Він випадково потрапив до незнайомої жінки в покинутому селі і не зміг просто поїхати та забути

Дощ лив третю годину… Дорога давно перестала бути дорогою і перетворилася на жирну чорну кашу. Навігатор явно брехав і вперто вів кудись у темряву.

І тут за поворотом показалося село. Андрій був упевнений, що після об’їзду його машина виїде на трасу і рішуче звернув туди. Але на жаль, його машина, загрузнувши в бруді якраз навпроти одного з будинків, відмовилася їхати далі.

Андрій вилаявся, вийшов з машини та грюкнув дверцятами. Під ногами чавкнув бруд. Він знову вилаявся, і у відповідь йому через паркан почувся похмурий, глухий собачий гавкіт.

– Цікаво, чи є хто вдома? – подумав чоловік. – Може, допоможуть мені машину виштовхати?

Він постукав, собака за парканом зайшлася гавкотом, і за мить на ґанок вийшла літня жінка.

– Здрастуйте, – Андрій спробував усміхнутися, – у мене тут машина в бруді загрузла. Може, хтось із ваших домашніх допоможе мені її штовхнути? Чи, може, трактор тут десь є, га?

Жінка зміряла його поглядом і сказала:

– Трактор є, але палива немає.

– Ясно … – Зітхнув чоловік. – То що, виходить, я до ранку тут застряг?

– Виходить, так.

– А ніякого… ну не знаю… готелю у вас тут немає? – з надією спитав він.

– Та які тут готелі, нас тут у селі півтори каліки лишилося! – засміялася жінка.

І після паузи додала:

– Якщо потрібна ночівля, можу прихистити.

Переночувати можна було б і в машині, але Андрію хотілося якого-небудь комфорту, і він погодився.

Жінку звали Антоніна. Андрій спитав про по батькові, але вона махнула рукою, просто Антоніна, та й годі.

Вона жила одна вже четвертий рік. Було складно. Автокрамниця припинила їздити давно, медпункт не працював, електрику обрізали, бо немає сенсу тягнути лінію до пари будинків, в яких доживали свій вік старі люди.

– А діти?

Пальці Антоніни завмерли, а потім поволі розправили скатертину.

– Дочка. Далеко вона…

Сказавши так, вона заговорила про погоду.

Вночі він не міг заснути. Скрипіли затулки, і кожні дві години Антоніна підіймалася, човгала до печі та підкладала дрова.

Вранці на столі на нього чекала гаряча картопля з солоними огірками, а господиня вже була на подвір’ї та латала паркан, не звертаючи уваги на мряку.

Їдучи, Андрій звернув увагу на стіну з фотографіями. У дерев’яній рамці за каламутним склом висів знімок: молода жінка в білому халаті, а поряд миловидна дівчинка. Він перевернув картку та прочитав напис. Дівчинку звали Катерина.

Щоб виштовхати свого залізного коня, довелося попітніти, та викликати на допомогу сусіда, діда Івана, та його онука, який приїхав відвідати дідуся.

Пів дня прововтузилися, – і їм це удалося! Подякувавши з прихисток Антоніну, та діду з онуком, він рушив у дорогу.

За двадцять кілометрів Андрій розвернувся, заїхав до райцентру, купив паливо для трактора, два мішки вугілля, крупи, олію, чай і повернувся.

Антоніна стримано подякувала, а потім раптом примружилась на нього.

– Що, вина гріє? – Запитала вона.

– Та ні… – розгубився він. – Просто ви тут одна… Чому б не допомогти?

– Я не про те, – відмахнулась Антоніна. – Ти кому заборгував?

Андрій зрозумів. І несподівано для себе почав розповідати про матір, про мовчання між ними, про останні місяці, коли можна було приїхати, але він не приїхав, і стало пізно…

Потім сказав про дочку, з якою він посварився через досконалу дурість, і вони не спілкувалися вже понад пів року.

Коли він ще говорив, до будинку під’їхав чорний позашляховик. З машини вийшов гладкий чоловік у куртці навстіж і з широкою посмішкою попрямував до них.

– Здрастуйте! – почав він. – Я з компанії забудовників. Ми викупили у власників усі будинки, залишилися тільки ви.

– Ні, – різко сказала Антоніна.

Приїжджий трохи похитався на підборах, сунув руки в кишені та сказав:

– Тут же електрики немає. Та й зима на носі. Ви замерзнути тут зібратися?

– Тут мій дім, – сказала Антоніна, дивлячись йому в очі. – Тут мій чоловік похований. Не буду нічого продавати та підписувати. І нікуди не поїду.

– Ем… – сказав приїжджий і поглянув на Андрія. – Ну, ви подумайте добре.

– Я вже подумала.

– А ви ще подумайте.

Коли позашляховик поїхав, Антоніна сіла на сходинку. Плечі її опустилися, обличчя обм’якло. Руки вона прибрала під фартух, але Андрій помітив, що вони тремтять.

– Чому ви не хочете їхати? – тихо спитав він. – Він же має рацію, ви ж не виживете тут!

