– Вона не випливе, – сказав чоловік, – течія тут шалена. – А як випливе? – запитала подруга. – Не випливе. І потім, всі бачили, як вона хильнула лишку на поминках

– Вона не випливе, – сказав чоловік, – течія тут шалена.

– А як випливе?

– Не випливе. І потім, всі бачили, як вона хильнула лишку на поминках. Впала в річку, та й потонула.

Ніна застигла в очереті, не сміючи дихати. За десять метрів від неї на обриві стояли двоє, її чоловік Геннадій та найкраща подруга Марина.

Вони обговорювали її передбачуване перенесення в інший світ так буденно і цинічно, що на мить Ніні здалося, що вона просто бачить кошмар.

Однак ні, – мокрий одяг, біль у легенях і тремтіння у всіх чотирьох кінцівках говорили про те, що все відбувається наяву.

Вона поховала матір.

Віри Іллівни не стало раптово, лягла спати й не прокинулася. Лікарі сказали щось про судини, про вік, про те, що вона не мучилася. Ніна кивала, а сама думала, що мама мучилася все життя.

Вона була тихою, зляканою жінкою, котра постійно боялася. Спочатку батька, потім самотності, потім того, що довго не говорила вголос.

Незадовго до відходу мати зателефонувала їй і попросила приїхати. Ніна приїхала. Мати сиділа на кухні в халаті, з погаслими очима, і крутила в руках стару фотографію.

– Пам’ятаєш дядька Льошу? – Запитала вона.

Ніна невиразно пам’ятала маминого брата. Це був великий чоловік, який возив її на плечах та пах тютюном. Його не стало, коли Ніні було шість.

– Йому… допомогли піти на той світ, – сказала мати, – і я майже сорок років мовчала.

І вона розповіла.

Дядько Льоша працював у районній адміністрації, оформляв землю. Наприкінці сімдесятих кілька начальників відрізали собі шматки колгоспних угідь.

Все зробили по-тихому, заднім числом, із підробленими печатками та липовими підписами, нібито, районного начальства.

Дядько Льоша був єдиним, хто знав правду. Він забрав справжні документи на ці землі зі справжніми підписами та справжніми печатками, сховав у сестри. Через місяць його тіло знайшли на рейках.

Матері, яка була єдиною родичкою дядька Льоші, сказали, що він перебрав із міцним і потрапив під потяг.

– Тільки він не вживав напоїв, Ніночко, – зітхнула мати, – нічого міцнішого за каву і в рот не брав.

Мати мовчала майже сорок років. Боялася. Але тепер на тих сорока гектарах будували котеджі, і господарем будівництва був син тієї людини, яка колись підробила папери.

Та й та людина ще була жива і цілком собі здорова. Його прізвище мати прошепотіла, ніби її могли почути крізь стіни.

– За мною стежать, Ніно, – злякано сказала вона, – машини якісь дивні під вікнами стоять. І дзвонять мені постійно. Я знімаю слухавку, а там мовчать.

Вона судомно зітхнула і продовжила:

– Вони дізналися… Не знаю як, але дізналися.

Ніна хотіла сказати, мовляв, мамо, тобі здалося. Мамо, ти втомилася. Мамо, це все нерви.

Але глянула в її очі й не сказала.

– Документи я переховала, – сказала мати, – боюсь, що квартира прослуховується, тому адреси не назву.

– Але скажу так, шукай там, де ми ховалися від грози, коли ти була маленька. Як знайдеш, передай до суду. І нехай той, хто винен у моїй та Олексія сме рті, відповість по закону.

За кілька днів її не стало. Ніна була надто поглинута горем, щоб думати та аналізувати, але їй здалося, що до її приходу в маминій квартирі хтось побував.

Втім, жінка відмахнулася від цього відчуття і почала готуватися до похорону.

На поминках Ніна вперше у житті хильнула лишку. Геннадій сам підливав їй і вмовляв ще пом’янути.

– Тобі треба розслабитися, – лагідно казав він, – ти на себе не схожа.

Марина підтакувала і гладила Ніну по руці. Потім чоловік повів її до річки, наче провітритися… На крутому березі біля старої верби Ніна відчула поштовх у спину. І полетіла вниз.

