– Все, влип ти, хлопче! – Подумав він і щасливо посміхнувся

Юрко не поспішав після роботи додому. Та й орендовану квартиру важко назвати будинком, так, тимчасовий притулок. Він зробив зайве коло містом.

Дощ бив у скло машини, вітер зривав листя з дерев. Один жовтий лист застряг у двірнику з боку пасажирського сидіння. Все, скінчилося бабине тепле літо. Батько казав, які баби, таке й літо.

Батько. Він був не ангелом, любив хильнути. Мама лаялася, а Юрко любив, коли батько приходив додому під мухою. Він ставав добрим і давав Юркові грошей.

Наступного дня після школи він йшов у крамницю, щоб здійснити свою мрію – купити складальний ножик, як у Серьоги, або пляшку кока-коли з чипсами.

Ех, був час. Все тоді здавалося простим та цікавим, поряд батьки, готові захистити, пояснити, порадити. І там, у минулому, була дівчинка Рита.

Тендітна, зі світлим волоссям і ясними блакитними очима. Здавалося, дуне вітерець сильніше і віднесе її далеко-далеко. Тому він завжди тримав її за руку.

Але їхні стосунки не встигли перерости у щось сильне та міцне. Він поцілував її лише одного разу, просто притулився губами до її губ на короткий час. Йому хотілося лише одного – йти далеко-далеко, тримаючи Риту за руку.

Її батько був військовим, вона прийшла до їхньої школи у сьомому класі. А на початку десятого, батько отримав нове призначення, і вся родина поїхала на інший кінець країни.

Скільки разів він хотів зателефонувати чи написати їй повідомлення. А що далі? Вони туди не повернуться, а вона навряд чи колись потрапить у Дніпро.

То навіщо писати, давати собі надію? Мабуть, вона думала так само, бо теж жодного разу не зателефонувала і не написала.

Але пам’ять чомусь зберігала її образ у його серці. Він знайомився лише з тими дівчатами, що нагадували Риту. Але всі вони були далекі від того образу, що він пам’ятав чи придумав, вже й не розбереш.

А дружину вибрав зовсім не схожу на Риту. Точніше, це вона його обрала. Вони навчалися з Олею в інституті в одній групі. Вона зустрічалася з іншими хлопцями, та й не на його смак була.

А після третього курсу вони разом із нею проходили практику на одному підприємстві. Часто разом йшли додому. Оля приїхала вчитися з якогось села, але казала, що це селище.

Влітку в гуртожитку студентів залишалося мало, всі роз’їжджалися, практику можна було проходити й удома. А Оля додому не поїхала. Якось вона запросила Юру до себе в кімнату. Мовляв, зварила смачний борщ, а їсти нема кому.

Робити було нічого, і Юрко пішов. Друзі попереджали, що приїжджі дівчата намагаються заловити хлопців, щоб вийти заміж і залишитися в місті.

Але приїжджала мама і чудово все налагоджувалося. Яна в неї на руках відразу замовкла і засинала, Оля відпочивала, а мама прасувала і побіжно готувала вечерю, або варила суп.

Ідучи, вона тихо казала:

– Не поспішайте з другим. Ти вже, синку, постарайся.

Вийшовши заміж і ставши мамою, Оля раптом почала дисципліновано пити пігулки. Навіть серед ночі схоплювалася перевірити, чи не забула випити. Одразу б так.

Дочка росла, їм стало тісно в однокімнатній квартирі, а грошей не було. Юра отримав диплом і намагався влаштуватися на кращу роботу. Він змінив не одне місце, але то мало платили, то його підбивали на обман.

– Чесно грошей не заробиш. Інші якось крутяться, і ти вчись, – вимовляла Оля, коли він вкотре звільнявся.

Але такий вже він, на змову з совістю не хотів йти. Він тяг сім’ю один, Оля доучувалася. Потім влаштувалася на роботу помічником директора, платили не дуже багато, але перспективи були добрі. Начебто дві зарплати, але грошей все одно не вистачало.

– Ти б менше одягу собі купувала, – бурчав Юра.

