– Вікторії квартира не потрібна: пощастить – вийде заміж, хай чоловік житлом забезпечує. А якщо ні – буде з вами жити, за мною та за вами у старості наглядатиме! – Все розпланувала бабуся

Отримавши наприкінці червня атестат та поклавши перед батьками витяг з державного тестування з балами, Віка повідомила:

– Я вирішила, що поступатиму на заочне відділення. І піду працювати.

– А порадитись із батьками не потрібно? – Запитав батько.

– Тату, а я знаю вашу думку – ви хочете, щоб я, як і Валерка, навчалася на очному.

– Так, ми з мамою готові все зробити, щоб наші діти здобули хорошу освіту.

– Я не розумію, навіщо вчитися на заочному, якщо у тебе такі високі бали? Ти спокійно проходиш на бюджет, – приєдналася до розмови мати. – А ми були готові навіть оплачувати твоє навчання.

– Ви вже сплачуєте за Валеру. Хіба мало цього? – Запитала Віка.

– Ми продали б дачу, якби це було потрібне. Але ти дуже добре склала іспити, ми раді за тебе і не розуміємо, навіщо ти все це затіяла, сказала мама.

– Все просто – я хочу бути самостійною!

– І де ти збираєшся працювати? – поцікавився батько. – Ти без спеціальності, до того ж вісімнадцять тобі виповниться лише за пів року. Думаю, що вибір вакансій для тебе дуже обмежений. У тебе вже є якісь плани?

– Є. Перші два роки я працюватиму там, куди мене візьмуть. А потім намагатимуся знайти щось близьке за спеціальністю, щоб на той час, коли отримаю диплом, у мене вже був досвід роботи, – пояснила Віка.

– Доню, все це звучить розумно та логічно. Але тобі буде дуже важко, – сказав батько. – Ти навіть уявити не можеш, як тобі буде складно.

– І я боюся, що все це закінчиться тим, що ти кинеш або роботу, або навчання. Подумай, будь ласка, ще раз.

Але Віка наполягла на своєму. Вже в середині липня вона влаштувалася на роботу – не найлегшу та найпрестижнішу: у кафе швидкого харчування. Йшла з дому рано, приходила пізно, дуже втомлювалася – працювала у дві зміни.

У другій половині вересня в університеті пройшла настановча сесія для заочників, і Віка почала навчатися.

Тепер вона брала лише одну зміну, щоб не запустити навчання. Зимову сесію здала добре. Їй навіть запропонували перевестись на денне навчання, але вона відмовилася.

Батьки, дізнавшись про це, вирішили піти на хитрість: створити для доньки такі умови, щоб вона попросила їх про допомогу та відмовилася від цієї, як сказала мама, «безглуздої самостійності».

І одного вечора на кухні відбулася серйозна розмова.

Почав її батько:

– Віка, ми ось про що подумали. Ти вважаєш, що ведеш самостійне життя. Але це не так. Ти живеш у цій квартирі, як і раніше, харчуєшся разом з нами, але ні за що не платиш – свою зарплату чи то відкладаєш, чи витрачаєш на свої потреби – ми цього не знаємо.

– Так, у тебе в нашій квартирі є частка, але, крім цього, є й інші платежі. Хочеш бути самостійною – будь послідовною. Загалом, ми вирішили, з наступного місяця ти маєш вносити до сімейного бюджету певну суму.

– Яку? – Запитала Віка.

– Одну четверту за комунальні послуги – це приблизно тисячу двісті – та одну четверту на продукти. Мама порахує, скільки ми витрачаємо на продукти, і назве тобі суму, це буде десь близько п’яти – семи тисяч.

– А з Валери ви теж гроші братимете? – поцікавилася Віка.

– Ні. Ти працюєш, а твій брат студент, він навчається на денному відділенні, не працює. Звідки у нього гроші? – відповів батько.

– Тобто Валера, який старший за мене на три роки, за навчання якого ви щорічно платите дуже пристойну суму, перебуватиме на повному вашому забезпеченні, з видачею кишенькових грошей, а я мушу вам платити лише тому, що працюю?

– Віка, ти будь-якої миті можеш відмовитися від роботи, перевестися на денне навчання, і з тебе ніхто нічого не вимагатиме. А якщо ти маєш свій дохід, то недобре сидіти на шиї у батьків.

– Зрозуміло. Домовилися. Я оплачуватиму свою частину комунальних витрат, а харчуватимуся окремо, – погодилася Віка.

– Чому? Ти хочеш перетворити нашу квартиру на комуналку – може, ще й графік прибирання складемо? – обурилася мама.

– Щодо прибирання я не проти – нехай Валера теж хоч раз унітаз почистить, чи підлогу у своїй кімнаті вимиє. А то я вже втомилася розгрібати його авгієві стайні, – сказала Віка.

