася? Ти від дочки продукти будеш ховати?

Чи було Люді не приємно це казати? Дуже! І не приємно, і соромно, і дочку шкода, але, може, це підштовхне їх до виходу із зони комфорту.

– Не ховаю, Міло! Мотивую. Я мотивую тебе працювати! Я мотивую Пашу працювати! Вже себе прогодувати ви не можете!

– Маячня якась… – прошепотіла дочка.

Паша, який до цього мовчав, мабуть, згадавши, що він тут чоловік, й мусить захищати дружину, схопився.

– Це що за ігри, Людмило Петрівно? Ми що, у в’язниці? Я зараз цей замок винесу!

– Спробуй, Пашо, – Люда стала навпроти нього. Вона була нижча на зріст, але її це не бентежило, – Спробуй! І тоді ти не лише замок винесеш, а й свої речі із квартири.

Після цієї вечері спілкування звелося до мовчазного обміну репліками про побут, а ночами Паша та Міла, здається, намагалися домовитися, хто піде на “розвідку” до дверей.

Одного ранку Люда прокинулася від дивного скреготу. Вона дослухалася. Звук долинав із коридору, прямо з-за дверей її спальні.

Вона тихо підвелася, накинула халат і обережно подивилася через щілину.

Паша стояв навколішки перед дверима. В руках у нього була саморобна відмичка – чи зламана спиця, чи великий цвях. Він тихенько лаявся, намагаючись вставити її в замкову щілину.

Це було так безглуздо, так жалюгідно і так відчайдушно, що Люді стало смішно. Вона насилу стримала напад сміху, прикривши рота рукою.

– Гей, зломник! – Голосно сказала вона, – загубив щось?

Паша спритно підвівся і сховав інструмент. Людмила вийшла.

– Я… перевіряв, – промимрив він, – перевіряв надійність замку.

Від безсилля Паша зблід. Він зрозумів, що теща його не просто “недолюблює”, вона його зневажає, і вона має на те всі підстави.

Але цей інцидент став переломним моментом. Міла, побачивши, як її чоловік намагається зламати замок, щоб дістатися шматка сиру, здається, прозріла. Або принаймні їй стало соромно.

Через тиждень, Міла прийшла додому і повідомила:

– Мамо, я влаштувалася на роботу. У кол-центр. З окладом, з бонусами, все як годиться. Обіцяли офіційне оформлення.

Люда посміхнулася вперше за довгий час.

Паша продовжував шукати, але тепер його пошуки зводилися до читання вакансій у телефоні, лежачи на дивані.

Міла, що подорослішала на очах, стала жорсткішою. За пів року її роботи вона, здається, перейшла із віку підлітка до вже цілком дорослої дівчини. Виникла відповідальність. І косі погляди у Пашин бік.

– Пашо, – тепер вона сама питала його про це, – ти колись плануєш знайти щось серйозне?

– Я шукаю, Міло. Але поки що все не моє.

– Ти вже пів року відпочиваєш на мої гроші!

– Міла, ти ж розумієш…

– Ні, не розумію! Я зрозуміла інше. Я зрозуміла, що мені двадцять вісім років, я працюю, а в мене вдома живе і їсть моїм коштом людина, яка навіть не намагається вдати, що їй не начхати на мене.

І незабаром Паша їх покинув.

– Все, з’їжджай, – сказала Міла.

– Ти про що?

– Про те, що ти мене не влаштовуєш. Ти можеш залишитися на пару днів, доки не знайдеш, куди йти, але потім – адьос. Ти просто їси та спиш. Не такого чоловіка я покохала.

Люда слухала їхню розмову зі своєї кімнати, не втручаючись. Вона прочинила двері, щоб краще чути, але не виходила. А подумки вона верещала від щастя.

– Ось тепер, – подумала Люда, – моя дочка нарешті подорослішала. Я можу видихнути.

І Паша у них більше не з’являвся. Міла процвітала на роботі, отримала невелику надбавку і навіть почала відкладати гроші. Люда насолоджувалася тишею та можливістю витрачати гроші на себе.

– Мамо, – підійшла якось Міла, – знаю, ми часто сварилися, і взагалі в ці роки віддалилися один від одного… але ти перша, з ким я хочу поділитися цією новиною.

– Якою? Ти підвищення отримала?

– Краще! Я познайомилась із хлопцем! Його Дмитром звуть! Мамо, це зовсім не так, як із Пашею… Діма серйозний, розумний, сам заробляє.

– І… Він поки що наймає квартиру з друзями, там галасливо, а він особливо не скаржиться. Він такий делікатний, не хоче нікого напружувати.

Щось у цьому одразу не сподобалося Люді.

– І?

– І, мамо… – Міла стиснула квіти, які вона притягла, так, що одне стебло зламалося. – Можна він поживе в нас? Ми будемо дуже тихими!

– І він, можливо, навіть допоможе тобі з компом! Просто він уже з’їхав з квартири, і піти йому нема куди. Тож він чекає внизу.

Від обурення слова застрягли у горлі. Невже все повторюється?! Знову?!

– Знаєш що, доню, – годі! Влаштовуй своє особисте життя на іншій території! Знаю я, це “пожити”, – проходили! Вам дай палець, то ви й руку відкусите!

Донька намагалася щось говорити, просити, погрожувати, – але марно, мати навіть не слухала, тільки вказала на двері…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Не перегнула мати палицю? Підтримайте автора вподобайками!