– Вона тебе послала? – Він дивився прямо на дівчинку. Та похитала головою. – Її немає, вже чотири роки … тато

Не те, що б її дратувала ця дівчинка, ні, але вона… ніби відштовхувала.

Брудна якась, як попало заплетені коси, непрасована форма, навскіс пришитий комір і манжети.

Дівчинка була неохайна, із зацькованим виглядом.

Раїса Дмитрівна скривилася, навіщо вона згадала про цю неохайну дівчинку? Вона відклала убік еклер, який так полюбляла, де ж Гошка? Обіцяв раніше прийти, сьогодні день пам’яті Олександра Петровича…

Їй здалося, що у двері постукали.

– Хто там? Гоша, ти? Чи ключі забув?

– Раїсо Дмитрівно, ви залишили ключі на стільці.

– Що? Які ключі?

Раїса Дмитрівна відчинила двері та побачила… ту саму дівчинку. Що це таке?

– Сєдова? Які ключі? Як ти дізналася, що я тут мешкаю? Ти що? Ти стежила за мною?

Дівчинка похитала головою. На ній була старенька шапка, заношене пальто з плямою на кишені, старі гамаші з відвислими колінами та взуття, що майже розвалювалося.

Раїса Дмитрівна тільки зараз помітила, які у дівчинки гарні очі, сині – сині, в обрамленні чорних пухнастих вій.

Вона нещодавно прийшла до цієї школи, покликали вчителем української мови та літератури, а все життя відпрацювала в технікумі, вийшла на пенсію, рік посиділа і не змогла без роботи…

Дивна ця дівчинка, ні з ким із дітей Сєдова не дружила, як її звуть? Алла? А … Аліса, точно, Аліса Сєдова.

– Раїсо Дмитрівно, ви ключі залишили на стільці, я вам кричала, а ви не чули.

– Які ключі? Ах, ну дякую … оце так. Я їх покласти в сумку забула, видно це старість, – вона чомусь захотіла пожартувати.

– Ні, ви не стара, – абсолютно серйозно сказала дівчинка. – Просто, мабуть, поспішили.

– Дякую … Алісо.

– Будь ласка, до побачення, Раїсо Дмитрівно.

– До побачення…

Раїса Дмитрівна задумливо зачинила двері, потім схаменулась … Відчинила і почула тихі кроки, дівчинка повільно спускалася вниз.

– Алісо, – Раїса Дмитрівна дивилася вниз, дівчинка ж вгору, – як ти дізналася де я живу?

– Я мешкаю в сусідньому будинку і часто бачу, як ви йдете на роботу, або з роботи, а іноді йду позаду вас, там собака на повороті, я намагаюся до вас триматися ближче, він тоді на мене не гарчить.

– Від мене кішками пахне, я їх годую, на вулиці, там, у підвалі… а він гарчить, я не боюся, я його Рексом кличу, він бездомний.

– А адресу… я запитала бабусь на лавці, де ви живете, сказала, що ви працюєте в нашій школі.

– Ми їздимо з вами в одному автобусі.

Яка дивна дівчинка, – думає Раїса Дмитрівна, – вона що, стежить за мною?

– Будеш чай? – несподівано питає господиня і дівчинка моментально погоджується.

Дивна і не вихована, вона мала відмовитися взагалі-то.

Раїса Дмитрівна розливає чай по кухлях.

– А може … може ти, хочеш їсти?

Дівчинка помахала головою негативно, але Раїса Дмитрівна зрозуміла, що вона голодна. Навіщо я з нею вожуся?

– Знаєш, що? А давай з тобою поїмо? А не можу їсти одна, а Гошка… син, він десь затримується… Зараз.

Вона раптом розхвилювалася, почала діставати все з холодильника та годувати дівчинку. Та їла дуже акуратно, але було видно, що голодна.

– Дякую, – каже Аліса і дивиться на котлети, – мені вже час, ви дуже смачно готуєте.

Треба ж, дитина настільки голодна, що навіть мою їжу похвалила…

Вона зібрала котлети, поклала в баночку макарони, висипала цукерки, віддала Алісі.

– Не треба, дякую … але взяла.

Вже коли дівчинка пішла, Раїса Дмитрівна посварила себе, що це непедагогічно так чинити, завтра прийдеш на роботу, – каже вона собі, – а це дівчисько підбіжить до тебе й обійме тебе при всіх.

Або скаже дякую, мовляв, котлети були смачні, або ще що…

Гошка прийшов уранці, винувато глянув на матір.

– Який вчора був день? – Запитала суворо.

– Четвер, мамо, а сьогодні п’ятниця…

– Не прикидайся, Єгоре.

– О, а це вже серйозно, мамо … я дорослий хлопчик, мені вже тридцять років …

– Вчора був день пам’яті батька, я думаю … він не заслужив до себе такого відношення.