– А вносити одну четверту частину на продукти мені не вигідно. Вранці я п’ю каву, обідаю майже завжди на роботі, а на вечерю у мене кефір чи ряжанка. Це аж ніяк на сім тисяч не тягне.

Віка мала свою мету, про яку вона не говорила батькам і на яку накопичувала гроші. Дівчинка давно, ще років в тринадцять вирішила, що обов’язково купить собі квартиру.

Сама – на ті гроші, які заробить. Щоб потім ніхто не міг ні відібрати житло, ні дорікнути, що вона живе під чужим дахом.

А вирішила вона це після того, як у тринадцять років почула розмову батьків та бабусі з боку батька – Віри Ігнатівни.

Бабуся раніше жила у своєму будинку у селі, розташованому в заповідній зоні на березі річки. Але два роки тому вона продала будинок і ділянку в п’ятнадцять соток і купила собі двокімнатну квартиру в місті, недалеко від родини сина. Квартира була в новому будинку, поряд із парком.

Ось про цю квартиру вони тоді й говорили.

– Поки можу, житиму сама, – сказала Віра Ігнатівна. – А потім мене до себе візьмете. А квартиру я на Валерку перепишу – йому буде куди дружину привести.

– А Вікторії квартира не потрібна: пощастить – вийде заміж, хай чоловік житлом забезпечує. А якщо ні – буде з вами жити, за мною та за вами у старості наглядатиме.

Ця розмова, під час якої бабуся так розпланувала її життя, Вікторії дуже не сподобалася. Вона нікому не сказала, що все чула, не спитала у мами, чому та промовчала у відповідь на слова бабусі, але для себе вирішила – своє життя вона проживе так, як сама захоче.

І коли настав час, Віка порахувала, що за ті п’ять-шість років, які вона проведе, навчаючись в університеті та сидячи на шиї у батьків, вона зможе накопичити пристойну суму, якщо працюватиме та навчатиметься заочно. Про свої плани вона не розповідала нікому: ні подругам, ні батькам.

Щоправда, одного разу мало не проговорилася.

У той рік вона закінчила університет і вже працювала у бухгалтерії дуже солідної фірми, куди її взяли за рекомендацією викладача університету – родича власника фірми.

У Віки до цього часу вже була зібрана сума, потрібна для першого внеску на однокімнатну квартиру. Але вона вирішила попрацювати ще півтора-два роки, та взяти одразу двокімнатну.

У цей час Віка так само жила з батьками й платила вже по тисячу вісімсот за комунальні послуги.

І ось якось увечері мама запитала, чи не хоче Віка переїхати у квартиру бабусі Віри.

– Бабусі вже важко жити одній. Їй потрібна допомога: прибрати, приготувати, в магазин сходити.

– Мамо, бабусі всього сімдесят, мені здається, вона цілком може сама обійтися, – відповіла Віка. – Я зараз на новому місці, доводиться дуже багато працювати, щоб всі програми освоїти.

– В мене часу зовсім немає. Ну, раз на місяць я можу прийти до неї, підлогу помити, попрасувати білизну, а щоб допомагати на постійній основі – ні.

– Віка, це ж все-таки твоя бабуся! Мені навіть якось ніяково від тебе таке чути.

– Мамо, вона не лише моя бабуся, а й Валерчина. Нехай він, замість того, щоб вести комп’ютерні ігри вечорами або сидіти з приятелями в барі, зайде до бабусі та поцікавиться, яка допомога їй потрібна. Тим більше, що бабуся збирається йому свою квартиру залишити, – сказала Віка.

Більше ця розмова не підіймалася. Мама сама ходила до своєї свекрухи один чи двічі на тиждень.

Віка отримала ключі від двокімнатної квартири в новому будинку на свій день народження – їй виповнилося двадцять п’ять. Майже вісім років вона працювала, щоб досягти цього.

Звичайно, треба буде купити меблі, посуд, вибрати та повісити штори, зробити ще багато, щоб перетворити ці сірі стіни на затишний будинок. Але вона це неодмінно зробить.

А за пів року після того, як у Вікторії з’явилася своя квартира, Валера повідомив батькам, що одружується, і бабуся Віра виконала свою обіцянку – звільнила для онука квартиру, переїхавши жити до сина.

– Які ви все-таки молодці, – сказала мамі на весіллі Валери одна з їхніх родичок, – і освіту обом дітям дали, і квартирами забезпечили – вони вам мають бути до кінця життя вдячні.

Мама усміхнулася у відповідь, гордовито кивнувши головою.

А Віка подумала, що молодці не для всіх, але в голос нічого не сказала! Навіщо? Свою мрію вона втілила в життя – сама! А ще зробила певні висновки – як постелилися, так і висплються рідні! У них же є Валера…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!