– Вони мають право розпоряджатися своїм майном, як хочуть, – нарешті сказав він, коли Катя замовкла. – Але те, як вони це роблять, – підло. Вони просто викреслили тебе. – Вона сказала, я маю радіти, – прошепотіла Катя. – А ти й порадій, – посміхнувся Андрій. – Порадій, що тепер ми їм нічого не винні. Ні копійки, ні хвилини нашого часу. Вони свій вибір зробили

– Катюшо, у нас новина… – голос матері в слухавці був аж надто бадьорим, навіть якимось дзвінким, і від цієї фальшивої ноти у Каті неприємно засмоктало під грудьми. Вона одразу зрозуміла: новина їй не сподобається.

– Слухаю, мам, – відповіла вона, перекладаючи телефон до іншого вуха і продовжуючи помішувати кашу для сина. Ранковий ритуал, доведений до автоматизму, не заважав напружено вслухатися в інтонації Антоніни Павлівни.

– Ми з батьком дачу продаємо! – випалила мати й замовкла, чекаючи реакції.

Катя завмерла з ложкою в руці. Дача. Це було не просто шість соток із кривим будиночком і яблунями. Це було Катіне дитинство.

Кожен цвях у тому будинку, здавалося, був забитий за її участі. Кожна грядка була скопана її руками, доки молодша сестра, Світланка, з книжкою сиділа в гамаку, оберігаючись від сонця та комарів.

– Продаєте? – повільно перепитала Катя. – Чому? Щось сталося?

– Та що може статися! – весело відмахнулася мати. – Старі ми стали, важко нам. Батько спину зірвав минулого року, пам’ятаєш? А мені одній не впоратися. Та й навіщо вона нам тепер? Вирішили, час пожити для себе. У місто перебратися остаточно.

Логіка в цьому була. Батьки жили у своїй двокімнатній квартирі в старому фонді, а з травня по жовтень пропадали на дачі. Але щось у материному голосі продовжувало дряпати слух.

– Добре, – обережно сказала Катя. – Вирішили, то вирішили. А квартира ваша?

– А ось це і є головна новина! – голос Антоніни Павлівни задзвенів ще голосніше. – Ми й квартиру продаємо! І купуємо одну, але гарну, у новому будинку! Для Світланки!

Каша в каструльці почала пригоряти. Катя машинально вимкнула плиту, але запах уже поповз по кухні.

– Для Світлани? – не зрозуміла вона. – А ви де житимете?

– Так з нею й будемо! – радісно повідомила мати. – У неї ж сім’я скоро буде, дитина. Їй потрібніша велика площа. Купимо їй гарну трикімнатну, щоб і нам із батьком кімната була. А ти ж у нас молодець, Катюшо, ти влаштувалася. У тебе й чоловік хороший, і квартира своя. Ти самостійна. А Світланці допомогти треба. Вона в нас така… ніжна.

Катя мовчки дивилася у вікно. «Ніжна». Це слово вона чула все життя. Світлана «ніжна», тому їй не можна тягати відра з водою. Світлана «ніжна», тому після школи вона відпочиває, а Катя йде до магазину.

Світлана «ніжна», тому їй купили піаніно, яке вона закинула за рік, а на Катині ковзани грошей «не було». І ось тепер, коли на кону стояло все батьківське майно, Світлана знову виявилася «ніжною», а Катя – «самостійною».

– Мам, – Катя проковтнула ком у горлі. – Тобто ви продаєте свою квартиру й дачу, всі гроші віддаєте Світлані на її квартиру, і будете жити з нею. А я?

– Катенько, ну що ти як маленька? – у голосі матері з’явилися ображені нотки. – До чого тут ти? Ми ж сестрі твоїй допомагаємо! Рідній кровиночці! Ти маєш радіти за неї! Хіба не так? У тебе все є. У тебе чоловік, син, іпотека ваша скоро закінчиться. Ти на ногах стоїш міцно. А Світланка тільки життя починає. Її наречений, Вадим цей, хлопець непоганий, але небагатий. Їм самим не впоратися.

«А ми впоралися, – гірко подумала Катя. – Ми з Андрієм п’ять років жили на орендованих, у всьому собі відмовляли, щоб на перший внесок назбирати. Ніхто не питав, ніжні ми чи ні».

– Я зрозуміла, – глухо сказала вона. – Рада за сестру.

