…Вони були напрочуд схожі – людина і собака

…Вони були напрочуд схожі – людина і собака. Людина – старий безхатченко, який живе влітку в розселеному будинку, який ніяк не знесуть.

Де він жив узимку, невідомо, але явно десь недалеко, бо щоранку приходив на смітник, що поряд із зупинкою.

Жалісливі бабусі пхали йому іноді пакети з пиріжками, салом або просто з хлібом. Він приймав милостиню мовчки, лише кивнувши головою на знак подяки.

Безхатько був оброслий, одягнений у якесь ганчір’я, яке давно втратило свій колір і вигляд. Він трохи накульгував, від нього виходив відповідний запах.

Але це не був запах немитого тіла. Від чоловіка пахло якоюсь безвихіддю, байдужістю. Так, це теж має власний запах!

І пес був таким самим – старим, оброслим, брудно-сірим, кульгаючим на одну ногу.

Щоранку Світлана, поспішаючи до зупинки, зустрічала цю парочку. До них уже настільки звикли, що зникни вони раптом кудись, то, мабуть, в окрузі чогось не вистачатиме.

Цієї весни неохайна парочка перетворилася на тріо – до чоловіка і пса прибився кіт. Точніше, кошеня. Воно вільно проходило під животом собаки, кваплячись обігнати всіх і плутаючись у пса під ногами.

Безхатько, здавалося, не звертав на кошеня ніякої уваги, але, судячи з того, що кошеня щодня крокувало з ними до смітника, його ніхто не проганяв.

Літо, як завжди, пролетіло дуже швидко. Ось уже й зарядили осінні нудні дощі, і калюжі вранці почали схоплюватись кригою. Світлана йшла до зупинки, мерзлякувато кутаючись у шарф.

Поруч із крамницею, на перевернутому ящику сидів усім знайомий безхатченко. Старий пес лежав біля його ніг, поклавши голову на черевик свого господаря. Світлана машинально привіталася.

– Доброго ранку, – озвався чоловік. – Вам кіт не потрібен?

– Ні. А Ви що, продаєте котів? – ніяково пожартувала вона.

– Ну, що ви! Нам би ось Ваську визначити в добрі руки.

З-за пазухи замизканої куртки з’явилася сіра котяча голова. Кошеня помітно підросло, але все ж поки не стало дорослим котом.

– Зима попереду, – вів далі безпритульник. – Невідомо де і як я її переживу. Та й чи переживу. Рекс, он, зовсім старенький став, мабуть, це його остання зима буде. Куди нам ще кота…

Чоловік тяжко зітхнув. Зітхнула і Світлана. Пообіцявши розповісти про кошеня знайомим, вона сіла в маршрутку.

А на роботі на неї чекав сюрприз: їхній офіс розформовували, приєднуючи відділи до більших. Змінювалося все – колективи, форми роботи, місцеперебування робочого місця. Офіс гудів, усі обговорювали новини.

Директор викликав співробітників по одному, роз’яснював, до якого підприємства приєднується його відділ, розповідав про нові умови роботи.

Якщо співробітника все влаштовувало, з ним укладалася трудова угода, решта – писала заяву «за власним».

Наталія Павлівна, бухгалтерка, стояла біля вікна, нервово смикаючи в руках хустку.

– Я погоджуся на будь-які умови, – казала вона Світлані. – Мені два роки до пенсії лишилося. І мама…

– А що мама? – Запитала Світлана. – Хворіє?

Виявилося, що старенька мати Наталії Павлівни цілий рік живе на дачі. У місті їй жити не дозволяє астма, від міського повітря вона задихається.

– Раніше з нею жив Ахмет, – розповідала бухгалтерка. – Ну, не з нею, а на подвір’ї, там флігель є. Він і за двірника був, і за садівника, і за сторожа.

– А зараз він поїхав на батьківщину, щось там у його родині трапилося. І мама одна. У місто я її взяти не можу, і сама до неї теж переїхати, мені ж треба працювати, на одну мамину пенсію ми не проживемо.

