Вкладалися-вкладалися в дачу свекрухи, щоб “онукам було, де літо проводити”, а свекруха її продала та купила машину

Я зараз на свекруху дуже зла, бо вчинила вона по-свинськи. Ми чотири роки ремонтували цю довбану дачу, бо вона нам усі вуха продзижчала, а тепер дізнаємося, що дача продана, а у свекрухи машина з’явилася.

Нам ця дача була не потрібна. У нас двоє дітей і складна робота, у вихідні хочеться лежати пластом і дивитися в стелю, але треба і справи вдома переробити, і дітям час приділити.

Сама свекруха, власниця тієї самої дачі, дачниця теж ще та. Якщо з’являлася там, то раз на місяць, шашлики посмажити та переконатися, що безхатьки будиночок не зайняли.

Але чотири роки тому, коли я вийшла з декрету, свекруха стала при кожній розмові вставляти свою дачу. Що непогано б її відремонтувати, впорядкувати, вона туди влітку з онуками їздитиме.

– Та там і робити не так багато, зате онукам буде, де літо проводити. А що вони в місті бачать, окрім майданчика та дороги з садка до будинку? – зітхала вона.

Думка непогана, в принципі, якщо там робити небагато. Але виявилося, що дуже багато. Фундамент поправити, воду підвести, вікна міняти, і ще багато чого, загалом.

Ми здалися і почали ввалювати гроші у цю дачу. Кілька разів свекруха з онуками туди навіть їздила, але лише на кілька днів.

– Ні, поки там неможливо нормально з дітьми перебувати, треба ще доробити…

І далі йшов довгий список того, що там ще треба було доробити. Кидати на половині вже було шкода, треба було доводити до ладу, раз почали, тож продовжували ремонтувати.

У результаті минулої осені, до холодів, все закінчили. І фундамент зміцнили, і вікна поміняли, і ґанок, і всередині вагонкою обшили, і душ із туалетом у будинку встановили.

– Ось на наступний рік я свою стару пралку туди перевезу, дещо з меблів і буде просто краса та комфорт, – захоплювалася свекруха.

Взимку тема дачі не підіймалась, не до неї було, тим більше ремонт там закінчено, а з питанням меблів та інших побутових зручностей вирішили розбиратися вже влітку, коли прийде пора переїжджати.

Але ця пора так і не настала, бо свекруха свою дачу тихенько продала. Нам вона про свої наміри навіть не сказала.

Свекруха дочекалася сезону, продала дачу за добрі гроші, а на них купила собі машину, яку, за її словами, вона давно хотіла.

На наше закономірне питання, чому ми були не в курсі, свекруха здивувалася, мовляв, чому це вона має звітувати нам про свою дачу.

Це ж її майно, вона має право їм розпоряджатися, як їй заманеться. Ось і розпорядилася. А що нам її рішення не подобається, ну це вже вибачте.

Ми для себе висновки зробили, жодних справ зі свекрухою більше не матимемо. Чоловік із нею особисто ще поговорив, але про що саме, я не знаю, не питала.

Два місяці з моменту придбання машини минуло. Нещодавно свекруха зателефонувала чоловікові, попросила приїхати подивитися машину, а то там якийсь незрозумілий звук.

Чоловік сказав, що це її майно, ось хай сама з ним і розбирається. Свекруха ще образилася на нього за ці слова. Совісті людина взагалі не має!

Чи вона вважала, що ми як рибки, нічого вже не пам’ятаємо? Так вона помиляється. Ми чудово пам’ятаємо, як вона кинула нас і своїх улюблених онуків, за долю яких так “страждала” всі чотири роки.