Ввела кота в оману, ну він і помстився…

Вранці Арсен, як завжди, поїхав на роботу. За традицією поцілував дружину, сказав, буде ввечері, встиг погладити кота, та вийшов.

Кіт Василь ще трохи постояв біля дверей, можливо, сподівався, чи не повернеться господар.

– Не сподівайся, він прийде лише ввечері, – сказала Ліка коту, і той тужно подивився в очі господині.

– Бач, ти, улюбленець, – без злості й без заздрощів дорікнула вона, а може навіть з гордістю.

Кіт їй дістався випадково, при роздачі кошенят. Власне, їх усіх роздали, коли знайшли коробку на вулиці, і ось залишилося кволе на вигляд, худе, незрозумілої сіро-смугастої масті, кошеня.

Чоловік Арсен категорично не хотів у квартиру тварину.

– Нам і так добре, – казав він, – Катя з Антоном скоро онука подарують, буде ким зайнятися.

Але дочка Катя далеко від батьків, живуть із чоловіком за тисячу кілометрів від дому, хоча справа не в цьому, пожаліла Ліка кошеня, – узяла.

Довго вона підбирала йому ім’я, перебираючи безліч відомих їй та невідомих.

– Та Васька він, так і клич Васьком, – сказав Арсен.

– Ну-уу, Васько якось… Дуже повсякденно …

– Так він і є звичайний кіт, зовсім не породистий, коротше, не подобається “Васька”, буде – Василь.

І виріс із кошеняти солідний котяра. Коли леститься – милий, коли злиться – справжній кіт із норовливим характером.

Ліка була театральною актрисою, і графік її, частково, сумбурний, як казав Арсеній, не такий, як у людей. Ось і зараз – чоловік на роботу, а вона вдома.

Зазвичай трохи пізніше йде на репетицію, а вечорами – спектаклі, а якщо прем’єра, то пізніше повертається. Але при цьому якось пристосувалися вони з Арсенієм жити дружною родиною.

Накинувши легку сукню, Ліка струснула трохи хвилястою шевелюрою, підфарбувала губи. Василь напружився, тут явна прикмета: або йде, або чекає на когось.

Дзвінок ще більше насторожив Василя, він був на кухні біля своєї улюбленої миски.

– Так, Васю, сиди тут, їжі в тебе достатньо, вода теж є, – вона зачинила двері, і Василь виявився відрізаним від зовнішнього світу.

Там, у передпокої, якісь голоси, ну явно хтось чужий прийшов. Кіт спробував вийти, не вийшло. Потім зловчився і лапою примудрився прочинити двері, й опинився в передпокої.

А двері у велику кімнату, де він зазвичай любив «тигдики» робити, виявилися щільно зачиненими.

– Ви, дамочко, взагалі хто така? – почув кіт Василь голос господині. Причому обурений голос.

– Ну, якщо ви не почули, то ще раз повторю: я – Амалія… і ми любимо одне одного. А ось хто ви? Ви ж просто чужі люди один одному, він вас не любить, – продовжував незнайомий жіночий голос.

– Це брехня! Це нахабна брехня… ще вистачило нахабства заявитися до нас додому. Ми з чоловіком стільки років разом, а ти просто… самозванка… геть! Пішла геть!

– Ну ні, дудки! Я дочекаюся його! Сяду ось тут і чекатиму, і нехай він в очі тобі скаже, що не любить тебе, і що вам час розлучитися!

– Геть з мого будинку, самозванка! – закричала господиня.

Кіт Василь спершу притиснув вуха, злякавшись. Він ніколи не чув, щоб господиня так обурювалася. Навіть коли вирішив спробувати котлетку, не призначену йому, Ліка так не обурювалася.

Навіть коли «змалював» кігтями крісло у передпокої, теж промовчала. Ні, ну посварилася трохи, але не так сильно, як зараз.

А потім посипався потік докорів, Василю навіть здалося, що почалася сутичка.

І він, переживаючи за господиню квартири та за власне місце під сонцем, зашипів, здибивши шерсть. Там за дверима явно щось відбувалося, але без його участі.

