Він пішов від неї зі словами: – Ти не жінка, а домашня функція! Через рік повернувся, і благав пробачити

Лариса почула дзвінок і завмерла з філіжанкою в руках. Такий нерішучий, уривчастий – наче він. Рік минув, а вона все одно впізнала.

Підійшла до дзеркала, машинально поправила волосся. Потім зняла обручку – ту саму, яку носила всі ці місяці, як скалку в пальці – і кинула в скриньку.

На порозі стояв Ігор із букетом білих троянд. Постарілий, змарнілий, у м’ятій сорочці. Вона згадала, яким він був рік тому самовпевненим. Збирав свої речі зі словами:

– Ти не жінка, а домашня функція!

– Лара… можна увійти?

– Навіщо?

Він смикнув плечем, як робив завжди, коли нервував.

– Поговорити треба. Пояснити.

– Ти вже пояснював. Рік тому. Що я не жінка – пам’ятаєш?

Ігор скривився, ніби вона ляснула його. А може, й ляснула – він промовив тоді ці слова з такою агресією, що вона досі прокидалася іноді від їхнього відлуння.

– Лара, я був недолугим.

– Проходь. Квіти залиш в коридорі.

На кухні вона поставила чайник. Ігор сів на своє місце, озирнувся – нові фіранки, гарна керамічна ваза на столі, фіалки на підвіконні.

– Змінилася квартира.

– Люди також змінюються.

Лариса дістала один кухоль. Помітила, як він простежив за її рухом, і відчула дивне задоволення.

– Як справи у твоєї кралі?

– Лара, не треба…

– Кинула тебе?

Він кивнув, дивлячись у стільницю. Лариса налила собі чай, сіла навпроти. Спокійна, навіть байдужа – і це лякало його більше за крики.

– Катя виявилася не тією, за кого себе видавала. А я зрозумів, що накоїв.

– Зрозумів, що саме?

Ігор підвів очі. У них було благання – те саме, яке вона колись читала в дзеркалі, благаючи долю повернути його.

– Що ти – мій дім. Мій спокій. Моя дружина.

– Твоя функція, ти хотів сказати?

– Ні! – Він стукнув кулаком по столу. – Моя жінка. Справжня жінка.

Лариса посміхнулася – вперше за всю розмову на її обличчі з’явилася емоція.

– Знаєш, хто мені це сказав пів року тому? Андрій Петрович.

– Який Андрій?

– Твій колишній друг. Той самий, котрий припинив з тобою спілкуватися, коли дізнався, як ти мене покинув.

Ігор зблід. Лариса відпила чай, не поспішаючи, насолоджуючись його розгубленістю.

– Він запросив мене в театру через місяць. як ти пішов. Я відмовлялася – соромно було, розумієш? Кинута дружина, яка навіть не жінка.

– Лара, що ти кажеш…

– А він сказав:

– Ларисо, ви – гарна, розумна жінка. І той, хто цього не бачить, – сліпий! Уявляєш?

Ігор стиснув кулаки.

– У вас… роман?

– А тобі яка річ? Ти ж пішов до тієї, що вміє бути жінкою.

– Лара, прошу… Почнімо спочатку. Я готовий на все. Я помінявся!

Вона подивилася на нього уважно – на тремтячі руки, слізні очі, на жалюгідну постать людини, яка залишилася ні з чим.

– Ні, Ігорю. Ти не змінився. Ти просто лишився без варіантів.

– Це не справедливо!

– А справедливо було рік тому назвати мене функцією?

Лариса підвелася, підійшла до вікна. Поправила фіалку в горщику – ту саму квітку, яку подарував їй Андрій. “Для справжньої жінки”, – сказав він тоді.

– Знаєш, що я робила цей рік? Перші місяці плакала. Потім злилася. А останні пів року — жила!

– Що означає – жила?

– Купувала собі гарну білизну. Читала до третьої ночі. Ходила у театр з чоловіком, який вважає мене гідною уваги.

Ігор різко підвівся.

– Лара, дай мені шанс! Я доведу…

– Не треба нічого доводити. Пізно.

Вона підійшла до комода, дістала зі скриньки обручку. Поклала на стіл.

– Твоя.

– Ларо, ця твоя каблучка…

– Була. Тепер я вільна.

Ігор не взяв обручку. Вона лежала між ними – маленьке золоте коло, яке колись означало “назавжди”.

– Отже, все? Сімнадцять років – і все?

– Сімнадцять років скінчилися, коли ти назвав мене не жінкою.

– Але ж я пояснюю – я був недолугим!

– А знаєш, що? Я тобі вдячна.

– За що?

– За те, що пішов. Інакше я так і залишилася б твоєю функцією.

Лариса сіла навпроти, подивилася йому у вічі.

– Пам’ятаєш, як я намагалася тобі догодити? Щодня думала, що приготувати, як одягнутися, що сказати. А ти мовчав, або критикував.

– Ларо…

– Андрій з’їв мої звичайні котлети й сказав – божественно. І я зрозуміла: річ не в їжі. Річ у тому, хто її їсть.

Ігор опустив голову.

– Ти маєш рацію. Я не цінував. Але тепер розумію…

– Тепер пізно.

Біля дверей він обернувся – жалюгідний, зламаний.

– А з Андрієм серйозно?

– Це вже не твоя справа.

Коли двері зачинилися, Лариса повернулася на кухню. Взяла його обручку, покрутила в пальцях. Потім відчинила вікно і шпурнула її у двір.

Дістала телефон, написала Андрію:

– Все закінчено. Я вільна.

Відповідь прийшла швидко:

– Як почуваєшся?

Лариса подивилася на світлу смужку на пальці, потім на свій відбиток у темному вікні. Написала:

– Легко.

І засміялася – вперше за весь цей рік по-справжньому…

Ставте вподобайки, пишіть в коментарях свої думки, щодо цієї ситуації.