Влітку іграшка, восени – сміття!

Барсіка виявили на початку весни, у квітні. Сніг ще вкривав тінисті кути, але на сонячних ділянках пробивалася ніжна зелень. Крихітне сіро-біле кошеня пригорнулося до теплої труби біля продуктового магазину, намагаючись зігрітися.

– Мамо, дивись! — радісно закричала дівчинка сім років. – Кошеня!

Жінка скривилася і підібгала губи:

— Ідемо далі, Катю. Він, напевно, брудний і блохастий.

Але донька вже присіла навпочіпки та простягла руку. Кошеня не втекло, тільки жалібно пискнуло.

— Ну, будь ласка, мамо! Візьмемо його додому!

– Ні й ще раз, ні! Ми квартиру винаймаємо, а там тварин тримати не можна!

Повз проходила Ольга. Почувши розмову, зупинилась. Глянула на малюка — симпатичний, довірливий, та й дівчинка вже вся у сльозах.

— Куди ви його хотіли забрати? — спитала вона.

— Додому… — схлипнула Катя. – Але мама не дозволяє.

Ольга замислилась. На її дачі саме розплодилися миші. Такий малюк підросте — і стане чудовим мисливцем.

— Знаєш що, — м’яко сказала вона дівчинці, — маю дачу, велику, з садом. Там кошеняті буде добре.

Обличчя Каті засвітилося від радості:

– Правда? А як ви його назвете?

– Барсіком, – швидко придумала Ольга. — Він же смугастий.

Так кошеня і з’явилося в їхньому домі. Сіро-білий, з янтарними очима, напрочуд довірливий. Варто було його погладити, як він починав муркотіти та притискався мордочкою до долоні.

А яким він виявився спритним мишоловом! Усього за тиждень перебив усіх гризунів на ділянці. Господарі були в захваті – і приємно, і корисно.

Барсік щосили старався. Зустрічав їх біля хвіртки щосуботи, спав біля ніг, наче знав: це його сім’я, його життя.

Йому здавалося, що так буде завжди.

Але осінь все змінила. У листопаді Ольга з чоловіком приїхали востаннє закрити дачу на зиму.

— Що робитимемо з Барсіком? – Запитала Ольга, прибираючи банки в сумку.

— Нічого, — відмахнувся Андрій. — Він сам упорається. Кішки ж мешкають на вулиці, дикі якось зиму переживають.

І вони поїхали.

А Барсік залишився біля хвіртки чекати. День. Другий. Тиждень.

Випав перший сніг. Лапи мерзли, голод скручував живіт, але він усе одно сидів. Вони ж обіцяли повернутись. Повернуться обов’язково.

Але сил ставало дедалі менше. Разом із ними танула й надія.

— Гей, друже, — почув він якось хрипкий голос. — Зовсім змерз?

Над ним стояв Іван Андрійович, сусід з дільниці поряд. Пенсіонер, який один залишався зимувати на дачі. Його руки були теплими, і пахло від нього не холодом та страхом, а чимось надійним, домашнім.

— Ходімо до мене, — тихо сказав старий. — Зігрієшся.

І Барсік пішов. Тоді він зрозумів просту річ: не всі люди однакові.

Іван Андрійович жив неквапливо. У свої шістдесят з гаком років він давно перестав кудись поспішати. Діти виросли, роз’їхалися, дружина пішла три роки тому. Залишився він один із дачею та спогадами.

Жити взимку тут було звичкою: у місті душно, сусіди чужі, а тут — тиша, сніг за вікном та затишне потріскування печі.

Барсика він загорнув у старий светр і заніс до хати.

— Ну що, друже, — пробурмотів, ставлячи на плиту каструлю молока, — розкажи, як так вийшло що ти на морозі сидиш один?

Кіт мовчав. Тільки величезні янтарні очі дивилися з тугою, від якої серце стискалося.

— Ясна річ, — кивнув старий. — Кинули тебе. Ну і люди… Господи, вибач їх.

Перші дні Барсік ховався, забивався за грубку, їв тільки тоді, коли господаря не було поряд. Немов чекав каверзи.

А Іван Андрійович не квапив. Просто залишав миску з їжею, розмовляв тихо:

— Ось кашу зварив. Чи не делікатес, звичайно, але жити можна. Ти не соромся.

