– Вона ж покинула мене, відмовилася від мене, понад двадцять років не цікавилася мною! То які до мене претензії? – Так тобі й треба, “мамо”…

– Мамо, тобі знову дзвонять, – пролунав голос Матвія за спиною Тетяни.

– Хто дзвонить? – Тетяна повернула голову до сина.

– Не знаю, – син знизав плечима.

– Принеси мені телефон, гаразд?

– Зараз, – крикнув Матвій і вибіг, але відразу повернувся назад і засунув Тетяні її мобільник.

– Дякую. Біжи, грай. Скоро вечеряти будемо, – сказала Тетяна. Син пішов, а вона глянула на екран.

Вкотре дзвонили з одного номера, з лікарні. І як дізналися її номер? Тетяна накрила кришкою пательню, та вимкнула газ. Після цього відключила телефон і поклала його на підвіконня за фіранку.

Вона накрила на стіл, думаючи про дзвінки. Потім пішла до чоловіка. Арсен сидів за комп’ютером. Тетяна підкралася до нього ззаду й обійняла, уперлася підборіддям у його верхівку.

– Що робиш?

– Так, стрічку гортаю. Вечеряти скоро будемо? – спитав Арсен.

– Все готове. Матвію, вечеряти! – Крикнула Тетяна, випроставшись. – Прослідкуй, щоб він руки вимив, – сказала вона чоловікові й хотіла повернутися на кухню, як Арсен утримав її за руку.

– Стривай. Хто дзвонив?

– Не знаю. Номер незнайомий, я не стала відповідати. Ти ніби їсти хотів? – Тетяна забрала руку і пішла на кухню.

Після вечері вона увімкнула телефон. Вже пізно дзвонити, нікого не буде.

Вночі вона довго не могла заснути. І навіщо відповіла, коли дзвонили вперше?

– Це вас турбують із… лікарні. Ваша мама лежить у нас у відділенні… Чи не могли б ви підійти? Потрібно обговорити деякі питання.

– Вибачте, але у мене немає мами, – відповіла Тетяна і скинула дзвінок.

Їй дзвонили знову і знову з того ж номера, але вона не відповідала. «Доведеться їхати, бо не відстануть, не вистачало ще, щоб додому прийшли. Краще б її не стало…» Тетяна давно для себе поховала матір.

Наступного дня вона працювала до обіду, а після роботи поїхала в лікарню. Коли вона увійшла до кабінету завідувача відділення і сказала, що її просили зайти, чоловік у білому халаті відразу відірвався від паперів.

– Нарешті. Як вас звати?

– Тетяна.

– А по батькові?

– Просто Тетяна, – сухо сказала вона.

– Що ж ви, Тетяно, жодного разу не прийшли, не відвідали вашу маму? Ми її виписуємо, а ви на дзвінки не відповідаєте. Погано.

– Я ж сказала, що в мене немає матері, – з роздратуванням повторила Тетяна.

– А ким вам приходиться Ганна Тимофіївна Борисова?

Лікар вивчав її. Тетяні так і кортіло сказати, що не знає таку. Але ж не відчепиться.

– А як ви дізналися мій номер телефону? – запитанням на запитання відповіла вона.

– У її телефоні. Ви були записані, як донька Таня.

– А звідки у неї мій номер телефону?

– Це ви у неї повинні спитати. Звісно, ​​коли до неї повернеться мова. – Лікар розвів руки.

– Вона що, не розмовляє?

– Не розмовляє, не рухається, не ходить. Не рухома ваша мама після нападу. А ви не знали? Як же так, Тетяно…

– Так їй і треба. – Слова вирвалися без її волі.

– Що ви сказали? Я не дочув? – Лікар примружив очі.

Тетяна просто подивилася йому у вічі.

– Так. Ви все дочули. Вона кинула мене, здала в дитячий будинок… Ні, не так. Вона відвезла мене до якоїсь родички й там лишила, а сама втекла.

– Родичка здала мене в дитячий будинок. І близько двадцяти років я не чула про свою матір, вона померла для мене. Як вам таке, лікарю?

Погляд лікаря пом’якшав.

– Це ваші з нею проблеми. Мене вони не торкаються. Вашу матір немає сенсу більше тримати у лікарні. Якщо ви відмовляєтесь її забирати… Я правильно розумію?

– Абсолютно правильно.

– Тоді ми змушені будемо відправити її до інтернату для недієздатних. Ви єдина родичка, тому й викликали вас, аби…

– Я підпишу будь-які папери, – квапливо сказала Тетяна.

Вона не сподівалася, що все буде так просто.

– Не поспішайте. Є одне але. У зв’язку з тим, що вона не ходить, не може самостійно нічого робити, навіть їсти, за нею потрібен постійний догляд.

– У традиційний державний інтернат її можуть не взяти. Є приватні будинки для людей похилого віку та інтернати, можна домовитися з ними, але перебування в ньому не дешеве.

