– Вони нам ніхто, жаліти їх ніхто не зобов’язаний, — говорить про сім’ю брата Віка

– Вони нам ніхто, жаліти їх ніхто не зобов’язаний, — говорить про сім’ю загиблого брата Віка

-І що, твої батьки реально збираються все тут продавати та їхати? – Запитує молоду дівчину, на ім’я Віка подруга.

-Збираються, – відповідає та. — Вони й раніше подумували на пенсії перебратися кудись до моря, а тут усе це. Тато тепер працює віддалено, офіс у нього взагалі за кордоном, але туди вони їхати не хочуть – хочуть на південь. А мама готова свою роботу покинути та поїхати, як тільки я закінчу університет. Вже дивились ділянку з будинком, скоро поїдуть усе оформлювати.

– А ти? З ними?

-Не знаю поки що. Я з хлопцем розійшлася. Думала, після диплома влаштуюся на роботу, одружимося, візьмемо іпотеку. А тепер і не хочеться залишатися тут в Києві. Я, мабуть, до Луцька поїду, у батька там квартира від дідуся. Або з батьками поїду. Раптом мені там сподобається. А там побачимо. Може, й повернусь колись до Києва. Але Ані я, звісно, ​​нічого не скажу.

Анна – це невістка Вікі та її батьків. Відносини у батьків із дружиною сина не склалися з першої зустрічі, коли той привів дівчину знайомитися.

– Брат тоді заїкнувся, що батьки Ані готові сплатити половину витрат на весілля, а друга половина з нас, – згадує Віка. — Ну, мама одразу й обурилася: “З кого це з нас? Ми на це не підписувалися!” Ну, ти ж знаєш мою маму.

– Ну так, мама в тебе – термінатор у спідниці. А що ж батько?

– А нічого, він же мамі ніколи не суперечить. Ось і тут промовчав, коли мама сказала, що весілля треба грати на свої зароблені, а якщо їх немає, то розписатися по-тихому, або відкласти церемонію і йти заробляти.

Церемонію брат Вікі з нареченою не відклали. Брат вклав свої накопичення, хоча там було зовсім небагато, левову частку видатків на весілля понесли батьки Анни. Як каже Віка, на весіллі батько нареченої влаштував першу огидну сцену:

— Перебив нашого батька, коли батьки вітали молодих і дарували подарунок, став соромити, що ось він, мовляв, хоч і не багатій, а дочці весілля влаштував, а батьки, маючи набагато більший дохід, повелися як скнари.

Мати нареченого в боргу не залишилася, сказала, що сват дурень і жебрак, який за все життя нічого не нажив і не наживе, якщо витрачатиме гроші на бажання дорослої працездатної дочки. Як тільки справа до кулаків не дійшла, одному Богу відомо, потім свати між собою не спілкувалися.

— Незабаром після весілля брат приходив миритися. І «заодно» попросився пожити в маминій однокімнатній квартирі, яка здавалася. Але батьки йому відмовили. Сказали, що якщо достатньо дорослі, щоб одружитися, то й житлом себе забезпечувати теж досить дорослі. Бо пустять їх пожити, а Аня, замість того, щоб на квартиру заробляти, у декрет піде. Вона ж не звикла своїх проблем вирішувати самостійно, — продовжує Віка. — Власне, так і сталося.

Син із батьками сперечатися не став, а коли мама запитала, чи розуміє він, що заводити дітей вони собі зараз дозволити не можуть, сказав, що це не мамина справа. Він образився і пішов. Тоді мати поговорила зі знайомим юристом і подала до суду, щоб сина з батьківської квартири виписали, а Віці було суворо наказано нічого не повідомляти про це братові.

Повідомлення про отримання повісток до суду надходили до поштової скриньки батьківської квартири, але хлопець там не з’являлися, вони з дружиною винаймали житло десь в області неподалік від тестів. Про суд, що відбувся, він дізнався через пів року.

– Дуже сильно образився брат. У них ще й дитина з’явилася, як сказали, раніше терміну, із проблемами здоров’я. У їхньому селищі, та й у найближчому місті, реабілітувати хлопчика було практично не реально. Вони переїхали до Києва, орендували якусь бабчину квартиру. Для лікування дитину потрібно було зареєструвати. Брат спробував зробити це за адресою батьків і виявив, що він і сам безхатько у прямому розумінні цього слова. Довелося реєструвати немовля за пропискою матері, до сватів, у двокімнатну матері свахи. Уявляєш, у двокімнатній жили свати, старенька бабця та Анька з молодшою ​​сестрою. Не дивно, що Анька заміж побігла за першого, хто покликав, аби вибратися звідти.