Або:

— Снігу намило — добре, що ми вдома. Адже правда?

За тиждень кіт наважився. Спершу їв просто при господарі, потім підійшов ближче. А ще за кілька днів — застрибнув навколішки.

— Ну ось, — засміявся Іван Андрійович. — Зважився нарешті! Давай знайомитись по-справжньому.

Він погладив Барсіка по загривку, і той замуркотів. Спочатку несміливо, потім голосніше, впевненіше.

– Ось і молодець, – сказав старий. – Тепер все буде добре.

Життя потекло по-новому. Вранці Іван Андрійович прокидався — Барсік уже чекав біля ліжка. Сніданок ділили вдвох. Вдень дід читав газету, а кіт сидів поруч на підвіконні.

Іноді виходили разом у двір: сніг чистити, стежки розчищати. Барсік бігав за ним слідом, пірнав у кучугури, грав зі сніжинками.

— Зовсім розучився грати, — сміявся дід. — Нічого, знову навчишся.

Вечорами Іван Андрійович багато говорив. Про життя, про дітей, про кота Мурзіка, який помер рік тому.

— Гарний був кіт. Вірний. П’ятнадцять років зі мною прожив. А як пішов… думав, більше нікого не заведу. Дуже боляче.

Барсік слухав уважно, муркотів, ніби розумів кожне слово.

До Нового року він остаточно освоївся. Спав у діда в ногах, зустрічав біля дверей, коли той повертався, навіть мишу одного разу спіймала і гордо приніс господареві.

– Справжній мисливець! – похвалив Іван Андрійович. — Тільки більше не треба, їжі достатньо.

Зима промчала швидко. Лютий змінився на березень.

І раптом одного ранку за хвірткою почувся звук машини.

Барсік насторожився і метнувся до вікна. Іван Андрійович визирнув і насупився.

– Приїхали, – глухо сказав він. – Твої колишні господарі.

З автомобіля вийшли Ольга та Андрій. Задоволені, жваві, вони оглядали ділянку і розмовляли.

— Де наш Барсік? — голосно покликала Ольга. – Кис-кис-кис! Іди сюди, мишолов!

Кіт тремтів усім тілом, притулившись до скла.

— Чи не хочеш до них? — тихо спитав Іван Андрійович.

Барсік глянув на Івана Андрійовича, і в його жовтих очах дід ясно прочитав відповідь. Він зрозумів усе без слів.

– Ну що ж, – кивнув він, – все ясно, друже. Тільки вони прийдуть за тобою. Вважають, що ти, як і раніше, їх.

Через пів години двері задзвеніли від гучних ударів.

– Іване Андрійовичу! — лунав верескливий голос Ольги. – Ми знаємо, що кіт у вас! Виходьте негайно!

Старий важко підвівся з крісла. Барсік метнувся під ліжко і забився в найдальший кут.

— Сиди тихо, — прошепотів йому господар. – Не показуйся.

Двері відчинилися. На порозі стояли Ольга та Андрій. Вона впевнена і наполеглива, він трохи позаду, збентежений і невпевнений.

– Доброго дня, – сказав Іван Андрійович сухо.

– Де наш кіт? — одразу накинулася Ольга. — Сусіди сказали, ви його тримаєте!

– Який кіт? — незворушно спитав дід.

— Не прикидайтесь! Сіро-білий, Барсік. Ми його залишили на осінь, думали, сам упорається, а він, мабуть, до вас прибився.

— Залишили? — очі старого стали холодними. – У листопаді? У мороз? На вулиці?

— Ну, — зам’явся Андрій, — він же кіт повинен уміти виживати.

– Виживати? — Іван Андрійович зробив крок уперед. — Домашній кіт на вулиці взимку? Ви розумієте, що кажете?

— Досить моралізаторства! – Втрутилася Ольга. — Ми прийшли по кота. Нам він потрібний, мишей розвелось. Віддавайте його.

– Ні, – коротко відповів дід.

— Що означає «ні»? – Ольга обурилася. – Це наш кіт!

– Ваш? — хрипко засміявся він. — А де ви були, коли він тремтів біля воріт, вмираючи з голоду? Де, коли я його напівмертвого в будинок заносив?

