Втомилася мовчати та прощати…

– Люсю, принеси мені чаю, – ліниво велів Едік, що розвалився перед телевізором. – І чогось пожувати захопи.

– Сам візьми, – спокійно відповіла Люся.

– Що? – від несподіванки він навіть підвівся. – Ти кому це сказала? Валь, ти чула?

Він обернувся до сусідки, що зайшла на вогник, Валя ніяково усміхнулася.

– Я, мабуть, піду…

– Сиди, – гаркнув Едік. – Зараз вона нам чаю принесе. Люся! Чай гостям! Давай, ворушись!

Люся мовчки встала і попрямувала до кухні.

– І печиво не забудь! – крикнув Едік. – Яке я полюбляю.

Вона ввімкнула чайник і дістала печиво, яке він любить. Вівсяне, з родзинками.

З кухні Люся чула, як Валя бурмоче щось невиразне, а Едік розповідає, як його недооцінюють на роботі… Вона полізла в аптечку за пігулкою від головного болю, і погляд її раптом упав на сечогінне, куплену вчора в аптеці.

Чайник закипів.

– Люсю, ну скільки можна чекати? – роздратовано покликав Едік. – Ми тут від спраги засихаємо!

Вона заварила чай. Звичайний, чорний. У кухоль Валі поклала два шматочки цукру. У кухоль Едіка – два шматочки цукру та одну маленьку білу пігулку, розтерту в порошок.

– Ну, нарешті, – Едік навіть не глянув на неї й схопив з таці кухоль. – Та-а-ак… Жінки нині зовсім знахабніли.

– Права їм подавай, повагу. А за що поважати? Он моя, інститут закінчила, і що? Сидить удома, книжки читає. Розумна вона у нас, чи бачите.

Люся сіла в крісло навпроти й дивилася, як він п’є чай дрібними ковтками… Він завжди пив чай ​​дрібними ковтками, і це дратувало її вже десять років. Як і те, що він плямкає. Як і його звичка колупати в зубах. Як і манера говорити про неї у третій особі, коли вона поряд.

За пів години Валя пішла. Едік перемикав канали, пив чай, а вона справно підливала йому ще, розчиняючи в кожній новій порції пігулки.

Якоїсь миті Едік підвівся з дивана і зник у «кабінеті». Потім він пішов туди вдруге, втретє… На п’ятий раз він почав турбуватися.

– Люська, що за нісенітниця? Вп’яте бігаю! Ну що за таке, га?

– Простиг, – кинула вона, – ходиш босоніж по холодній підлозі, от і …

Вночі чоловік вставав ще шість разів. Вранці блідий, з темними колами під очима він накинувся на неї.

– Це все ти! – закричав він. – Ти мені щось підсипала в чай!

– Едіку, у тебе манія переслідування, – спокійно відповіла вона.

– Не смій зі мною так розмовляти!

– А то що? Покараєш? Так ти й так це робиш. Щоправда, словами. Але синців від слів не видно, так?

Він промовчав, потім різко встав.

– Ти нестерпна. Так, все – я на роботу.

– Вдалого дня, любий.

В обід вона купила ще дві упаковки сечогінних. І ввечері заварила чоловікові особливий чай, з м’ятою та медом. І з пігулкою. Хай побігає, нехай мучиться…

Едік випив чаю… і почалося.

– Люсю, – жалібно сказав він, – може, до лікаря, га?

– Навіщо? – Вона знизала плечима. – Це нерви. Не хвилюйся, само пройде.

– Але ж це не нормально!

– А що в нашому житті нормально, Едіку?

Він глянув на неї… здивовано. Вперше за багато років уважно, навіть із якоюсь цікавістю.

– Ти якась… інша стала, – сказав він, переступаючи з ноги на ногу.

– Я така сама, як і завжди.

Цілий тиждень вона напувала його цим чаєм. Він трохи схуд, змарнів, став смиканим. На роботі на нього косилися, начальство було незадоволене.

– Люсю, – він сів навпроти неї й знітився, – по-моєму, я божеволію. Що зі мною відбувається, га?

Вона підвела очі від книги й подивилася на змученого чоловіка.

– Не знаю, Едіку.

Вона підвелася, пройшла на кухню. Поставила чайник. Дістала його кухоль з відбитою ручкою, він наполегливо пив із нього, хоча був у нього нормальний, цілий. Дістала пакетик із ліками. І… так і завмерла на місці.

