– Все нажите у шлюбі ділиться навпіл! Примусь дружину продати спадкову квартиру! – повчала сина свекруха

– Юля, золотко, а ти знову з вишивкою своєю сидиш? Ти пішла б, подивилася, що Вадик робить у вітальні, – сказала Світлана Юріївна, бабуся мого чоловіка. Я тепло посміхнулася жінці.

– Мабуть, знову дивиться телевізор? Чого я піду до нього? Нехай відпочиває. Давайте краще з вами посиджу? Поговоримо?

Я швидко потоваришувала з бабусею чоловіка. Ми стали близькими, ніби були не просто чужими один одному людьми, а рідними.

Наче моя бабуся жива і зараз поряд. Такої підтримки я давно не відчувала. З матір’ю мої стосунки майже не складалися, а бабусі, найріднішої людини, не стало сім місяців тому.

Останні два роки бабуся і не впізнавала мене, тож, давно ніхто не дарував стільки теплих емоцій, як Світлана Юріївна.

– А ти піди… Тільки тихенько йди. Щоб не налякати його.

Я насторожилася. Оскільки Світлана Юріївна наполегливо говорила, я вирішила дослухатися. Майже навшпиньки, я пішла у вітальню, щоб подивитися, чим займається наречений.

Може, подарунок для мене готує? Однак, ще на підході, я почула приглушені голоси й сповільнилася.

– Я все чудово розумію, синку. Ви з Юлею надто різні. Це було видно із самого початку. Коли я говорила, ти нічого не хотів слухати!

– Тішить, що хоча б зараз помітив, наскільки ви відрізняєтеся один від одного. Тому я й казала тобі раніше, що не слід поспішати з одруженням.

Серце забилося частіше, і я продовжила слухати розмову, яка не призначалася для моїх вух.

Олексій важко зітхнув.

– Я майже відразу пошкодував, що одружився з нею. Тепер хочу розлучитися, та шкода, що машину ділити доведеться. І квартиру, яку брали в іпотеку.

– Наче ремонт там майже доробили, затишно виходить, але, як уявлю, що з Юлькою там житиму, нудно стає.

Я прикрила рота руками, та остовпіла від подиву. Пошкодував? Ми п’ять років були одружені. І весь цей час він шкодував? На квартиру моя бабуся дала чимало коштів для першого внеску.

Він вийшов навіть понад п’ятдесят відсотків, тому ми швидко змогли погасити заборгованість. Тимчасово, ми перебралися до свекрухи, щоб пожити в неї, поки доробляють ремонт.

А тепер я почула слова, від яких волосся дибки вставало. Олексій не любить мене? Як ще пояснити почуте?

– А ти тепер будь терплячий. П’ять років терпів, а тепер не можеш? Розумію, що хочеш уже з Машенькою бути разом, але всьому свій час.

Машенька? Маша була його подругою дитинства. Я не ревнувала чоловіка, бо ніколи б не подумала навіть, що в нього з Машею щось є.

Світлана Юріївна знала, що я почую? Саме з цієї причини переконала мене піти та послухати? Мої кінцівки заклякли.

До горла підступила нудотна грудка. Вдихнути було так важко, що здавалося ось-ось легені не витримають.

– Все нажите у шлюбі ділиться навпіл. Ти це знаєш, звичайно ж, не дурний. Примусь дружину продати спадкову квартиру і купити щось натомість, щоб потім теж розділити.

– З худого кабана, хоч вишкварки! Поділіть все, що тільки можна. А потім будеш щасливий зі своєю коханою.

Я розуміла, що почула все потрібне. Я поспішила повернутися до кімнати, насилу придушуючи емоції, що переповнювали мене з середини.

Здавалося, що голова не витримає від шаленого потоку думок. Як же дуже хотілося розплакатися, сказати, що я все знаю, але щось мене зупиняло.

– Ну-ну! Ти сильна дівчинка! Не плач! – Прийняла мене у свої обійми Світлана Юріївна.
– Ви знали! Чому ви відправили мене туди? Це ж ваш внук! – схлипнула я.

– Онук чи не онук. Яка різниця? Хіба це дає йому право говорити про тебе погані речі, та щось планувати за твоєю спиною?

– Я за ці п’ять років покохала тебе, як рідну. Не дозволю, щоб вони обвели тебе довкола пальця. Заспокойся і збирай себе до купи.

– Доведеться тобі трохи потерпіти мого онука і вдати, що ти нічого не знаєш. Зумієш впоратися?

Єдина думка, що билася на задвірках свідомості – не вийде. Тож я хотіла прямо зараз зібрати валізу з речами й, піти від чоловіка. Бо терпіти таке не могла!

– Чому?

Я втерла сльозу, яка таки скотилася по щоці, і відсторонилася від Світлани Юріївни.

