Він з кимось говорив телефоном, і щось у його тоні змусило мене напружитися. Знаєте, як буває – начебто все, як завжди, але всередині тьохкає: щось не так. – Світлано, я все вирішив, – казав Вітя якимось чужим, офіційним голосом. – Ти маєш право на цю квартиру… Ні-ні, я пам’ятаю, як ти тоді відмовилася від частки. Тепер моя черга…

Того вечора я ледве доповзла до хати. Слово честі, якби хтось запропонував донести мої сумки до квартири, продала б душу не дивлячись.

Ноги гули, у спині стріляло, а через діалог із замовником навіть пообідати до ладу не встигла. Думала тільки про те, як зараз заварю собі чаю міцніше, завалюся на диван і годину вирячусь в стелю.

Ліфт, як у казці про злу долю, не працював. Я глянула на четвертий поверх і мало не розплакалася від досади. Ще тиждень тому Вітька обіцяв викликати майстра, але, звісно, ​​забув.

Як завжди – то робота, то справи, сестра з черговими проблемами. Я важко зітхнула і поплелася нагору, рахуючи сходи, та лаючи себе за те, що набрала стільки продуктів.

Біля дверей довелося повозитися з ключами – руки тремтіли від втоми. Але тільки-но я відчинила двері, як почула голос чоловіка з кухні.

Він з кимось говорив телефоном, і щось у його тоні змусило мене напружитися. Знаєте, як буває – начебто все, як завжди, але всередині тьохкає: щось не так.

– Світлано, я все вирішив, – казав Вітя якимось чужим, офіційним голосом. – Ти маєш право на цю квартиру… Ні-ні, я пам’ятаю, як ти тоді відмовилася від частки. Тепер моя черга…

Сумки випали у мене з рук. Прямо так – бах! – І покотилися по підлозі апельсини. Один докотився до кухні, і Вітька обернувся на звук. Він завмер, побачивши мене, і якось одразу зблід.

А я стояла, як недолуга, серед розсипаних продуктів, і не могла зрозуміти – що це зараз було? Яка частка? Який будинок? Наш будинок?

– Оль … – почав він якось невпевнено, але я його перервала:

– Що означає “твоя черга”? – голос зривався, у горлі пересохло. – Ти про що взагалі зараз говорив?

Вітька мовчав, і це мовчання било набатом по вухах. Я дивилася на рідне обличчя і не впізнавала його. Де мій чоловік, котрий завжди радився зі мною? Який ще вчора планував, як ми робитимемо ремонт на кухні?

– Ти що, вирішив віддати частину квартири своїй сестрі? – Слова дряпали горло. – Ось просто так, навіть не спитавши мене?

Він смикнувся, як від ляпаса:

– Почекай, дай пояснити…

Що тут пояснювати? У голові крутилося: вісім років в іпотеці, щомісяця відкладали, собі у всьому відмовляли. Я навіть на курси англійської не пішла, хоча давно мріяла, бо треба платити за квартиру. А він так просто…

Я опустилася на табурет у передпокої, просто серед розсипаних продуктів. Десь під батареєю сумно покотився останній апельсин. З крана капала вода – кап-кап, немов відраховуючи секунди до того моменту, як наше життя пішло під укіс.

– Поговорімо спокійно, – Вітя присів на краєчок стільця навпроти. Я хмикнула – спокійно? Серйозно? Після того, що я почула?

– Про що тут говорити? – я почала механічно збирати розсипані продукти, аби чимось зайняти руки. – Ти вже все вирішив. Без мене.

– Світлана зараз у складній ситуації, – почав він свої пояснення. – Ти ж знаєш, після розлучення…

– А ми? – Я різко випросталася, стискаючи в руках пакет з макаронами так, що він мало не луснув. – Ми не у складній ситуації?

– Ми вісім років горбатилися, щоб виплатити іпотеку! Я кожну гривню рахувала, на море жодного разу не з’їздили, бо “треба платити за квартиру”!

Вітя скривився, як від зубного болю:

– Ти не розумієш. Коли ми брали іпотеку, Світлана відмовилася від своєї частки в батьківській квартирі. Якби не вона…

– Якби не вона, то що? – я відчула, як до горла підкочує грудка. – Ми не купили б цю квартиру? Так продаймо її, повернемо твоїй сестрі гроші – і розбіжимося!

Він смикнувся, як від ляпаса:

– Ти що таке кажеш?

– А що мені казати? – я жбурнула багатостраждальні макарони на стіл. – Ти за моєю спиною вирішуєш віддати частину нашої квартири! Квартиру, яку ми разом створювали!

– Кожен куточок, кожна дрібниця – все наше, спільне! Пам’ятаєш, як клеїли шпалери? Як я тиждень вибирала кахлі у ванну кімнату? Як ти казав – “це буде наше гніздечко”?

Вітя мовчав, опустивши голову. А я все не могла зупинитися:

– І що тепер? Розділимо квартиру? Проведемо червону лінію посередині – це наша частина, це Світлани? А може, по черзі кухнею користуватимемося? Графік складемо?