У дверях стояв Едік.

– Я знав, – тихо сказав він, – я відчував, я здогадувався, що це ти.

– І що? – вона навіть не намагалася сховати сечогінне.

– Ти… Ти взагалі розумієш, що наробила? – обурився чоловік. – Це ж… Це ж замах!

– На що? На твій сечовий міхур?

Він підійшов до неї, вона не відступила.

– Ти… У тебе непорядок з головою… – прогарчав він. – Май на увазі, я тебе здам куди слід!

– Ну, спробуй, – усміхнулася вона, – валяй, скажи їм, що дружина підсипала тобі сечогінного. Безневинне сечогінне, яке продається без рецепта. Знаєш, що вони скажуть? Що непорядок із головою саме в тебе!

– Я… Я піду від тебе!

– Та скатертиною дорога!

Чайник засвистів.

– Знаєш, що найсмішніше? – спитала Люся, вимикаючи газ. – Я додавала тобі це в чай ​​не з помсти. Не зі злості навіть. Просто… Просто хотіла, щоб ти відчув себе вразливим. Хоч раз у житті.

– Ти вже зовсім, – повторив він, але вже без колишньої впевненості.

– Можливо. А може я просто втомилася? Втомилася бути мовчазною і все прощати?

Вона трохи помовчала і додала:

– Знаєш, я ж правда розумна, Едіку. Настільки, що вигадала, як тебе провчити, а ти цілий тиждень не міг здогадатися. І настільки, що розумію, це глухий кут. Ми обидва з тобою в глухому куті зараз.

Сказавши так, вона відкрила книгу і хотіла продовжити читати, але чоловік не дозволив.

– Що ти робиш? – розгублено спитав він.

– Читаю.

– Але… ми ж маємо поговорити!

– Про що? – посміхнулася Люся. – Як ти десять років принижував мене? Чи… про щось інше?

Він не відповів, і вона продовжила:

– Знаєш, Едіку, є речі, про які краще не говорити. Їх треба або прийняти, або… розлучитися.

– І що ти обираєш?

– Чесність, – сказала жінка, – давай будемо чесними. Ми обоє з тобою, скажімо, не подарунок. Питання в тому, чи хочемо ми продовжувати цю баталію, чи готові на перемир’я.

– Є ще один варіант, – похмуро сказав Едік, – розлучення.

– Ага, – підхопила Люся, – і поділ майна.

– Так, я подаватиму на поділ майна, – сказала вона, відповідаючи на його здивований погляд.

Він довго мовчав. Потім невпевнено сказав:

– Але я… не хочу розлучатися.

– А чому?

– Не знаю. Звик, мабуть.

– Це погана причина, – зітхнула Люся.

Він знову замовк, а потім раптом вибухнув:

– Ти… Ти мене отруїла!

– А ти мене принижував. Роками! – Не залишилася в боргу жінка.

Він уважно подивився на неї.

– Знаєш, що я зрозумів за ці два тижні? Що ти… Ти небезпечна.

– І?

– Мені страшно, – зізнався він.

За вікном темніло. Десь у дворі гавкав собака.

– Давай так, – нарешті сказала Люся, – ми з тобою спробуємо жити, як нормальні чоловік і дружина. Якщо не вийде, розійдемося цивілізовано.

Він кивнув, а потім несміливо попросив:

– Люсю, а… можна мені чаю? Тільки звичайного, без сюрпризів?

– А сам заварити зможеш? – посміхнулася вона. – І мені заразом. Га?

Едік поплентався було на кухню, але у дверях обернувся:

– А якщо я помщуся? – спитав він, і очі його зловісно блиснули.

– І як ти хочеш помститися?

Він вдав, що міцно задумався.

– Ну, наприклад… там, в аптечці, є ще й проносне… Тобі не страшно доручати мені таку відповідальну справу, як заварювання чаю?

– Дякую, що подав мені непогану ідею, – посміхнулася вона. – Едіку, я серйозно, ще раз поводитимешся зі мною, як з меблями, або з прислугою, і я…

– Зрозумів, зрозумів!

Однак через тиждень Едік здається забув свою обіцянку. І Люся вирішила йому нагадати про нещодавні події. Сьогодні вона пішла в аптеку і купила дещо з м’якою дією. На всяк випадок…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.