– Ми лікувальна установа, наше завдання – лікувати людей, а не займатися такими справами. Це мають робити родичі. Ви подумайте… Чи готові ви оплачувати утримання вашої матері там?

– Я вже сказала, що не візьму її, – повторила Тетяна. – А якби мене не було? Чи не знайшли б ви мене? Хто її оформляв би туди?

– Цим займаються соціальні органи. Що ж, ми передамо туди необхідні документи на вашу матір, але без вашої згоди не обійтись. Самі розумієте, потрібні гарантії оплати.

– Я можу йти? – Тетяна так і стояла біля дверей.

Лікар вийшов з-за столу, підійшов до неї й подав візитку.

– Ось телефон та адреса. Ваша мама лежить у четвертій палаті, – додав він.

Тетяна йшла коридором, і боролося із собою. З одного боку, їй хотілося одразу піти, але з іншого, хотілося подивитися і порадіти, як мати, яка колись покинула її, покарана за це.

Вона прочинила двері до четвертої палати, потім увійшла. На трьох ліжках лежали жінки приблизно одного віку.

Дві з них мовчки дивилися на Тетяну, а третя спала просто лежала із заплющеними очима. Тетяна зробила крок до її ліжка, а потім розвернулась і швидко вийшла.

Вона бачила матір миттю пів року тому, але одразу зрозуміла, як та змінилася та постаріла. У серці ворухнулась жалість, але Тетяна одразу прогнала її.

Всю дорогу додому вона думала, що робити, згадуючи обличчя матері.

– Як не крути – це мати, не чужа жінка. Не людяно кидати її в такому становищі. Але з іншого боку, за ці роки зі мною могло статися будь-що, а вона не тільки не прийшла б на допомогу, а й не знала б про це.

– Вона ж покинула мене, відмовилася від мене, понад двадцять років не цікавилася мною. То які до мене претензії?

– Нехай роблять із нею, що хочуть. Але тоді, чим я краща за неї? А якщо Арсен дізнається? Він зненавидить мене, не зрозуміє.

– У нього нормальні батьки, він не знає, як це, коли тебе кидають. За одне те, що його мати дозволила синові одружитися з дівчиною з дитбудинку, прийняла мене до своєї сім’ї, я повинна довести, що я гідна того…

Лікар дав їй візитівку з номером телефону соціального захисту. І вона щодня до роботи чи після роботи, залежно від того, в яку зміну працювала, ходила туди й оформляла документи на матір.

Їй сказали, що можливо буде суд, все одно, головне, щоб швидше все закінчилося.

– Що з тобою? Ти вже котрий день ходиш задумлива. Сталося що? Тебе щось гризе? – запитав одного разу Арсен.

– У мене все гаразд, просто втомилася, роботи багато, – Тетяна притулилася до чоловіка. Як добре, що у неї є Арсен.

Вона не може, не мусить його втратити. Вона все зробить, що потрібно, але не для матері, а для себе, для Арсенія, для них.

…Колись у Тетяни були батько та мама. Обличчя їх давно забулися, але вони були. Вона вже не знала, що правда, а що фантазії з того, що вона пам’ятала.

Мама часто затримувалася на роботі, приходила пізно, вони з батьком сварилися. Це Тетяна добре пам’ятала. Таня на неї чекала, прикидаючись, що спить. Іноді, щоправда, засинала, але від криків прокидалася, коли батьки знову лаялися.

Одного разу мама не відвела її до садка, а відвезла до якоїсь сердитої жінки. Таня її ніколи не бачила раніше. Коли мама йшла, Таня розплакалася, але мама сказала, що скоро повернеться.

І не повернулася. Жінка звернулася в поліцію, що зникла її родичка, яка залишила у неї свою дитину. Але матір так і не знайшли, а Таню забрали до дитячого будинку.

Вона ще довго чекала маму, потім припинила. Життя в дитячому будинку не було медом. Перед тим як піти звідти, Таня вмовила директора дати адресу тієї родички, і поїхала до неї.

Та й розповіла, що мати була при надії від когось і швидко одружила на собі іншого. Після появи Тані «батько» запідозрив, що його обдурили, тому й лаялися вони часто з матір’ю. А коли мати почала гуляти, просто вигнав її разом із Танею.

Його дані теж були у справі, він же вважався її батьком. Та Таня не хотіла його бачити. Він їй ніхто.

Після дитячого будинку Таня вступила до училища, жила у гуртожитку, вчилася на перукаря. Потім їй виділили вбиту крихітну квартиру. З Арсенієм вона познайомилася, коли він прийшов у салон.

Йому сподобалася струнка симпатична дівчина, вони почали зустрічатись. Від його пропозиції руки та серця Таня одразу відмовилася. Сказала, що його батьки ніколи не дозволять їм бути разом, не дозволять йому одружитися з сиротою.