– Я працюю в приймальні директора, повинна мати пристойний вигляд. А ти міг би знайти роботу краще.

Оля часто затримувалася на роботі. То нарада у них, то зустріч із партнерами. Юрко ревнував, рідкісний день проходив без сварок. Якось Оля сказала, що не бачить сенсу більше жити разом.

– Сам розумієш, у нас дочка, не виженеш же ти нас на вулицю, а однокімнатну не розміняти.

– Я давно чекав на це. Ти ще довго протрималася, – зізнався Юрко. – Що, знайшла багатшого за мене?

– Якби ти слухав мене, не було б цієї розмови.

– Ти ніколи не любила мене. Я потрібен був тобі, щоб лишитися в місті…

– Ти ніколи не жив у селі, не знаєш, як це, коли воду треба гріти та піч топити.

Юрко посміхнувся. Нарешті зізналася, чого із села приїхала.

– Збери мені мої речі, бо прихоплю щось зайве, – попросив він.

Оля зібрала, акуратно склала у валізу та сумку. До батьків Юрко не поїхав, винайняв квартиру. Ось так він залишився сам, без родини, без квартири, але з аліментами на дочку. Почав “причащатися”, без біленької не міг заснути. Компанію йому часто підтримував сусід.

– Щастить тобі, один живеш, вливай, скільки хочеш, ніхто по мізках не стукає, як дятел, – заздрив він Юрі.

Але коли дружина приходила за ним, з радістю біг за нею додому.

Вкотре втративши роботу, Юра зрозумів, що треба кидати пляшку, інакше скотиться на дно.

– В тебе щось хильнути є? – Дружина знайшла пляшку і вилила в раковину. Ні, ну ти уявляєш? – скаржився сусід.

– Вибач, немає в мене. Зав’язав я. Знайомий роботу запропонував, треба мати гарний вигляд.

– А, ну гаразд, я пішов тоді.

Вночі знову не міг заснути й шкодував, що нічого немає. Стояв і дивився у вікно, як у будинках навпроти гаснуть вікна.

Знайомий влаштував його в меблевий цех, меблі розвозити. Якось Юра привіз шафу на адресу. Двері відчинила дівчина. Юрка, як струмом ударило, так вона нагадала йому Риту.

– Скажіть, а ви збираєте меблі? – Запитала дівчина.

– Ні, тільки доставляємо. Що, нема кому зібрати? – спитав він.

Тендітна, маленька, – дуже захотілося їй допомогти. – Я, звісно, ​​можу, тільки після роботи.

– Справді? Я заплачу, скільки скажете, – зраділа дівчина.

– Я прийду після восьмої, влаштує?

Він цілий день згадував її. Трохи затримався на роботі, та ще й заїхав додому переодягнутися. До неї приїхав уже о дев’ятій годині.

– Вибачте, затримався.

– Нічого, проходьте.

Дві години він збирав шафу. З кухні тягнуло чимось смачним, Юра раз у раз ковтав слину. Протягом дня не вдалося нормально поїсти.

Коли шафу зібрав і поставив до стіни, дівчина запросила його на кухню. Сам він собі нічого не готував, окрім кави, бутербродів та яєчні.

Дівчину звали Дашею. Він думав, вона студентка, а вона гордо сказала, що вже працює. Шафа зібрана, вечеря з’їдена, причин довше залишатися не було.

Юрко подякував Даші, але від запропонованих грошей відмовився. У передпокої довго зав’язував кросівки, не хотілося йти з маленької затишної квартири, від Даші.

Нарешті Юра застебнув куртку, але тягнув, не йшов. Даша стояла навпроти, готова зачинити за ним двері. І раптом, піддавшись якомусь імпульсу, він поцілував її.

Просто притулився губами до її губ і одразу відсторонився. Вона не відсахнулася, стояла і дивилася на нього. І він поцілував її знову вже по-справжньому.

– Вибач, – сказав Юра і швидко пішов.

Сходами він не спускався, летів, ледве їх торкаючись. Всю дорогу до хати посміхався.

