Вінок,який вона зберігала вдома і став її карою за все, тепер вона з ним не розлучається

Цю історію мені бабця розповідає саме вона мені тоді наказала ніколи і нічого не нести додому з кладовища.

У нас колись сусідка була, дуже забезпечена жінка, діловита, і господарство у неї йшло, і в хаті порядок був і в сім’ї. Але одна біда, надто вже вона скупа та жадібна бо чужого горя.

Її хата знаходилася досить неподалік біля кладовища, тому звісно ж на всі поминки вона ходила, на всі поховання теж. Завжди несла з собою розкішного вінка.

Тоді ж не було такого вибору, тому купували в місцевому магазині все що було, не перебирали. Так ось, тітка Зоя носила вінка до всіх, справно ходила на кладовище. Але йшла додому чомусь пізніше за все.

А одного разу, родички загиблої побачили як вона тихцем забирає свого вінка і йде разом з ним додому через лісок. Люди жахнулися, як же так то, він же був на кладовищі, невже це можна таке додому нести.

Та де там нести, вона виявляється його ставила у дитячій кімнаті на шафу, щоб не побачив ніхто. Так продовжувалося не довго. Зовсім скоро в цій сім’ї почалися розлади, а тітка Зоя і зовсім осунулася, опустилася.

Десь зникла її гарна шевелюра, очі стали мутними якимись і некрасивими а сама вона вкрилася язвами.

А ще впереддень відходу на той світ вона бачила сон, наче вона повз кладовища йде, вітер такий піднявся сильний і їй очі прямо землею засипало. Вона крутилася дуже уві сні, дуже кричала.

До ранку сили вже їх покидали. На жаль… Діти та родичі не поскупилися зробити все правильно і красиво.

Все село прийшло до кладовища і замість вінків принесли живі квіти, на могилі потім стояв одинокий вінок, красивий, той, що колись на шафі був.