Врятувало її, мабуть, те, що в юності вона займалася плаванням. Геннадій цього не знав. За вісімнадцять років шлюбу він жодного разу не спитав, чим вона взагалі жила.

Вона вибралася на берег, тільки коли стемніло. Без документів, без грошей, у мокрій сукні, вона дісталася автостопом до сусідньої області, де мешкала її двоюрідна тітка, Клавдія Петрівна.

– Господи! – ахнула тітка Клава, відчинивши їй двері. – Та що з тобою трапилося? Та ти проходь, проходь!

Ніна й оком не встигла моргнути, як тітонька підхопила її під руки, завела в хату і міцно зачинила вхідні двері. Ніна кілька разів намагалася розповісти їй про те, що сталося, але тітонька зупиняла її:

– І так бачу, що лихо з тобою сталося. Відпочинеш, потім розкажеш.

Через три дні Ніна зв’язалася з єдиною людиною, якій могла довіряти, зі своєю колишньою однокласницею Тамарою.

Вона працювала журналісткою, двічі розлучилася, народ ила доньку незрозуміло від кого і жила так, ніби кожен день – останній.

– Нінка? – ахнула вона. – Ти жива? Ми тебе три дні шукаємо! Твій Генка ридає на камери, Маринка в істериці!

– Я жива, – сказала Ніна. – Слухай, а ти можеш приїхати до мене? Тільки не кажи нікому. Взагалі нікому. Жодній живій душі, добре?

Тамара все зрозуміла. Вона приїхала пізно ввечері, вислухала Ніну і сказала:

– Я завжди знала, що твій Генка… Як би це сказати м’якше… Втім, ну її, цю політкоректність!

І Тамара висловилася дуже міцно.

– Загалом, гаразд, – сказала вона. – Давай тепер разом думати, як тут бути.

Картина складалася доволі проста. Геннадій та Марина були коханцями. Марина працювала у районному архіві.

Пів року тому до неї звернулася людина, яка бажала перевірити наявність старих документів на спірні ділянки землі.

Марина покопалася, підняла свої зв’язки та вийшла на Нінину матір. Незрозуміло, щоправда, як мати їй розповіла про ті оригінали документів, за допомогою яких можна було б притягнути до відповідальності дуже важливих людей.

Але, наскільки Ніна знала Марину, та вміла втиратись у довіру. Крім того, мати її знала, таки вони з Ніною дружили давно.

Клієнт Марини виявився давнім знайомим Геннадія, його бізнес уже кілька місяців дихав на ладан. Він і попросив його вивудити документи у тещі.

Чи погодився Гена допомогти знайомому відправити на той світ її матір, чи це була його самодіяльність, – невідомо.

Але її саму він у воду зіштовхнув цілком свідомо.

– Єдине, що мені незрозуміло… Навіщо він вирішив позбутися мене? – дивувалася Ніна. – Мама переховала документи ж…

– І єдиною людиною, яка теоретично могла б знати їхнє місцеперебування, – я. Набагато логічніше було б вивідати в мене, де вони знаходяться, адже так?

– Думаю, він просто спіймав кураж, – задумливо сказала Тамара. – А може, під мухою, наговорив зайвого Маринці, а та поставила йому ультиматум. Або він прибирає тебе з її дороги, або вона доносить на нього куди слід.

Ніна погодилася.

– До речі, коли мами не стало, у її квартирі хтось побував, – раптом згадала вона, – деякі речі не на своїх місцях лежали, та й взагалі…

– Напевно, приходили та шукали ці документи, – кивнула Тамара.

– І нічого не знайшли… – зітхнула Ніна.

Насамперед треба було знайти схованку. Мати сказала, що оригінали знаходяться «там, де ми ховалися від грози».

У дитинстві вони з матір’ю щоліта їздили до бабусі в село. Коли починалася гроза, вони ховалися у льоху. Там було холодно, пахло землею та картоплею, зате й блискавки не лякали.

Бабусин будинок давно порожній, вічно зайнятій Ніні, яка й успадкувала його разом із ділянкою, було все ніколи туди з’їздити.