– Припини! – Він стукнув кулаком по столу, кухоль підстрибнув і жалібно брязнув. – Ти все пересмикуєш!

– Я пересмикую?! – Від обурення у мене перехопило подих. – А ти що робиш? Вирішив пограти у шляхетність за мій рахунок?

Ми замовкли. У тиші було чути, як за вікном проїхала машина, як у сусідній квартирі хтось увімкнув телевізор. Звичайні звуки звичайного вечора. Тільки у нашій кухні повітря, здавалося, можна було різати ножем.

– Я мушу їй допомогти, – нарешті тихо сказав Вітя. – Вона моя сестра.

– А я твоя дружина, – мій голос здригнувся. – Але для тебе це, мабуть, нічого не означає.

Я повернулася і вийшла з кухні. У спину брязнуло його “Оля!”але я не обернулася. Зачинилась у спальні, сіла на ліжко і втупилась у стіну.

На шпалерах – тих самих, що ми вибирали разом – танцювали тіні від ліхтаря з вулиці. А в голові крутилася одна думка: “Як же так, Вітю? Як же так?”

Ніч накрила місто щільною ковдрою. Я сиділа на кухні, розклавши перед собою документи. Свідоцтво про шлюб, договір іпотеки, квитанції про оплату – все наше життя у папірцях. Вісім років…

Кожен платіж пам’ятаю, як учора. Ось травень 2017-го – тоді довелося позичити у мами, бо Віктору на роботі затримали зарплату. А ось лютий 2019-го – я половину премії вклала, щоб швидше закрити борг.

У спальні Вітя демонстративно голосно повертався – явно не спав, та й розмовляти не хотів. Ну й нехай. У мене і без нього клопоту вистачає.

Я відчинила ноутбук, вбила в пошук “розділ майна подружжя”. По екрану побігли рядки: “права подружжя на спільне майно”, “частка у праві власності”, “судова практика” …

Від юридичних термінів голова йшла обертом. Але одне я зрозуміла точно – просто так віддати частину квартири сестрі чоловік не маю права. Не маю.

Телефон лежав поруч, ніби чекав свого часу. Палець завис над номером Людмили – моєї шкільної подруги. Вона тепер юристом працює, спеціалізується саме на сімейних справах.

Але зателефонувати їй – це зробити ситуацію реальною. Визнати, що ми з Віктором і справді з різних боків барикад.

Я встала, пройшлася кухнею. Зупинилася біля вікна – темрява, хоч око виколи, тільки ліхтарі жовтими плямами розбавляють чорноту.

Згадалося, як рік тому ми разом стояли біля цього ж вікна, рахували зорі. Він обіймав мене ззаду, щось шепотів на вухо… Було так спокійно та надійно.

А тепер що? Тепер я рахую не зорі, а варіанти, як захистити свої права.

На підвіконні стояла фотографія – наше весілля. Щасливі обличчя, біла сукня, каблучки… “Присягаюся любити та оберігати”. Ага, звісно. Ось і оберігає – вирішив ощасливити сестру за мій рахунок.

Я взяла телефон. Три гудки здалися вічністю.

– Алло? – Голос Людмили був сонним. Я глянула на годинник – північ, чорт.

– Людо, вибач за пізній дзвінок. Це Оля. Мені… мені потрібна твоя консультація.

– Що трапилося? – Вона миттєво прокинулася, професійна хватка спрацювала.

– Чоловік хоче віддати частку нашої квартири своїй сестрі. Без моєї згоди.

У слухавці повисла пауза.

– Так, – нарешті озвалася Люда. – Завтра о десятій у мене в офісі. Привези усі документи на квартиру. І шлюбний договір, якщо є.

– Дякую, – я проковтнула грудку в горлі. – Завтра буду.

Я поклала слухавку і ще довго сиділа у темряві. Десь вдалині завив собака, у під’їзді грюкнули двері – звичайні нічні звуки. Тільки в грудях ніби хтось крижаною рукою стискав серце.

“Пробач, Вітю, – думала я, дивлячись на весільну фотографію. – Але ти сам мене до цього змусив.”

Суд у сімейних справах більше схожий на поліклініку – такі ж похмурі стіни, скрипучі стільці та напружені обличчя у коридорі.

Я сиділа, вчепившись у теку з документами, і намагалася не дивитись на Вітю. Він улаштувався через три стільці від мене, начебто ці метри могли щось виправити.

Свєтка запізнювалася. Звичайно, куди їй поспішати – вона ж у нас тепер головна претендентка на нашу квартиру.

Коли вона таки з’явилася, я ледве стрималася, щоб не пирхнути – новий костюм, укладання, підбори. Прям бізнеследі. А те, що молодший брат заради неї руйнує сім’ю – нічого, буває.

– Справа про поділ майна подружжя… – монотонно розпочала суддя, перебираючи папери.

Я скоса глянула на чоловіка. Він сидів, знітившись, ніби постарів років на десять. Обручку крутив на пальці – стара звичка, завжди так робив, коли нервував.