Не встиг роздягнутися, як знову зайшов сусід із пляшкою.

– Ледве дочекався. Чого так пізно?

– Вибач, кинув я. І закуски не маю, – відповів Юра.

Сусід пішов, зітхаючи. А Юрко сидів за кухонним столом і думав, що треба викинути все з голови. Не світить йому жодна Даша. І нема чого будувати марні надії.

Але за два дні дівчина подзвонила йому.

– Це Даша. Ви мені шафу збирали. Я зберегла ваш номер.

– Пам’ятаю. Що сталося? Шафа розвалилася?

– Ні, що ви. Просто … Ви не зайдете? У мене тут … – Вона тягла, не наважуючись сказати.

– Щось зламалося? – Прийшов він їй на допомогу. – Заїду після роботи.

Але коли він прийшов, вона зізналася, що нічого не треба ремонтувати. Просто вирішила запросити на вечерю. Навряд чи він готує.

Юра уважно подивився на дівчину.

– Даша, я не той, хто вам потрібний. Я розлучений, плачу аліменти на дочку, у мене немає своєї квартири, дружині та доньці залишив, на орендованій живу.

– Ще місяць тому я не просихав. Ви молода та мила дівчина, зустрінете нормального хлопця. Тому я зараз просто піду.

Він їхав додому з важким серцем. Найбільше йому хотілося залишитися з нею, з дівчиною, схожою на Риту. Гуляти з нею містом, йти, куди очі дивляться, тримаючи її за руку.

Але він не міг, не мав права псувати їй життя. І було шкода себе та її, що нічого між ними не буде. Ніколи. Дуже хотілося хильнути, але магазини вже зачинені.

Завтра буде знову день, такий самий, як учора, місяць тому. Кожен наступний схожий на попередній, наче День бабака. І так пройде все його життя.

Коли він побачив у списку доставлення адресу Даші, подумав, що помилився, перечитав ще раз. Невелика коробка, дуже легка.

Він подзвонив їй і попередив, що приїде за пів години. Хвилин десять сидів у машині біля її будинку, не наважуючись підійнятися до неї.

– Ви можете відчинити та при мені перевірити товар, – сказав Юрко, передаючи Даші коробку. Він намагався не дивитись на неї. А коли глянув, серце стиснулося від ніжності. Він знову цілував її, довго та пристрасно.

– Мені треба їхати, ще кілька об’єктів… – казав він, не в змозі відірватися від Даші. – Я приїду… Я обов’язково приїду, а зараз мені треба йти.

Він так поспішав до неї, що не переодягся, схаменувся тільки біля її будинку. Навіть не здогадався купити квіти.

Ще на сходах відчув апетитний запах смаженого м’яса. Даша відчинила двері відразу, як він натиснув на кнопку дзвінка, і радісно посміхнулася.

Юра довго мив руки у ванній, намагаючись не дивитись на своє відображення у дзеркалі. Потім дивився, як Даша у фартуху накривала на стіл.

“Так дружина зустрічає чоловіка з роботи”, – подумав він. Сів за стіл, але не витримав, спіймав її й обійняв за талію, притиснувся щокою до її грудей. Даша поклала руки йому на плечі. «От так би сидіти вічність», – подумав Юрко.

– Вечеря охолоне, – тихо нагадала Даша.

Від ситної їжі Юрко розімлів, йти не хотілося. Він дивився, як Даша прибирає зі столу та миє посуд, і ніяк не міг змусити себе встати та піти. Вона зняла фартух і підійшла до нього, поклала руки на плечі і зазирнула у вічі.

– Ти не підеш? Не йди…

І він лишився. Вночі він прокинувся через те, що страшенно хотілося пити. Юра спробував відсунутись, але Даша ще щільніше пригорнулася до нього.

Як же добре лежати поряд із коханою жінкою, прислухатися до її дихання. Він спробував згадати, чи було таке раніше, і не зміг.

– Все, влип ти, хлопче! – подумав він і щасливо посміхнувся.

Ніхто не може повернутися назад і почати все спочатку, але будь-яка людина може почати сьогодні й створити нове життя…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.