“Він тебе принижував, він тобою маніпулював, ти для нього маріонетка” – ці фрази стали для мене звичними з боку подруг, батьків, і небагатьох людей, які знають цю ситуацію

Я не прошу поради, просто розповім. Говорять, що ангелів не буває. Бувають… Тільки ми їх робимо своїми руками. Життя моє йшло потихеньку. У двадцять років маю і роботу, і машину, на яку сама назбирала, і подругу найкращу, і минуле, не зовсім завершене. Можливо, воно закінчиться завдяки вашим порадам.

Коли ми познайомилися, мені було 18 років. Спортзал, тренування, напруження пристрастей одним словом. Мною був помічений в залі один опонент. Симпатичний, цікавий, але не високого зросту. Все ж таки, щось стрільнуло у серці.

Після тренувань, він відвіз мене додому (добра людина), так все й закрутилося, як я думала назавжди. До речі, невеликий відступ. Ті дівчата, які думають, що вони сильні (в сенсі всі можуть подолати), не зваблюйтеся, я теж так думала, але це не так. Любов кидає нас на каміння, яке нам не під силу.

На жаль, якщо ми й вибираємось, то з пораненою душею. Так ось, відійшла від теми, почала я будувати плани на майбутнє. Зізнаюся закохалася, але ж дурепа, і не стримала своїх почуттів, повелася на карі очі. Він став для мене ангелом, тільки не на небі, а землі.

Що я тільки не робила, щоб зберегти ці вже й без того кришталеві стосунки. Напевно, тільки головою не билася об стінку. Все було для нього. А він дозволяв себе любити. Так минуло пів року. Потім розлука. При тому знову таки з мого боку, а йому було байдуже.

Цього літа розпочалася нова стадія наших стосунків. Забувши старі образи, я поринула у світ снів (тобто любові). “Навіщо?” – це питання звучало з усіх боків.

“Він тебе принижував, він тобою маніпулював, ти для нього маріонетка” – ці фрази стали для мене звичними з боку подруг, батьків, і небагатьох людей, які знають цю ситуацію.

Як вже стало ясно, закінчилося, все сумно. Нещодавно побачила його, навіть пропустила як пішохода (на машині була), він не впізнав. В принципі, мабуть, і не хотілося, щоб ця зустріч відбулася. Але він, як магніт, не відпускає.

Ні, він не пише, не дзвонить, просто в моєму серці завівся жук-пожирач, який щодня мені про нього нагадує. Можливо ця історія і сподобається комусь, хтось скаже, що я ненормальна, що треба відразу було все припиняти.

Але серце, на жаль, не камінь, і ми не маємо бронежилета від кохання. Тож дякую всім, хто цю історію дочитав. Я думаю мене зрозуміють.