Вона поклала слухавку і довго стояла, дивлячись на пригорілу кашу. Почувалася так, немов її обікрали.

Ні, не матеріально. У неї відібрали щось набагато важливіше – ілюзію того, що батьки люблять своїх дочок однаково.

Увечері вона розповіла все чоловікові. Андрій слухав мовчки, стиснувши губи. Він ніколи не любив її родичів, ввічливо дистанціюючись від їхніх сімейних драм. Він бачив це лицемірство й фальш із самого початку.

– Вони мають право розпоряджатися своїм майном, як хочуть, – нарешті сказав він, коли Катя замовкла. – Але те, як вони це роблять, – підло. Вони просто викреслили тебе.

– Вона сказала, я маю радіти, – прошепотіла Катя.

– А ти й порадій, – посміхнувся Андрій. – Порадій, що тепер ми їм нічого не винні. Ні копійки, ні хвилини нашого часу. Вони свій вибір зробили.

Наступні кілька місяців минули як у тумані. Батьки з ентузіазмом займалися продажем. Катя на дачу більше не їздила. Не могла.

Думка про те, що чужі люди ходитимуть по її дитинству, була нестерпною. Із сестрою вона майже не розмовляла.

Світлана дзвонила кілька разів, щебетала про те, який прекрасний житловий комплекс вони вибрали, який там буде краєвид із вікна і як чудово, що «мама з татом будуть поруч, завжди допоможуть із малюком».

Катя слухала й мовчала. Що вона могла сказати? Що це зрада? Світлана б не зрозуміла.

Вона щиро вважала, що так і має бути. Весь світ завжди обертався навколо неї.

Угода відбулася. Батьки продали й квартиру, й дачу. Сума вийшла значна. Усі до копійки вони вклали в трикімнатну квартиру для Світлани в новобудові.

Сестра одразу вийшла заміж за свого Вадима, і вони, щасливі, почали вити гніздо. Батьки тимчасово оселилися в якихось далеких родичів, доки в новій квартирі тривав ремонт.

Антоніна Павлівна телефонувала Каті регулярно, але тепер у її голосі проступало неприховане тріумфування. Вона детально описувала, яку дорогу плитку вони вибрали для ванної, яку шикарну кухню замовили.

– Це ж усе для Світланки, для онуків майбутніх! – повторювала вона. – Треба, щоб усе було найкраще.

Катя слухала і відчувала, як між нею та матір’ю наростає крижана стіна. Вона більше не сперечалася, не ставила запитань.

Вона просто брала інформацію до уваги. Її життя йшло своїм плином. Син Михайло пішов у перший клас, на роботі запропонували підвищення.

Іпотека справді наближалася до кінця. Вони з Андрієм планували влітку поїхати на море всією сім’єю. Вперше за багато років.

А потім почалися перші дзвіночки. Ремонт у квартирі Світлани затягувався. Гроші, як виявилося, мали властивість закінчуватися. Вадим, зять, ставав усе більш роздратованим.

– Катюшо, ти не могла б нам трохи позичити? – якось подзвонила мати. – Нам на шпалери не вистачає. Тисяч п’ятнадцять гривень. Ми віддамо, щойно…

– Мам, ви всі гроші віддали Світлані. Нехай вона і вирішує питання зі шпалерами, – спокійно відповіла Катя.

У слухавці повисла оглушлива тиша.

– Я не чекала від тебе такого, – нарешті промовила Антоніна Павлівна крижаним тоном. – Це ж для твоєї сестри!

– У сестри тепер є величезна квартира. А в мене – іпотека і син-першокласник. Вибач.

Після цього мати не дзвонила тиждень. Катя почувалася винною, але Андрій був непохитний.

– Ні копійки, – сказав він твердо. – Вони зробили свій вибір. Тепер нехай несуть за нього відповідальність. Усі. Включно зі Світланою.

Ремонт сяк-так закінчили. Світлана з Вадимом та батьками переїхали до нової квартири.

Перші тижні мати телефонувала і захлиналася від захвату. Усе було чудово. Але дуже скоро тональність розмов знову змінилася.

– Вадим якийсь нервовий став, – скаржилася вона Каті. – Усе йому не так. Музику, каже, батько голосно вмикає. А я, бач, на кухні йому заважаю. А де мені ще бути? Я ж вечерю готую на всіх!

Катя мовчала. А що тут скажеш?

