– Він же його син, ти маєш допомогти! – Репетувала свекруха. – Я нічого не винна вашому старшому онукові! Нічого! Багато вкладався? Квартира навпіл? Це ви помиляєтесь. Перший внесок був від моїх батьків, останній теж – усе зафіксовано. Не навпіл

Ліза з першого дня знайомства знала, що в Євгена є син. Він називав це помилкою молодості, на момент появи дитини йому було лише вісімнадцять.

Батьки могли б змусити одружитися, але жодна зі сторін не наполягала. Євген був радий цьому і навіть вдячний батькам за розуміння. Звичайно йому прочитали моралі, але не одружуватися ж в вісімнадцять.

Одружився Євген уже у двадцять п’ять, Лізі тоді було двадцять чотири роки. Обидва працювали. Ліза нічого страшного в тому, що Євген уже батько, не бачила.

З дитиною, якій було вже сім, він практично не спілкувався, платив тільки аліменти. Там була інша родина та інший батько. Ліза вважала це добрим знаком.

Син Коля у Лізи та Євгена з’явився через два роки після весілля. Квартира була в іпотеці, гроші були потрібні. Дякувати мамі та бабусі Лізи.

Вони дозволили їй вийти на роботу набагато раніше. Діти ростуть швидко, Коля пішов у дитячий садок, полегшало.

Ліза будувала кар’єру. Думала вона і про статки чоловіка. Його синові скоро вісімнадцять, два роки, і Євген не перераховуватиме гроші синові. Іпотеку на той час, за розрахунками Лізи, вони теж виплатять.

Сім’я зможе зітхнути вільно без кредитів, без аліментів. Можна подумати про новий автомобіль, про відпочинок. Тим більше їхньому синові вже майже сім, з ним можна подорожувати без проблем.

Ліза вже подумки уявляла море, турбази. Їй хотілося відвідати якнайбільше гарних місць. Ще вона мріяла з’їздити до дядька Михайла – брата бабусі. Він приїжджає, але дуже рідко.

Тисячу кілометрів подолати йому вже важко, а живе він там зовсім один. Бабуся до нього їхати не може за станом здоров’я, а переїжджати він категорично відмовляється. Все життя там, дружину та сина там поховав, от і не хоче.

– Ліза. Ти не могла б цього місяця всі платежі взяти на себе?

– Я так розумію, що й на господарство ти мені не даси грошей. Щось сталося?

– Ні, все гаразд.

Наступного місяця сталося те саме.

– У нас невеликі проблеми, може, навіть мене скоротять скоро. Конкурентів стало багато.

– Але ж у вас велика компанія, ти хороший фахівець. Знайди собі інше місце.

– Доведеться, а поки візьми всі фінансові навантаження на себе. Це тимчасово. Найближчим часом все вирішимо.

– Впевнений?

– Впевнений.

Ще за місяць Євген попросив позичити гроші для оплати аліментів.

– Що відбувається? Я вже сама тягну сім’ю. Мені хотілося б відкласти гроші на відпочинок. Тебе вже звільнили?

– Ні, не звільнили… поки… Я намагаюся заощаджувати.

– Тоді поясни, куди йде твоя зарплата.

– Ти ж упоралася з усіма труднощами.

– Це перевірка? Де твої гроші?

– Лізо, не хвилюйся, гроші я не витратив і не програв.

– Якщо у тебе є гроші, то аліменти плати сам. Це не мої проблеми, ти й так усе звалив на мене! Тебе не звільнять, не скоротять, я все дізналася.

– Тебе навіть підвищили, як і твою зарплатню. Ти просто став жадібним. Тобі шкода стало грошей на нас. Гаразд, але син! Як це все розуміти?

– Я вирішив накопичити грошей.

– Не можна було просто сказати.

– Ти була б проти.

– Чому? Я лише за. На машину? На відпочинок? Але це треба було обговорити, а не так радикально.

– Ні. На квартиру.

– На квартиру? Чи ти хочеш раніше закрити нашу іпотеку? Я про це не подумала. Чому тоді ти вирішив, що я проти?

– На квартиру для сина.

– Ти маєш на увазі свого сина? Нашим коштом?