— Ми не знали… — промимрив Андрій.

— Не знали чи знати не хотіли? — голос Івана Андрійовича став голоснішим. — Влітку треба було — пестили, а взимку викинули, як стару річ!

— Хто ви такий, щоб навчати нас? – спалахнула Ольга. – Кіт наш, і якщо ви його не повернете…

— Що ж тоді? – Перебив її старий. — До суду подасте? За тварину, яку самі кинули вмирати?

І тут з-за його ноги з’явилася знайома мордочка. Барсік обережно визирнув, почувши крики.

– Ось він! — пожвавішала Ольга. – Барсіку, іди сюди! Кис-кис!

Кіт притиснувся до Івана Андрійовича і не рушив.

– Ну ж бо! – Вимогливо покликала жінка. — Ходімо з нами!

Барсік лише шмигнув назад під ліжко.

— Бачите? — тихо промовив дід. – Він зробив вибір. І цей вибір не на вашу користь.

– Дурниці! – Ольга рвонулася вперед. — Просто нас забув. Дайте мені його взяти!

— Не дам, — відрізав Іван Андрійович.

— Та хто ви такий, щоб нам забороняти? – Закричала вона. — Андрію, скажи хоч щось!

Але чоловік мовчав, уникаючи погляду. У його обличчі читалося почуття провини.

— Що тут діється? – втрутився новий голос.

До паркану підійшла Марія Петрівна, сусідка.

— А повернулися-таки? – примружилася вона. – І кота назад вимагаєте?

– Звичайно! Це наш кіт! – випалила Ольга.

– Ваш? — сусідка гірко посміхнулася. — А хто його всю зиму годував? Хто лікував, коли він застудився?

— Ми не просили, — невпевнено вставив Андрій.

— Саме так, — відрізала Марія Петрівна. — Не просили, бо вам начхати було! Влітку іграшка, восени – сміття!

Підтягнулися й інші сусіди. Незабаром довкола зібралася ціла група людей. Усі — на боці Івана Андрійовича.

— Совісті у вас немає, — засуджувала Семенівна. — Животину кинути на морозі!

— Та чого тут сперечатися? — махнув рукою Семенович. — Барсік тепер Андрієвича. І правильно!

— А як заберуть силою? — тривожно спитала Марія Петрівна.

— Хай спробують, — глухо відповів Іван Андрійович.

Ольга метнула на всіх злісний погляд:

– Це ще не кінець! – Процідила вона і пішла до машини. Андрій поплентався за нею, не підводячи голови.

Більше їх ніхто не бачив. Чи то совість зіграла, чи зрозуміли, що сперечатися марно. Сусіди стали стіною, а сам Барсік ясно показав, де його справжній будинок.

До літа на ділянці Ольги з Андрієм мишей розвелось ціла купа.

— Так їм і треба, — бурчав Семенович, проходячи повз нього, — хотіли кота-працівника, а здобули мишаче царство.

А життя в Івана Андрійовича змінилося. З’явився сенс, радість у дрібницях. Тепер щоранку він говорив «доброго ранку» Барсіку, варив кашу, купував молоко.

Барсік розцвів: шерсть блищала, очі сяяли. Він почував себе господарем території.

Влітку приїхали діти Івана Андрійовича. Здивувалися, побачивши кота, але невдовзі прив’язалися. Особливо онуки — вони весь день гралися з Барсіком.

— Тату, — сказала дочка на прощання, — добре, що ти йому дав притулок. Видно, що ви обоє щасливі.

— Так, — усміхнувся старий, дивлячись, як кіт проводжає гостей, — щасливі.

І коли взимку знову випав сніг, той самий, що рік тому мало не став для Барсіка останнім, він вибігав у двір і грав зі сніжинками, не знаючи більше страху.

— Ось тепер правильно, — з усмішкою говорив Іван Андрієвич, дивлячись з вікна. – Ось тепер все добре.

А навесні, коли розтанула остання кучугура, на ділянці Ольги та Андрія з’явилася табличка «Продається».

Барсік пройшов повз байдуже. Він мав справи важливіші — зустріти діда з риболовлі.

Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку! Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.