Вона довго мовчала, а потім почала розповідати.

Її молодший син потонув у ставку. Був маленький зовсім. Старша дочка мала стежити за ним, але пішла до подружки. Коли Антоніна прибігла до води, він уже не дихав.

Вона не звинувачувала дочку. Але більше не могла на неї дивитися. Катерина це відчувала, саме тому вона й поїхала та не повернулася.

Хлопчик був похований на сільському цвинтарі, метрів за сто від будинку. Антоніна ходила туди щодня, поправляла огорожу, міняла квіти та розмовляла з ним пошепки.

– Вони ж… – вона тяжко зітхнула. – Забудовники ці тут усе із землею зрівняють. І його не стане зовсім. Розумієш?

Андрій розумів.

Він лишився. Вичистив трубу, затопив лазню, наколов дров і все шукав, що ще зробити, але розумів, що його допомога разова. Скоро все закрутиться, незабаром почнуться заморозки, а Антоніна нікуди не поїде.

Він написав до адміністрації, але звідти надійшла відписка. Тоді він зателефонував в газету, і йому пообіцяли розібратися «найближчим часом».

Тим часом компанія розпочала свою діяльність, і поряд з будинком Антоніни взялися ламати порожні хати.

Гуркіт стояв з ранку до темряви. Тоді Андрій знайшов у старому записнику Антоніни номер Катерини й, діставшись до сусіднього села, де сяк-так ловив зв’язок, подзвонив їй.

– Вона сама так захотіла, – сказала жінка, вислухавши його. – Залишилась із небіжчиками, а не з живими. Я все життя доводила їй, що не винна… Але їй, хоч кіл на голові теши.

– Та не вважає вона вас винною! – доводив Андрій. – Вона вважає винною себе за те, що відпустила його до ставка… Вона… Вона сумує за вами.

Катерина відповіла не одразу.

– А ви звідки знаєте?

– Знаю, – просто сказав чоловік.

Катерина знову замовкла.

– Я… приїду, – сказала вона.

І вона справді приїхала. Причому в найменше підхожий момент: в Антоніни вийшла сутичка з забудовником.

Він вимагав, щоб вона поїхала протягом дня-двох, а вона то погрожувала спустити на нього собаку, то лякала рушницею покійного чоловіка.

Катерина квапливо підійшла до паркану, і Антоніна зойкнула.

Пару секунд мати та дочка дивилися одна на одну через паркан, а потім Катерина сказала:

– Мамо, збирайся. Я приїхала забрати тебе додому.

– Мій будинок тут, – насупилась Антоніна.

– Твій дім там, де тебе люблять і чекають, – м’яко сказала Катерина.

Трохи зволікаючи, Антоніна все ж таки відчинила хвіртку і махнула дочці:

– Заходь.

Андрій делікатно відійшов і попрямував до лісу. Він не знав, про що говорили мати та дочка, але коли повернувся, вони сиділи за столом голова до голови та дивилися знімки в телефоні Катерини.

– Це мій старший Олексій, – м’яко казала Катерина, – наступного року вступатиме в інститут. А це Назар…

– Назар… – луною повторила Антоніна.

Голос її трохи помітно здригнувся.

– Так, я… назвала його на честь братика, – сказала донька. – Ну, а це наш тато Богдан.

– Гарний, – сказала Антоніна, трохи помовчавши.

– І вони на тебе чекають, – усміхнулася Катерина.

Повисла пауза, а потім Антоніна сказала:

– Добре. Я поїду… Тільки… давай сходимо до нього, га?

– Пішли, – озвалася дочка.

З цвинтаря вони повернулися ще більш примирені.
***
Тепло попрощавшись з обома жінками, Андрій зібрався їхати. Антоніна схаменулась і почала пхати йому в руки то один гостинець, то інший, але він зніяковіло відмовився.

– Тоді знаєш що? – просяяла раптом Антоніна. – А візьми гроші за цей будинок? Мені вони ні до чого.

– Та ну що ви, тітко Тоню… – ще більше зніяковів Андрій. – Ну як можна?

Антоніна знову насупилась і замислилась.

– Ну… картоплю, може, все-таки візьмеш, га? – Запитала вона.

І він здався.
***
У машині він набрав дочку. Вона відповіла не відразу, і він чекав, постукуючи пальцями по керму, не помічаючи, що, майже, не дихає.

– Тату? – почувся нарешті у слухавці її голос.

– Привіт, Оленко, – сказав він.

– Привіт…

– Слухай, це… Я хочу приїхати до тебе. Можна?

– Можна, – одразу відповіла дочка. – Я… скучила за тобою, тату.

– І я… теж, – сказав він.

Він видихнув, кинув останній погляд на будиночок Антоніна і завів машину. Мабуть, сама доля привела його до цього будинку, до цієї самотньої жінки, та вказала йому шлях, по якому треба рухатись. І він слухняно пішов по ньому, підкоряючись долі та велінню серця…

Залишайте свої слушні думки в коментарях, якщо сподобалося – ставте вподобайки! Читайте із задоволенням!