– Чому нашим? Своїм.

– А житимеш ти цей час на мої. А Миколі ти що даси?

– Колі ми потім разом накопичимо.

– Якщо міркувати, то твоєму синові ми збираємо теж разом. Ось тільки я в цьому не хочу брати участь. Я його бачила двічі. Він не моя дитина! Не мій!

– Все має бути, як раніше, за іпотеку навпіл, на господарство і нашу спільну дитину теж навпіл. Аліменти лише з тебе.

– А що залишиться – можеш витрачати на власний розсуд. Ось цей залишок і збирай. Може, ти ще й іпотеку візьмеш для нього?

– А хто ж йому дасть?

– Супер! Молодець!

– І що мені тепер робити? Я обіцяв.

– Кому? Йому, чи його матері?

– Та яка різниця. Звісно синові.

– Я не збираюся допомагати тобі! З тебе гроші на іпотеку, на господарство та на сина.

– Я швидко накопичу, потерпи, будь ласка.

– А потім швидко виплатиш іпотеку. Ні!

Грошей Євген так і не дав, думав, що йому робити. Минув місяць. Все залишалося так само, стосунки в сім’ї ставали все напруженішими. Ліза вкотре нагадала про гроші, і після відмови подала на аліменти.

Розлучатися та ділити квартиру було ще зарано. Ліза сподівалася, що Євген одумається. Але цього не сталося. Він влаштував скандал через аліменти.

Є одні, а тут ще й другому платити. Хто йому потім дасть іпотеку? Відносини зіпсувалися зовсім. Ліза подала на розлучення, батьки обіцяли допомогти із достроковим погашенням іпотеки.

В цей час увімкнулась ще й свекруха. Адже старший син Євгена також її онук, – перший.

– Лізо, ти не розумієш і сім’ю руйнуєш! Було б через що. Якщо маєте змогу, то треба допомогти!

– Тільки не на шкоду нашій родині та нашому синові! Я не збираюся тягти все на собі багато років! У нашу сім’ю він також має вкладатися!

– А він і вкладався. На вас витрачався. А тепер, коли йому потрібна підтримка, то ти так робиш. Він же його син, ти маєш допомогти!

– Я нічого не винна вашому старшому онукові! Нічого! Багато вкладався? Квартира навпіл? Це ви помиляєтесь. Перший внесок був від моїх батьків, останній теж – усе зафіксовано. Не навпіл!

Розлучення відбулося, поділ майна теж. Жити у цій квартирі Ліза не збиралася. Вона із сином тимчасово переїхали до батьків. Їхню нову квартиру ремонтували.

Відпустка. Нарешті можна відпочити. Мрії збуваються, хоч і без чоловіка. Ліза з сином і мамою зібралися відвідати дядька Мишка. Зібралися та поїхали. Добре провели час, відпочили.

– Добре, що ви приїхали. Я хочу зробити великий подарунок. Мій дім і все, що тут є, має дістатись вам. Шахраїв багато, не хочу, щоби все пропало.

– Як мене не стане, зможете все продати. Сподіваюся одразу мене не викинете? Все оформимо сьогодні на Лізу.

– Оце ми з’їздили. Не чекала такого від дядька Миші. Треба його частіше відвідувати, нехай і далеко, але він такий самотній. Раз на рік обов’язково їздитимемо.

– Так, доню, ти маєш рацію.

Євген хотів помиритися з Лізою, але дороги назад немає. Жити з матір’ю йому було не дуже приємно. Мати сиділа на суворій дієті, для сина окремо не готувала.

Доводилося все купувати та готувати самому. Виходило погано. Все, що він отримав при розподілі майна, вистачило б на кімнату. Він збирає на квартиру, але повільно. Аліменти, їжа, одяг.

Він сподівається, що аліменти скоро зменшаться, старший син майже повнолітній. Він почав замислюватися, кому купити квартиру. Собі, чи синові?

Якщо синові, то сам без житла, плюс іпотека. Якщо собі, то можна обійтися і так, але син образиться, він запитує про це щоразу під час зустрічі. Адже є ще й другий син. Що робити? Можливо хто дасть слушну пораду?

Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.