І ось, довелося … Діставшись до будинку, Ніна спустилася в льох і майже відразу ж знайшла папку.

Усередині були ті документи та лист дядька Олексія:

– Віро, якщо ти читаєш це, то мене вже немає в живих. Не вір, що це нещасний випадок. Сховай добре папери, а коли настане час, передай куди слід. І бережи себе. Цілую та обіймаю міцно-міцно. Твій брат Льоша.

Ніна сиділа в льоху, притискаючи папку до грудей, і плакала. Вперше з похорону матері. Сльози текли по щоках, капали на папку, і вона думала:

– Ну от, мамо. Ось я їх і знайшла. Тільки тебе вже нема. І чоловіка в мене більше нема. І життя, загалом, теж. Залишилася тільки ця папка і злість.

Злості, як з’ясувалося, було цілком достатньо.

…Тіло Ніни так і не знайшли, стараннями Геннадія справу представили, як нещасний випадок і закрили. Проте чоловік якимось чином дізнався, що вона жива і ховається у тітки, і поїхав до сусідньої області.

Але тітка Клава була у всеоз броєнні. Утримуючи за нашийник свого собаку, величезного суворого пса, помісь алабая незрозуміло з ким, вона зустріла його вой овничо:

– Ану, пішов геть! – Закричала вона. – Або я зараз собаку на тебе спущу! І Гавриловича покличу, він уже тобі накостиляє!

Гавриловичем звали відставного військового, який жив із сином та невісткою через паркан. Зросту в ньому було близько двох метрів, він побував у кількох гарячих точках, мав ліцензію на зберігання зброї та не боявся нікого і нічого.

Тітку Клаву він любив і поважав, а з такими, як Геннадій, умів розмовляти.

– Та я тільки спитати… – сказав Геннадій. – Якщо вона жива і живе у вас, я тільки радий!

– Пішов геть! – гаркнула тітка Клава.

І Геннадій був змушений відступити.

Після цього Ніна, Тамара та тітка Клава зібрали раду.

– Дивись, як він забігав, Ірод… – похитала головою тітонька. – Це означає, що часу у нас зовсім немає. Діяти треба!

– І діяти треба зараз, – підхопила Тамара.

Вона зателефонувала знайомому в прокуратуру. Ну а далі все закрутилося.

Коли, як кажуть, усіх взяли, Ніні, Геннадію та Марині влаштували зустріч. Побачивши Ніну, Геннадій зблід, а Марина верещала.

– Ніночко … – пролепетав він тремтячими губами. – Я так радий, що з тобою все гаразд.

– Я добре плаваю, чи знаєш, – сухо сказала Ніна. – Одного не розумію, Гено. Навіщо? Якщо тобі й цим твоїм друзям так знадобилися ці документи, невже не можна було якось домовитися?

Геннадій спробував було відпиратися, але Ніна суворо сказала:

– Зваж, що слідству вже все відомо. І ті документи, заради яких ти пішов на подвійний злочин, перебувають у прокуратурі.

– Я… – почав Геннадій і зиркнув на Марину. – Я не хотів так з тобою чинити! Це вона все! Вона хотіла вийти за мене заміж і вирішила прибрати тебе з дороги!

– Що?! – заверещала Марина. – Я за тебе? За невдаху? Та нізащо! Ти сам усе вирішив! Сам казав, що хочеш спалити усі мости, та одружитися зі мною, пам’ятаєш?

– Не було такого!

А згодом був суд.

Ніна сиділа у залі та дивилася на чоловіка. Він давав свідчення, плутано, постійно повторював, що він «не хотів», що його «примусили». І жодного разу не глянув їй у вічі. Марина плакала і теж казала, що її змусили, вона ні в чому не винна.

Про суд над найголовнішими винуватцями всього, що сталося, Ніна дізналася вже від Тамари. Вони отримали по заслугах.

Коли все закінчилося, Тамара підморгнула Ніні та запитала:

– Ну що, подруго. Ти як?

– Не знаю, – усміхнулася Ніна, – мабуть, ніяк.

– Це нічого, – сказала Тамара. – Все минає, і це минеться.

Зараз Ніна залагоджує свої та мамині справи. У неї все гаразд.

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!