– Зачекайте, Наталю Павлівно, здається, я знаю, як вам допомогти, – вигукнула Свєта. І вона розповіла бухгалтерці про безхатька, про собаку та кота.

– Я, звичайно, не можу за нього ручатися, але за кілька років, що він живе поряд з нами, ніхто не бачив його не тверезим, він не був помічений у жодній чубанині. Можливо, варто спробувати? – Запропонувала Світлана.

Вже на наступний день Світлана поїхала знайомитися з новим колективом, наступні тижні організаційний клопіт поглинув її цілком, і вона геть-чисто забула про розмову з Наталією Павлівною.

Важкою була ця зима. Новий колектив, нові умови роботи, інший автобусний маршрут… Та ще й морози стояли майже півтора місяця, а потім, раптом, січень був дощовий, на дорогах діялося щось жахливе.

Все це не додавало гарного настрою. Світлані й так було не добре на душі. Влад, з яким вони зустрічалися вже пів року, став ухилятися від зустрічей, не відповідав на дзвінки, а якщо й відповідав, говорив коротко і якось безбарвно.

Ось і сьогодні Світлана тричі набирала його номер і він жодного разу не відповів. Поганий настрій терміново вимагалося заїсти шматочком торта, і дівчина попрямувала в перше ж кафе.

У кафе майже не було відвідувачів. Три дівчинки сиділи за столиком біля самого виходу, та біля вікна насолоджувалась кавою парочка вже не молодих людей.

Щось знайоме здалося Світлані у жінці біля вікна. Батюшки, та це ж Наталя Павлівна! Та не одна! Цікаво з ким це вона? Цікавість була така сильна, що Світлана, відкинувши всякі натяки на пристойність, підійшла до них.

– Здрастуйте, Наталю Павлівно! Як ваші справи? Як мати?

– Ой, Світлано! Здрастуйте, рада вас бачити, – жваво відгукнулася Наталія. – У мене все добре. Мама слабка, але в її віці це нормально. Сідайте до нас за столик. У нас сьогодні подія, розділіть із нами радість.

Тут тільки Світлана побачила на столі пляшку ігристого, розгледіла, як молодо блищать очі колишньої співробітниці, звернула увагу на те, що на Наталі гарна сукня.

– Із задоволенням. А що святкуємо?

– То це ви і є причиною, – засміялася Наталія.

Світлана здивовано глянула на неї.

– Я?

– Так-так, саме ви! – подав голос чоловік, який здався Світлані невиразно знайомим. – Познайомимося по-справжньому. Я Ілля, той самий безхатько, якого ви засватали Наталці.

Безхатько? Той, що жив недалеко від їх смітника?

Світлана не вірила своїм очам – зараз перед нею сидів імпозантний чоловік, сивий, підтягнутий, одягнений, якщо не з голочки, то цілком пристойно.

Наталя, побачивши розгубленість Світлани, дзвінко засміялася.

– Так, і таке буває. За вашою підказкою я запросила Іллю пожити у нас на дачі, стежити за будинком та садом.

– Мамі він дуже сподобався, і вона розгорнула цілу кампанію, щоб подружити нас. А сьогодні ми розписалися, ось, пів години тому…

– Дякую вам, Світлано, від щирого серця, – тепло промовив Ілля. – Ми планували запросити вас на урочисту вечерю, а ви нас перша привітали! От уже несподіванка!

Молодята, перериваючи один одного, розповідали, як вони познайомилися, як зав’язувалися їхні стосунки, а Світлана сиділа мовчки. На душі було так добре, як давно вже не було.

Ось така несподівана історія сталася. Хтось скаже, що це казочка, й такого не може бути. А чому не може? Безхатьки – теж люди, зі своїми сумними історіями, долями, вдачею. А життя, часом, такі сюрпризи підносить…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.