– Все дитинство дитина жила без матері. Не дивно, що тепер вона не хоче спілкуватися з тобою, – заявила мені свекруха

Ми з моїм чоловіком Сергієм дуже хотіли дитину, але в нас ніяк не виходило. Я дуже хотіла стати мамою, але нічого не допомагало. Ми з чоловіком навіть їздили святими місцями, де я молила Бога, щоб він подарував мені дитину.

Коли я дізналася, що при надії, ми вже втратили будь-яку надію. Чи варто говорити, що коли народилася Аліса, ми з Сергієм буквально порошинки з неї здували. Не могли повірити у своє щастя, по черзі не спали ночами.

Другу дитину ми не планували. Коли Алісі було півтора року, я зрозуміла, що знову чекаю дитину. Боялася сказати про це Сергію. Думала, чи зможемо ми потягнути другу дитину.

– Нічого страшного, – підтримав мене чоловік. – У нас все вийде. Моя мати допоможе.
Так у нас з’явилася Христина. У більшості сімей улюбленцями стають молодші діти, а в нас склалося навпаки.

Я займалася Алісою, а турбота про Христину лягла на плечі свекрухи. Іноді вона забирала дівчинку на цілий день, тільки ввечері додому приводила.

Через три роки у нас з’явився Ілля. Хлопчик із дитинства був зі слабким імунітетом, тому багато часу ми проводили у лікарнях. Тепер весь наш вільний час діставався синові.

Раніше свекруха забирала Христину до себе лише вдень, а тепер запропонувала брати до себе з ночівлею. Я розуміла, що це неправильно, але іншого виходу не було.

Коли Христина підросла, я поговорила з нею та пояснила, що непросто вирощувати трьох дітей. Та ще й Ілля постійно хворіє, тому ми не можемо приділяти їй належної уваги.
Попросила її не ображатись на нас. Донька відповіла, що їй подобається залишатися у бабусі.

Минуло ще кілька років. Тепер Христина взагалі не хотіла приїжджати додому та проводити час з нами, плакала та відмовлялася їхати від бабусі.

– А ти про що раніше думала? – Запитала у мене свекруха. – Все дитинство дитина жила без матері. Не дивно, що вона не хоче з тобою спілкуватися.

Було боляче чути ці слова, але закид був справедливий. Я сама винна у ситуації, що склалася.

Згодом наші відносини з Христиною ставали дедалі гіршими. Я намагалася налагодити спілкування, але дівчинка все більше віддалялася від мене.

Старша дочка Аліса поїхала вчитися в інше місто і сказала, що після закінчення навчання залишиться там жити. Син, як і раніше сильно хворів.

Христина ж, як і раніше, цуралася мене. Про її перше кохання та душевні переживання я дізнавалася від свекрухи. Саме з нею, а не зі мною дочка ділилася найпотаємнішим. Я дуже переживала, не знала, як налагодити наші стосунки.

Потім свекруха захворіла, Христина постійно була поруч з нею. Раніше вона хоч іноді приходила додому ненадовго, а тепер я практично не бачила дочку.

Свекрухи не стало. На дочку було боляче дивитись, вона постійно плакала. Я спробувала втішити Христину.

– Як ти не розумієш! – Закричала дочка. – Я всім їй зобов’язана. Бабуся виростила та виховала мене. Ближче, ніж вона, я нікого не маю.

Я обійняла дочку, і ми разом заплакали. Відбулася важка розмова, я плакала і просила вибачення у Христини. За те, що не приділяла їй належної уваги, коли була потрібна своїй дочці. За те, що все своє дитинство вона прожила далеко від своєї родини. Покаялася у всьому. Сказала, що кохаю її та що вона мені дуже потрібна.

На цей раз дочка мене не відштовхнула. Звичайно, вона не пробачила мені одразу, як це буває у фільмах. Але тепер вона приходить додому набагато частіше, дзвонить мені. Хоча, як і раніше, живе у квартирі свекрухи.

Я рада цьому. Адже зроблено перший крок до нашого возз’єднання. Я наробила дуже багато помилок, по суті позбавивши дочку сім’ї. Але краще запізно, ніж ніколи. Всіляко намагаюся виправити цю несправедливість. Знаю, що в моєї дівчинки добре серце. Сподіваюся, що згодом Христина зрозуміє мене і пробачить, і ми будемо щасливі.