Арсен схитрив, сказав батькам, що у Тані батько інженер, а мама лікар, але вони не вижили в дорожній пригоді, а Таня опинилася у дитячому будинку. Майже правда, але все ж брехня.

– Брехати не добре. А якщо вони дізнаються правду? – обурилася Таня.

– Не дізнаються. І потім, я не брехав, просто трохи спотворив правду, – незворушно відповів Арсен.

І вони одружилися. Свекруха прийняла Таню тепло. Здавалося, всі лиха її залишилися позаду. У неї була сім’я, чоловік, син Матвій. І раптом її знайшла матір. Вона гукнула Таню на подвір’ї, коли вони з сином ішли додому із садка.

– Ви помилилися. Не приходьте більше, інакше я змушена буду звернутися в поліцію, – сказала Тетяна.

Більше вона матір не бачила, чи та вдало ховалася від її очей. Але з того часу Таня втратила спокій. Знала, що рано, чи пізно вона з’явиться знову.

Тетяна не могла пробачити матері, що покинула її, не хотіла знати її понад двадцять років. Хіба можна таке пробачити? І тепер вона безпорадна лежить у лікарні.

Найкращим рішенням було б відмовитися від матері. Але Арсен… Арсен не зрозуміє її, буде волати до її совісті, мовляв, це ж мати. У нього вона нормальна, він не знає, що може бути інакше. Ні, не можна, щоб він дізнався.

Жалості до матері Тетяна не відчувала, якщо тільки зовсім небагато. Вона заслужила на це. Але все ж таки мати…

Тетяна пішла в храм, все розповіла священнику. Той не став соромити її, умовляти виконати свій дочірній обов’язок, сказав, що розуміє Таню, але мати є мати.

Порадив зробити для неї все, що в її силах, молитися за неї, та про себе, щоб Господь пробачив їх обох.

Сказав, що Тетяна ухвалила правильне рішення, і порадив розповісти все чоловікові. Довго пояснював, що ненависть, образи та злість з’їдять її саму.

Таня не знала, як мати жила всі ці роки, чому не забрала її з дитячого будинку, та тепер і не дізнається. Але виправдати її не могла.

Матір помістили в один із приватних інтернатів для недієздатних, не найдорожчий. Тетяна погодилася доплачувати до її пенсії.

Чоловікові вона говорила, що підміняє когось, тому працює майже без вихідних, щоб він не помітив нестачу грошей.

Все тепер можна видихнути. Мати під наглядом і навряд чи вийде звідти. Повертаючись додому після роботи, Тетяна завернула до храму.

Вона іноді заходила туди. Після храму ставало спокійніше на душі. На служби не ходила, просто стояла перед іконою, що сподобалася, і просила вибачити її, та матір.

Вона чула кроки за спиною, та не звернула уваги. Раптом на плече лягла чиясь рука. Тетяна здригнулася і різко обернулася. Арсен!

– Що ти тут робиш? – здивовано спитав він.

– А ти?

– Я йшов за тобою. Що ти так дивишся? Я давно зрозумів, що ти щось приховуєш від мене.

– Ходімо, вийдемо, я тобі все розповім, – попросила Тетяна.

І вона все розповіла чоловікові. Про матір, як та з’явилася пів року тому, про лікарню.

– Не можу я її пробачити. Не могла взяти до нас. Я оплачую її утримання, тож працюю багато.

– Чому приховувала? Чому одразу не сказала? – спитав Арсен.

– Боялася, що будеш волати до совісті, мовляв, мати, і таке інше, змусиш взяти її до нас. А я не змогла б її доглядати.

– Вона позбавила мене дитинства, відібрала в мене себе. Ми б через неї почали лаятись, а я дуже боялася тебе втратити.

– Недолуга ти, Танько. Яка ж ти недолуга, – Арсен обійняв її. – Хто я такий, щоб тебе судити? Я думав, що в тебе коханець. Увесь час кудись йшла, затримувалася, дзвінки ці… Звівся зовсім, ось і почав за тобою стежити.

– Це ти недолугий. Я ж кохаю тебе. Мені ніхто не потрібний, крім тебе.

– А твоя мати видужає? – спитав Арсен.

– Навряд. Не називай її так. Вибач мені.

– За що? Попри те що вона покинула тебе, ти влаштувала її у приватний притулок, оплачуєш. Я не впевнений, що зробив би таке на твоєму місці. Більше не приховуй від мене нічого, гаразд?

Можливо, хтось її засудить. Але, перш ніж засуджувати, візьміть її взуття, та пройдіть її шлях, спробуйте її сльози, відчуйте її біль.

Наткніться на кожен камінь, через який вона спіткнулася. І лише після цього кажіть, що ви знаєте, як правильно жити.

А як би ви вчинили на її місці? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.