– Світланка теж… Раніше була ласкава, а тепер тільки й торочить: «Мамо, не лізь». А я ж як краще хочу! Пил ось у них протерла, так вона образилася. Каже, я в її речах риюся.

«Ласкаво просимо в реальний світ, мамо», – думала Катя, але вголос говорила лише: «Ну, ви поговоріть, притріться одне до одного».

Проблеми наростали як снігова куля. Виявилося, що зять Вадим зовсім не горів бажанням жити з тещею і тестем.

Він терпів їх, доки вони вкладали гроші в ЙОГО, по суті, квартиру. Але щойно фінансовий потік вичерпався, присутність старих людей почала його відверто обтяжувати.

Він приходив із роботи похмурий, замикався в кімнаті, а на всі спроби тещі почати розмову відповідав односкладово.

Світлана, завагітнівши, стала ще більш примхливою. Вона розривалася між чоловіком і батьками.

І, як завжди бувало в її житті, обрала шлях найменшого опору. Вона почала ставати на бік чоловіка.

– Мам, ну правда, не вмикайте телевізор так голосно, Вадим відпочиває, – говорила вона.

– Тату, не ходи по квартирі у вуличних черевиках!

Дрібні причіпки змінювалися великими сварками. Батьки, які звикли бути господарями у своєму домі, раптом виявилися гостями.

Причому гостями небажаними. Їхня кімната, яка в планах була «затишним гніздечком для бабусі й дідуся», насправді виявилася найдальшим і найтемнішим приміщенням у квартирі.

Кульмінація настала за пів року. Каті подзвонила заплакана мати.

– Він нас виганяє! – кричала вона в слухавку. – Вадим сказав, що втомився від нас! Сказав, щоб ми забиралися!

– Як виганяє? – похолола Катя. – А Світлана?

– А Світлана мовчить! Стоїть і очима кліпає! Він сказав: «З вашими батьками я жити не буду. Вибирай: або я, або вони». І вона мовчить, Катю! Мовчить!

– Куди ж ви підете? – запитала Катя, вже знаючи відповідь.

– До тебе, доню! До кого ж іще! Ми зараз речі зберемо і до тебе приїдемо! Ти ж нас не кинеш!

Катя повільно опустила телефон на стіл. «Кровиночка». Вона подивилася на чоловіка, який чув усю розмову.

В його очах не було зловтіхи. Лише важке, стомлене розуміння.

– Вирішувати тобі, – тихо сказав він. – Але ти знаєш мою думку.

Увесь день Катя ходила сама не своя. Вона згадувала все. Образи, несправедливість, вічне відчуття, що вона – другий сорт.

Згадувала, як збирала гроші на перший внесок, відмовляючи собі в новій сукні. Як Андрій працював на двох роботах.

Як вони раділи своїй маленькій, але СВОЇЙ двокімнатній квартирі. Їхній фортеці. І тепер у цю фортецю ломилися ті, хто добровільно відмовився від неї.

Увечері пролунав дзвінок у домофон.

– Катюшо, відчиняй, це ми! – пролунав у слухавці голос батька, незвично жалібний.

Катя натиснула на кнопку. Вона дивилася на екран монітора, як двоє літніх, згорблених людей із валізами входять у під’їзд. Її батьки. За кілька хвилин вони вже стояли на її порозі. Розгублені, принижені.

– Ось, доню, приїхали, – сказала Антоніна Павлівна, намагаючись усміхнутися, але губи її тремтіли. – Не чекала?

Катя стояла у дверях, не даючи їм увійти. За її спиною, як мовчазна підтримка, стояв Андрій.

– Проходьте на кухню, – рівно сказала вона. – Валізи залиште тут.

На кухні вона налила їм чаю. Батьки пили його мовчки, із жадібністю. Видно було, що вони пережили страшний стрес.

– Ми поживемо в тебе трохи, гаразд? – першою порушила мовчання мати. – Доки що-небудь не придумаємо. Нам же йти зовсім нікуди. Світлана… вона нас зрадила.

Катя подивилася на матір. У її очах було не каяття, а образа. Образа на Світлану, на Вадима, на весь світ. Вона досі не розуміла, що сталося. Вона вважала себе жертвою.

– Ні, – тихо, але твердо сказала Катя.

Батьки завмерли з чашками в руках.

– Що «ні»? – не зрозумів батько, Микола Петрович, який до цього весь час мовчав, дивлячись у стіл.

