– Віталік нічого не впізнає, обіцяю! Я мовчатиму, як партизанів. Він схопив мене за талію і притяг до себе. У цей момент зі спальні увійшов Віталік, вийшов і остовпів. Обличчя його було бліде, він стискав кулаки й пильно дивився на брата. Костя відскочив від мене так, ніби його вдарило струмом

– Віталю, ти хоч розумієш взагалі, що діється у тебе під носом?! – обурено спитала я.

Але чоловік уткнувся в телефон і майже не звертав на мене уваги. Наче я настирлива муха, яка відволікає його від важливих справ.

– Сьогодні знову приходив твій брат, – продовжувала я. – Розумієш? Знову приходив, як ти був на роботі!

– Це випадково вийшло, – буркнув чоловік. – Костя час переплутав, мабуть.

– Чомусь у нього завжди так виходить, – заперечила я. – Він завжди намагається прийти, коли тебе немає вдома. У нього проблеми з пам’яттю?

– Каріно, ну що ти заводишся? – роздратовано озвався чоловік. – Костя просто так заходив. Він про дачу хотів поговорити. Я сам його покликав. Просто не подумав, що за цей час не встигну додому доїхати.

– Про дачу? – Розсміялася я, але сміх вийшов неприродний і жорсткий. – А знаєш, що він мені сказав? Що в мене гарна фігура, гріх таку ховати під халатом. Ось так і сказав, слово в слово!

Віталік нарешті відклав свій телефон і втомлено подивилася на мене, як на божевільну.

– Карін, він зовсім не те мав на увазі. Він по-доброму це сказав, по-доброму. По-родинному, розумієш? Ну, може, жарти в нього такі грубі. Він усе життя такий, з дитинства.

– Чому я мушу терпіти ці жарти?! – обурилася я. – А те, що він обіймає мене за талію, коли минає, це теж жарти?

– Та ти все як завжди перебільшуєш, – сказав чоловік. – Тобі здалося, мабуть.

Я зрозуміла, що пояснювати щось моєму чоловікові марно. Слова тут не допоможуть, треба діяти. І план з’явився сам по собі.

Костя та Віталік зідзвонювалися щодня, вічно щось обговорювали, то машину, то рибалку. І з цих розмов я дізналася, що чоловік у п’ятницю збирається на переговори кудись на три години на інший кінець міста. Але зненацька переговори скасувалися, і Костя про це не знав.

У п’ятницю ближче до обіду я зателефонувала чоловікові й стала слізно благати приїхати додому:

– Віталію, зламався холодильник, і я викликала майстра. А про що з ним говорити не знаю. Я ж у холодильниках нічого не розумію, тому буде потрібна твоя авторитетна думка.

– І взагалі, я боюся, що майстер нічого не зробить, а гроші в мене візьме.

Загалом, я вмовила чоловіка терміново приїхати до обіду.

Після цього я одразу зателефонувала Кості:

– Привіт, Костю, Віталік просив, щоб ти заїхав сьогодні по обіді, ключі від гаража привіз. Він сам на переговори їде.

– Ти ж пам’ятаєш? А там із телефонами не можна, тому він у нього буде вимкнений. Ну що, приїдеш? – голос у мене був грайливий і невимушений.

– Приїду, – зрадів Костя.

Звичайно, адже я сама йому ніколи не дзвонила.

– Може, ще кави поп’ємо? – пожвавішав Костя. – Ти так смачно каву вариш.

– Звичайно, поп’ємо, – багатозначно пообіцяла я і повісила слухавку.

Я дуже хвилювалася. Усередині все просто тремтіло, адже ніякого майстра я насправді не викликала. І холодильник працював нормально.

Я взагалі не знала, як все минеться. Я боялася, що все зірветься. Або Віталік знову не повірить, або взагалі звинуватить мене, що я цькую його з братом.

Щоб не думати про це, я зайнялася домашнім господарством. Вимила підлогу, приготувала обід, навіть пиріг спекла. Потім приїхав чоловік, розморений після смачного обіду, вирішив прилягти.

А я все думала, чи спрацює мій план, чи ні.

В обумовлений час у двері подзвонили, то був Костя. Він був пунктуальний, прийшов хвилина у хвилину. Віталік у цей час у спальні читав газету.