– Мамо … послухай мене, йому все одно, вчора ми поїмо, або сьогодні, давай сьогодні влаштуємо цей день … все, я спати. В мене вихідний.

– Тобто ти не виспався, так? А чим ти займався всю ніч, дозволь спитати?

-Ти точно хочеш це знати?

Раїса Дмитрівна розгнівана пішла на роботу.

Вона чекала … чекала коли це дівчисько якось натякне їй, щось зробить, але … вона просто пройшла повз, як завжди, як кожен день, просто чергово привітавшись.

Нахаба яка… Треба ж.

Раїса Дмитрівна весь день намагалася зустрітися з тим негідним дівчиськом, вона що, уникає її?

Після роботи навмисне повільно пішла додому, сподіваючись побачити дівчинку, але ні.

Дні через три, коли йшла із зупинки додому, Раїса Дмитрівна почула крик. Кричала дівчинка.

Вона швидко пішла в той бік, величезний дворовий пес, вчепившись у рукав дівчинки у знайомому пальті, рвав цей рукав, намагаючись щось забрати у неї.

– Ану … пішла геть, – відігнала вона дворнягу, Алісо, ти як, ціла?

Вона подивилася у злякані очі дівчинки й так защеміло серце.

– Він накинувся … хотів кошеня роз … роз … роздертииии, – плакала дівчинка.

– Все, заспокойся … Все пройшло, все добре. Додому забереш?

-Ні.

– Зазвичай діти у твоєму віці…

Раїса Дмитрівна замовкла ну правда, дивна дівчинка.

– Я не можу. Мені не дозволять. Я сховаю його під сходами, якщо не виженуть знову.

– Хто?

– Вони…

– Добре, – Раїса Дмитрівна скривилася, ну зрозуміло…

У школі вона дізнавалася, хто ця Аліса і з ким живе, всі легковажно знизували плечима і лише вчителька математики, стара Пелагея Кіндратівна з тремтячою головою, сказала, що знає цю дівчинку.

Там родина не дуже щаслива, мати з вітчимом не просихають, чи це бабця.

– Стривайте, але як дитину приймали до школи?

– Не знаю, – знизала плечима математичка і затрясла ще більше головою.

Вона все ж таки підстерегла дівчинку, та була в заштопаному абияк пальті й в Раїси Дмитрівни чомусь зайшлося серце.

Вона простежила за дівчинкою, та з побоюванням пробігла те місце, де лежить великий, каплавухий собака, і пішла додому.

Біля під’їзду зупинилася, сіла на лавку … боже вона дістала зошит і підручник … що дівчинка збирається робити? Вчити уроки?

Раїса Дмитрівна задумливо пішла додому, там вона знову посварилася із сином. Він розлучився з дружиною два роки тому, дітей не було, мотається тепер…

– Нудно і нецікаво з нею, – заявив … Зараз, мабуть, не нудну, та цікаву знайшов.

Вона одяглася і вийшла надвір, треба було провітритися…

– Аліска … Аліска, – почула Раїса Дмитрівна чийсь хрипкий пропитий голос, – де ця підла дівка …

Раїса Дмитрієва підійшла ближче, біля під’їзду стояла неохайна, вже немолода жінка, але Раїса Дмитрівна відзначила, що очі…дуже схожі на очі Аліси.

Мати, чи бабка?

– Вибачте …

– Ну?

– Ви Алісі Сєдовій хто?

– А тобі що? Іди куди йшла.

– Я вчителька Аліси … де ваша дитина.

– В будинки, спить, – сказала жінка, розвернулась і зайшла в під’їзд.

– Аліса … ти мене чуєш? Виходь, не бійся – покликала в порожнечу.

Дівчинка вийшла звідкись із-за будинку.

– Ходімо до нас.

– Вона потім покарає мене.

– Не посміє.

– Мене заберуть у дитбудинок, якщо її позбавлять опікунства.

– Хто вона тобі?

– Бабуся …

– Де твоя мама?

– Її немає.

– Поїхала?

– Її зовсім нема. Чотири роки вже…

– Вона … теж полюбляла напої?

– Ні, ми з мамою добре жили, але в неї … вона захворіла … У мене немає нікого … Віддали їм … Бабусі та її чоловікові, вона гроші на мене отримує …

– Зрозуміло … Ходімо до мене, потім вирішимо …

– Я не можу, мене заберуть.

– Я ж сказала, вирішимо.

Єгор був вдома, він кудись збирався, глянув на матір… Потім на дівчинку.

– Хто це?

– Аліса.

Дівчинка у всі очі дивилася на Єгора.

Він пішов, озираючись.

– Ти до ранку?

– Не знаю …

Вранці дала дівчинці виспатися, нагодувала сніданком.

– Ходімо.

– Куди? Ви мене в дитячий будинок поведете?