– Ви не будете тут жити. Ані трохи, ані довго. Взагалі не будете.

Антоніна Павлівна повільно поставила чашку. Обличчя її скам’яніло.

– Ти… що таке говориш, Катерино? Ти при своєму розумі? Ми твої батьки!

– Так, ви мої батьки, – кивнула Катя, і голос її наповнився силою, якої вона сама від себе не очікувала. – Батьки, які кілька місяців тому продали все, що в них було, і віддали це моїй сестрі. Ви зробили свій вибір. Ви обрали її. Ви вклали все в її майбутнє, в її квартиру. А мене ви назвали «самостійною» і сказали, що я маю радіти.

Вона встала, відчуваючи, як тремтять коліна, але голос звучав рівно.

– Так ось. Раз квартиру на сестру переписали, до неї жити й ідіть. Я вас до себе не пущу.

У кухні повисла дзвінка тиша. Було чути, як цокає годинник на стіні. Обличчя матері спотворилося.

– Та як ти смієш! – зашипіла вона, і колишня пиха повернулася до неї. – Невдячна! Ми тебе виростили, вигодували! А ти… рідну матір із батьком на поріг не пускаєш!

– А ви пустили? – спокійно запитала Катя. – Ви пустили мене у своє життя, коли вирішували свою долю? Ви подумали про мене хоч на секунду? Ні. Ви вирішили, що Світлані потрібніше. Ось і йдіть туди, де потрібніше. Її квартира велика. Місця всім вистачить. Нехай учиться нести відповідальність за свої забаганки й за ваші подарунки.

– Але Вадим… – розгублено пролепетав батько.

– А Вадим – це проблема Світлани. І ваша. Не моя. У мене своя сім’я. Чоловік і син. І мій дім – це їхній дім. І я не дозволю перетворити його на притулок для ображених і принижених, які самі створили собі всі проблеми.

Вона відчинила двері кухні й показала в коридор.

– Ваш чай охолов. Думаю, вам час.

– Ти нас виганяєш? На вулицю? Вночі? – у голосі матері пролунав уже непідробний жах.

– Я не виганяю. Я не пускаю, – поправила Катя. – Це мій дім. І тут вам не місце. Ви свій дім віддали Світлані. Туди й ідіть. З’ясовуйте з нею стосунки. Вимагайте. Подавайте до суду, якщо хочете. Робіть що завгодно. Але без мене.

Батько встав, важко спираючись на стіл. Він подивився на Катю довгим, важким поглядом, у якому не було ні любові, ні тепла. Тільки холодне відчуження. Він усе зрозумів.

– Ходімо, Антоніно, – глухо сказав він. – Нас тут не чекають.

Мати ще намагалася щось кричати про божий суд і про те, що Катя ще приповзе до них на колінах, але батько взяв її під руку й майже силоміць вивів із кухні. Вони мовчки забрали свої валізи.

Коли за ними зачинилися вхідні двері, Катя сповзла по стіні на підлогу. Її била дрож. Андрій підійшов, сів поруч і міцно обійняв.

– Ти все зробила правильно, – прошепотів він їй у маківку. – Ти захистила нас.

Вона плакала. Довго, беззвучно, у нього на плечі. Це були не сльози жалості до них. Це були сльози за собою.

За тією дівчинкою, яка все життя чекала від батьків любові й так її не отримала. Вона оплакувала своє втрачене дитинство і свою сім’ю, що залишилася в минулому.

Батьки їй більше не телефонували. За кілька місяців вона дізналася від далекої родички, що вони винайняли крихітну кімнатку десь на околиці міста.

Світлана народила. З батьками вона теж не спілкувалася, звинувачуючи їх у тому, що вони ледь не зруйнували її шлюб.

Катя ніколи не питала, як вони живуть. Їй було байдуже. Вона відрізала. Боляче, з кров’ю, але відрізала цю частину свого життя. Іноді ночами їй снилася дача, старі яблуні та вона, маленька, яка чекає, що мама похвалить її за прополену грядку.

Але мама завжди йшла до гойдалки, де сиділа Світлана. Катя прокидалася, дивилася на чоловіка, що спав поруч, на фотографію усміхненого сина на тумбочці й розуміла, що все зробила правильно.

Її сім’я була тут. А та, інша, померла того дня, коли вони вирішили, що одна дочка «ніжна», а друга – «самостійна».

Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку!

Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.