У квартирі було тихо, і це мені грало на руку. До приходу Кості я навмисне одягла свій короткий халат, розпустила волосся і вийшла до нього вся така природна, без макіяжу.

– А де Віталік? – Запитав Костя. – На роботі?

– На зустріч поїхав, я ж говорила, – збрехала я. – Телефон вимкнено. Сказав, щоб ти ключі на кухні поклав. Проходь, Костю. Я якраз каву заварила.

Костя скинув куртку і пішов за мною на кухню. Я спеціально йшла повільно, знаючи, що ось-ось почнеться. І я не помилилась.

У вузькому коридорі між передпокою та кухнею Костя раптом обійняв мене і сказав тихим, вкрадливим голосом:

– Каріно, ти така сумна сьогодні. Чи щось трапилося? Знаєш, я давно хотів сказати. Віталій, він не цінує тебе.

– Я бачу. Він байдуже до тебе ставиться. Ти заслуговуєш на більше. Я б на його місці на руках тебе носив, віриш?

Він нахилився до мене і хотів поцілувати, але я звільнилася. Він ступив назустріч і прошепотів:

– Віталік нічого не впізнає, обіцяю. Я мовчатиму, як партизанів.

Він схопив мене за талію і притяг до себе. У цей момент зі спальні увійшов Віталік, вийшов і остовпів. Обличчя його було бліде, він стискав кулаки й пильно дивився на брата. Костя відскочив від мене так, ніби його вдарило струмом.

– Ну повтори, що ти щойно говорив моїй дружині! – холодно сказав Віталік. – А то я не почув!

Костя позадкував до дверей.

– Віталіку, брате, це ж жарт! Це не серйозно.

– Іди, – сказав Віталій.

Але брат намагався виправдатись.

– Іди! – гаркнув чоловік так, що Костя вилетів у коридор, навіть не застебнувши куртку.

Я почула, як ляснули під’їзні двері, пискнула сигналізація на його машині. Він застрибнув у неї й швидко виїхав. Віталій підійшов до мене і довго мовчав, я теж мовчала.

– Вибач мені, – нарешті сказала чоловік. – Вибач, що був сліпий і глухий.

– Ти не сліпий і не глухий, – заперечила я. – Ти просто не хотів вірити. Він же твій рідний брат.

– Та який у мене тепер брат, – сумно посміхнувся Віталік. – Як ти взагалі все це витримала? Він же, мабуть, не вперше приставав до тебе.

– Не вперше, – зізналася я.

Чоловік пройшов у кухню, сів за стіл і втомлено заплющив очі.

– Що тепер робитимемо? – Запитала я. – Я хочу, щоб твій брат більше не з’являвся тут ніколи! Розумієш?

– Добре, – зітхнув він. – Як скажеш.

– А якщо він посміє ще хоч раз поткнутись сюди, я подзвоню його дружині й розповім про все!

– Ти серйозно це зробиш? – недовірливо запитав чоловік.

– Абсолютно! – відповіла я.

– Треба ж! – гірко посміхнувся Віталік. – А я думав, ти в мене тихоня. А ти, виявляється, бунтарка. Можеш за себе постояти.

– Я була тихонею, бо думала, що за мене може постояти мій чоловік, – відповіла я.

Віталій зніяковів, відвів погляд.

Костя потім ще дзвонив разів п’ять. Але Віталій не відповів. Потім він надіслав довге повідомлення, мовляв, вибач, забудьмо. Що, це все не серйозно, не думав, що він так відреагує.

Віталій навіть не дочитав і просто видалив повідомлення. А за тиждень до нас приїхала свекруха. Вона сиділа на кухні й голосила, мовляв, як же так, рідні брати посварилися.

І благала мене помирити їх, я слухала, кивала, а потім сказала:

– Галино Іванівно, я вас дуже поважаю, але Костя в цей будинок більше не увійде ніколи! І якщо ви хочете знати причину, спитайте в нього самого.

Свекруха здивовано подивилася на мене, мабуть, не чекала на таку реакцію. Але більше наполягати не стала та поїхала.

Напевно, варто було б розповісти їй, але… швидше за все я б ще й винною залишилася! Тож нехай самі розуміються…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки, та підписуйтеся на сторінку, щоб читати цікаві публікації!