-Тому, що знаю я, хто більше вклав у покупку вашої спільної квартири. Може, моя дочка й онук вміють будувати підступи, але часом, вони бувають дурнішими за паротяг.

– Тож ти, ось як маєш вчинити далі… Ввімкни жіночу чарівність, скажи чоловікові, що хочеш продати спадкову квартиру, але для цього тобі потрібен дозвіл на продаж.

– У нотаріуса документи надай на ту квартиру, яку ви разом купували. Щасливий, що його план втілюється в життя, внучок мій все зробить, підпише і не прочитає.

– А ти, тим часом продавай квартиру і все, що тобі належить, забирай! Не шкодуй його. Він тебе не пошкодував, і ти не повинна.

Я розуміла, що такий план навіть не спав би мені на думку. Я подякувала Світлані Юріївні за допомогу і пообіцяла, що її доброту ніколи не забуду.

Хоч і тяжко було вдавати, що я нічого не чула, та я зібрала себе по крихтах. Коли я сказала чоловікові, що хочу продати спадкову квартиру, щоб купити щось краще, він одразу зрадів, засяяв увесь.

Заявив, що він підпише все потрібне. Світлана Юріївна мала рацію – її онук навіть читати не став, які саме документи підписував у нотаріуса, і в моїх руках з’явився дозвіл на продаж.

Зволікати я не стала. Пощастило, що й покупець на квартиру знайшовся швидко. Оформивши угоду, я повернулася до квартири свекрухи з тяжким серцем.

Я розуміла, що грандіозного скандалу не уникнути, але все одно намагалася поводити себе холоднокровно.

– Що це, Юля? – Здивувався Олексій, коли я простягла гроші. Я порахувала, скільки вклав у покупку квартири чоловік, віддала, навіть трохи більше, ніж належить.

– Гроші із продажу нашої квартири. Твоя частка, звісно.
– Тобто, як це з продажу нашої квартири? – Олексій з подивом подивився на мене.

– Ти все правильно почув.
Свекруха одразу ж примчала, щоб послухати нашу розмову.

– У нотаріуса ти сам підписав дозвіл, та дав мені генеральну довіреність.
– Але ж я думав, що це на продаж спадкової квар… – Олексій почухав потилицю.

– А до спадкової ти не маєш жодного відношення!

– Що ти посмів підписати? І мені нічого не сказав! От порожня голова! – закричала свекруха. – Як таке може бути?

– Ти не посмієш залишити мого сина ні з чим, Юля! Ні! Я скажу, що ти шахрайка. Виступатиму в суді. Тебе притягнуть за такі дії.

– Вашого сина ніхто не змушував підписувати документи. Його вина, що він не прочитав їх, а якщо когось і повинні притягнути за шахрайство, то це вас.

– На цьому все! Речі вже зібрані, тому я їду в бабусину квартиру.

Свекруха почала кричати на Світлану Юріївну, що підійшла, говорила, що це вона винна, підтримувала і гріла аспіда на грудях.

– Світлано Юріївно, а чи не хочете поїхати жити разом зі мною? Бачу, що вам у цьому будинку не раді. Я розумію, чому ви вирішили допомогти мені.

– Колись вони й вас обманом позбавили своєї квартири, але я буду тільки рада, якщо ви розділите зі мною дах над головою, – запропонувала я.

Світлана Юріївна була вражена такою пропозицією. Єдине, чого вона хотіла, коли відправляла мене послухати розмову онука зі свекрухою, уберегти мене від помилки, якої сама одного разу припустилася.

– Погоджуйтесь. Для мене ж ви найрідніша людина, а вони не цінують вас. Тепер жити з ними буде ще важче, адже ви мені допомогли.

Сперечатись Світлана Юріївна не стала. Сім’я вже давно стала для неї чужою. Вона вкладала всю себе, намагалася ростити доньку гідною людиною, присвячувала чимало часу онукові, а вийшло так, як вийшло.

Світлана Юріївна пішла разом зі мною. На суді жінка виступала на моєму боці, але Олексій сам підписував папери, тому, навіть без свідків, все вийшло б на мою користь.

Машину, за рішенням суду, теж наказали продати, та розділити гроші. Виходячи з будівлі суду, я сказала чоловікові, що я не проситиму у нього частину за машину, бо він і так виглядає занадто жалюгідно.

А в мене тепер з’явилася людина, яка мене насправді любить – ще одна бабуся.

Через півтора року я зустріла чоловіка, з яким могла б піти пліч-о-пліч далі, але я не поспішала виходити заміж.

Побувала вже там, не сподобалося! Тепер пообіцяла собі бути обережнішою! Як спаришся на молоці, то й на сироватку дмухатимеш! Ви теж вважаєте, що я шахрайка?