– А Дитину-то навіщо планували? – Цікавиться подруга.

– О, це найцікавіше питання! Ми спочатку думали, що брат промовився про мамину однокімнатну і вона сподівалася, що свекри розтануть, побачивши онука, і пустять туди їх жити. Була думка і про те, що хотіла брата пузом до РАГСу заштовхати. Він же одружитися вирішив, коли вона вже була в положенні. Коли дитина з’явилася раніше терміну та ще й з вадами ми все одно переживали.

-І батьки твої?

-І батьки. Вони ж потім, подивившись, як брат із підробітками б’ється, пустили їх у мамину однокімнатну.

Після цього кроку стосунки між молодою сім’єю та свекрами потеплішали. Ганну в гості свекри не кликали, але самі до сина та невістки їздили. Дарували подарунки, іноді гуляли з онуком. Але… Чим старшою ставала дитина, тим сильнішою була помітна її відмінність від більшості інших дітей.

Малюку оформили інвалідність, лікарі не приховували, що “звичайним” він не стане. Усі зусилля щодо реабілітації дозволили лише трохи скоригувати стан. Ганна лікарям не вірила, шукала фахівців, які можуть запропонувати нове лікування.

Знаходила: за гроші чого тільки не пропонували. Молода мати погоджувалась і гнала чоловіка заробляти. Брат Вікі старався: відпрацьовував повний день на основній роботі, потім ще був підробіток. Після чергового підробітку він, повертаючись додому, розбився.

– А батьки звинуватили дружину?

– Ні, що ти! Вони тоді її дуже підтримували, — хитає Віка головою. — Спільне горе якось зблизило. Мама і з онуком почала сидіти, коли Ані у справах кудись треба було відлучитися. А потім, у Новий рік, все і сталося.

На свята Аня із сином поїхала до своїх батьків. Бабусі її на той момент вже не стало, сестра поїхала відзначати свято до свого хлопця. Батьки покликали дочку до себе, щоб трохи відволікти її. А мати Вікі приїхала в однокімнатну, викликала слюсаря і насамперед замінила замки. Вантажники зібрали та завантажили речі, ремонтна бригада винесла сантехніку, перекрила воду, обдерли навіть подекуди шпалери, прибрали старі труби, але нові не встановили – ремонт планувався затяжним.

– Мама приїхала до сватів, подарувала подарунок онукові та вручила «подарунок» удові сина – тест ДНК, в якому було написано, що ймовірність спорідненості бабусі з онуком дорівнює нулю, – посміхається Віка. — Анька навіть і не відмовлялася, заявила, що чоловік про все знав і свідомо визнав дитину своєю.

У цей момент приїхав батько і вантажники, почали заносити речі. Ганна отримала попередження, що замки в однокімнатній квартирі поміняли й зробили її непридатною для життя, а після ремонту квартиру здадуть. Жінка почала кричати, що все це незаконно, що тест не має юридичної сили, а батьківство заперечити міг лише чоловік за життя.

Мовляв, вона була у юриста, і ці питання вже прояснила. Але мама лише розсміялася їй в обличчя.

З боку Ганни були, звичайно ж, прокляття на адресу безсовісних свекрів, скарги всім родичам та знайомим. Але рішення про переїзд було ухвалене не через це.

Батьки одразу ж проконсультувалися, ситуація складна, але варіанти є. Насамперед батьки написали заповіт на дочку. Але «онук» все одно залишався законним онуком, і мав право успадковувати замість свого «батька». І це право нікуди не дінеться навіть коли він стане дорослим, адже дієздатним йому не бути, завжди матиме частку у спадок.

Потім батькам порадили зробити якісь хитрі дарчі, щоб після, того як одного з них не стане другий ставав єдиним власником всього. А тому, хто залишився останнім у живих, вже треба буде переоформляти все на дочку. Щоб дочці не довелося ділитися спадщиною з «племінником», якщо подружжя не стане одночасно, вирішили переїхати туди, де колишня невістка не зможе відстежувати, чи вони живі.

Батьки Вікі погодились із цією ідеєю. Готові повністю порвати стосунки з колишніми друзями та знайомими. І навіть із ріднею. Особливо з тією ріднею, яка шкодує невістку.

– Жорстоко? Я так не думаю. Ганна батькам чужа, і її дитина, як виявилося, також. У проблемах колишньої невістки вони не винні. І взагалі, швидше за все, вона мого брата просто обдурила. Гадаю, що він не став би себе в жертву приносити заради чужої дитини. Але це на її совісті, а наша совість чиста, ми нічого в неї не відібрали, тільки своє захищаємо.

А що ви думаєте?