– У крамницю…

Прокинувся Єгор, ночував удома, знову дивився на дівчинку задумливо.

– Ти де її взяла?

– Моя учениця.

– Аааа.

У крамниці вибирала речі на власний смак. Одягнула все нове, й дівчина розквітла, ну прямо, як іграшка…

– Яка онука у вас гарна, – не стрималася продавчиня, – на вас так схожа.

Усміхнулася, чомусь радісно на душі стало.

– А це викинемо.

– Не можна, – вчепилася в старе, – вони нове проміняють на пляшку … А мене покарають, не можна. Даремно я погодилася.

– Що ж робити?

– Не знаю.

– Ходімо … в кафе?

– З вами?

– Ну так, чи не хочеш?

– А ви вмієте торт робити?

– Я … Чесно … Ну, у мене …

– Ходімо, я вас навчу.

-Ти? Мене?

– Ми з мамою куховарили, а потім вона захворіла.

– Ходімо. Потрібно в магазин?

– Ну, якщо у вас чогось немає…

Раїса Дмитрівна давно не була такою щасливою: вони пекли торт, сміялися – було так добре та весело. Вони вже пили чай, коли прийшов син.

Господи … ніколи Раїса не думала, що таке подумає, – вона пошкодувала, що він так рано прийшов … прийшов і зіпсував вечір.

– Мені напевно час, – сказала дівчинка.

– Я проводжу.

– Як тебе звати? – Запитав Єгор дивлячись на дівчинку.

– Аліса … Я ж тобі казала, Єгоре, – нервово сказала Раїса.

– Вона тебе послала? – Він дивився прямо на дівчинку. Та похитала головою.

– Її немає, вже чотири роки … тато.

– Єгор? Що це все означає? Стривай, Алісо.

Дівчинка завмерла на порозі.

– Що це означає Аліса? Хто тебе послав? Ви знайомі?

– Так мамо … це моя дочка, Аліса.

– Що? Пояснить мені хтось…

Історія стара, як світ.

– Мамо, ти Діану Сєдову пам’ятаєш? Вона її мати.

– Ні, не пам’ятаю.

Діанка, вона на два роки мене молодша, у неї мати не просихала, в сусідньому будинку жили … Ми з нею … ну вона … Загалом … мам, ти не подумай, я любив її, ну таке дитяче кохання …

– А Аліса?

Вона не сказала мені про дитину, я тоді вже з Наталкою був, тобі Наталка подобалася, ну, як би, з одного кола …

– Коли ж ти дізнався?

– Коли побачив її … вона ж вилита ти.

– Ми з Наталкою вже жили, я Діанку зустрів. Вона мені й сказала, що в нас дочка, але я не повірив і послав її … Так, я розумів, що ти не приймеш її, але від дитини я б не відмовився. Я ж не козел якийсь, мамо.

– Відмовився ж…

– Я не повірив їй, три роки минуло. Ти знаєш мене Аліса?

– Так, у мене є ваша фотографія. Я тоді, коли ключі приносила, побачила портрет і зрозуміла…

– Я не віддам її туди, чуєш? Не знаю, що ти робитимеш, але я не віддам її туди. Алісо, йди до мене, йди дитинко… Вона… моя онучка.

Зробили тест, звичайно спорідненість підтвердилася. Олена, дівчина Єгора, була з ним на суді, підтримувала його.

Раїса Дмитрівна тримала Алісу за руку, наче боялася, що її заберуть у неї.

– Тату, а можна я житиму з бабусею?

– А якщо бабуся не погодиться?

– Погодиться… їй одній сумно.

– А я? Мені, значить, не сумно?

– У тебе є Олена…

Раїса Дмитрівна йшла з онукою за руку, їй все одно хто і що може сказати, вона знайшла своє щастя, свою онучку, свою кровиночку.

Єгор дуже здружився з дочкою, так вийшло, що з Оленою їх шляхи розійшлися.

-Тату, це не через мене? Точно?

– Ні, звичайно … Я тебе тепер ні на кого не проміняю, ну ти що? Жаль, що дідусь не бачить, яка в нього онука.

Єгор, прийшовши на шкільні збори, познайомився з вчителькою Аліси…Тепер Аліса ходить до школи й з бабусею, і з мамою…

– Тяжко напевно, коли мама та бабуся вчителі? – питають подружки у школі.

– Нііі, круто … – Сміється Аліса.

– Як же я жив стільки років без неї, як? Діанка, ти пробач мені … Я не кину нашу дочку, ніколи.

Іноді Аліса бігає до тієї бабусі – прибирає в них, готує, лається, щоб не бенкетували.

– Внучка, моя кровиночка, – плаче друга бабуся й обіцяє зав’язати…

Ось така життєва історія. Читайте з задоволенням, ставте вподобайки. Пишіть свої думки в коментарях.