– Згідно з поданими документами… – голос судді долинав, ніби крізь вату. – Квартира придбана у період шлюбу… Спільно нажите майно…

А я раптом згадала, як в’їжджали до цієї квартири. Першу ніч спали на матраці – ліжко ще не привезли.

Піцу їли прямо на підлозі, пили ігристе із пластикових стаканчиків. Вітя тоді сказав: “Нічого, рідна, обживемося. Головне – ми разом”.

– Ваша честь, – голос Люди вирвав мене зі спогадів. – Моя довірителька не давала згоди на відчуження частки у спільному майні. Мало того, вона зробила значний внесок у погашення іпотеки.

Далі Люда говорила про статті закону, про права подружжя, про судову практику. А я дивилася на Вітю. Він все крутив і крутив обручку, дивлячись в одну крапку.

– Пане Соколов, – звернулася суддя до чоловіка. – Ви підтверджуєте намір передати частку у квартирі вашій сестрі?

Вітя підійняв голову. Відкрив рота, щоб відповісти, але раптом завмер. Його погляд метнувся до Свєтки, потім до мене, потім знову до сестри.

– Я… – він затнувся. – Я хотів якнайкраще. Світлана колись відмовилася від своєї частки.

– Бо ти мій брат! – Раптом випалила Свєтка. – Я хотіла тобі допомогти! А не… не ось це все.

У залі повисла тиша. Така густа, що здавалося – простягни руку і помацаєш.

– Що означає “ось це все”? – тихо спитав Вітя.

– Я не думала, що через мене … – Свєтка затнулася, почервоніла. – Що ви будете… Вітю, я не хочу бути причиною…

Вона не домовила, але й так було зрозуміло. Я побачила, як у чоловіка здригнулося обличчя. Він глянув на мене – вперше за все засідання глянув прямо, відкрито. І я побачила в його очах те, чого не помічала всі ці дні – розгубленість, страх, сором.

– Ваша честь, – раптом сказав він, підводячись. – Я відкликаю свою заяву. Повністю.

Суддя підійняла брову:

– Ви впевнені?

– Абсолютно, – його голос зміцнів. – Я… я помилився. Сильно помилився.

Після суду ми їхали додому у різних таксі. Я не знала, що сказати, та й він, напевно, теж. Бувають такі моменти, коли будь-які слова видаються зайвими.

Вдома я насамперед поставила чайник. Стара звичка – заварювати чай, коли на душі бридко. Поки гриміла кухлями, почула, як грюкнули вхідні двері – Вітя повернувся.

Він стояв у дверях кухні, переступаючи з ноги на ногу, ніби не наважувався увійти. Я мовчки дістала другий кухоль – його улюблений, з відколотим краєчком.

Три роки тому впустив, хотів викинути, а я не дала. “Неідеальна – значить, з характером”, – пожартувала тоді.

– Будеш чай? – Запитала я, не обертаючись.

– Буду, – тихо відповів він і нарешті увійшов на кухню.

Ми сиділи один навпроти одного, як чужі. Пара від чаю підіймалася до стелі, закручувалась у химерні візерунки. За вікном накрапав дощ – дрібний, неприємний, як наша сварка.

– Знаєш, – раптом сказав Вітя, – коли Світлана відмовилася від своєї частки… Я тоді присягнув собі, що обов’язково їй відплачу. Що буду найкращим братом.

Я мовчала, гріючи руки об кухоль.

– А вийшло, що став найгіршим чоловіком, – він невесело посміхнувся. – Все хотів бути благородним, а вийшло…

– Гидко вийшло, – закінчила я за нього.

– Саме так, – погодився він. – Знаєш, коли я побачив тебе в суді… Ти сиділа така пряма, горда. І така чужа. Я раптом зрозумів – зараз я можу все втратити. Не квартиру – тебе.

Я зробила ковток чаю, намагаючись проковтнути грудку в горлі.

– А Світлана… – він похитав головою. – Вона ж правда не хотіла всього цього. Просто поскаржилася на життя, а я…

– Вирішив бути героєм, – я мимоволі посміхнулася. – Як завжди.

Він підійняв на мене очі – стомлені, винні.

– Вибач мені. Я… я все виправлю.

– Вже виправив, – я простягла руку через стіл і накрила його долоню своєю. – Головне – не роби так більше. Ніколи.

– Не буду, – він стиснув мої пальці. – Присягаюся.

Ми довго сиділи мовчки. За вікном дощ поволі стихав. Десь на сусідній вулиці сигналила машина, у квартирі зверху грала музика. Звичайні звуки нашого будинку. Нашого – спільного, рідного, єдиного.

– Знаєш, що найприкріше було? – Нарешті сказала я. – Не те, що ти хотів віддати частину квартири. А те, що вирішив один. Без мене. Ми завжди все разом вирішували.

– Більше ніколи, – він підніс мою руку до губ. – Тільки разом. Усе разом.

У цей момент чайник на плиті знову закипів. Я встала заварити ще чаю – тепер уже не від туги, а просто так. Бо хотілося.

Тому що попереду був довгий вечір, і нам багато треба було обговорити. Тепер уже спокійно, без образ і докорів. Просто поговорити, як раніше, як завжди.

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.