Відчуваючи, що треба прийти на допомогу, кіт спробував відчинити двері, але тут вони зовсім не піддавалися. Він почав нявкати, дряпати двері пазурами, намагаючись проникнути. Але його так і не почули.

Василь, у паніці, почав бігати від кухні до передпокою, переживаючи, як же допомогти господині, яку там, очевидно, хтось ображає.

Чужі туфлі не залишилися поза увагою. Він, хоч і дисциплінований кіт, але в критичній ситуації не до реверансів.

Василь, не маючи можливості вплинути на перебіг подій іншим способом, став від злості та розпачу, бити зубами та пазурами ці туфлі.

– Він мій! – долинав голос самозванки. – А ти зовсім чужа йому, хоч і живете під одним дахом.

Щодо даху Василь витлумачив по-своєму. Страшно стало, що цей чужий голос може вигнати його з-під даху, де йому тепло, ситно і спокійно.

Зі страху він зробив калюжу прямо біля порога, дісталося частково і туфлям непроханої гості.

Василь почав уже нестямно кричати, дряпаючи двері. І тут вони затихли.

– Ти від тексту відхилилася, – почув він голос господині.

– Пробач, мабуть, у роль настільки вжилася, що переплутала все, – почувся голос незнайомки.

– Здається, наш кіт кричить, – Ліка прочинила двері, почувши, нарешті, заклики Василя.

Кіт, здибивши шерсть, кинувся на білявку, яку бачив вперше, і почав атакувати її, маючи намір, якщо не вкусити, то неабияк потріпати її зачіску.

– Васю, годі! Ти що робиш, геть, кажу! – закричала господиня. А гостя, сівши на диван, підібгала ноги, і в очах у неї завмер непідробний переляк. – Він мене вкусить, точно вкусить, – повторила вона.

Господині вдалося зловити розлюченого Василя, попередньо накинувши на нього рушник, щоб не вирвався.

Нарешті, винесла його в іншу кімнату і зачинила двері.

– Він що… у вас від собаки?

– Ні, звичайний кіт, не знаю, чому така реакція, – Ліка сама злякалася і прибирала розтріпане волосся.

Гостя, озираючись, вийшла до передпокою. – Туфлі… мої туфлі! – мало не заплакала вона, побачивши змучене взуття.

– Світлано… Свєто, пробач, треба було прибрати… але ж він ніколи не чіпав взуття… пробач, не знаю, що на нього найшло…

– Мої туфлі, – плакала Світлана, – зовсім нові, так мріяла їх купити…  це просто знущання…

– Світла, я відшкодую, я все відшкодую за туфлі, ну пробач… думала, зачиню його, щоб не заважав нам репетирувати, а він… от нестерпний кіт, проник якось…

– Фу-у-у, та вони смердять … він що … він прямо в туфлі …

– Не може бути, ніколи такого не було, он же лоток стоїть, – вона взяла нещасні туфлі своєї колеги по театру і побачила мокрі сліди.

– Ну, Васька, тримайся, покараю тебе за такі провини, – пообіцяла господиня. – Світлано, залиш їх, я тобі свої нові дам.

– Ліка, знущаєшся? У мене на два розміри менше… та й навіщо мені твої…

– Вони стали замивати та висушувати взуття, зіпсоване котом. Світлана нарешті взулась і викликала таксі.

– Я все відшкодую, присягаюся, – сказала на прощання Ліка.

– Та до чого тут це? Не треба було нам влаштовувати репетицію в тебе вдома!

– Але ж я не знала, як краще хотіла, вирішила «прогнати» цю сцену ще раз, адже тобі до мене ближче, ніж до театру…. Ну хто ж знав…

Світлана поїхала. Ліка пішла шукати кота, бо він забився в дальній кут і не хотів виходити. Переляк, гнів господині й потім таке миле щебетання з непроханою гостею… кіт був збентежений.

– Ну, і навіщо це? Хто тебе просив? Ти що, голодний – на чужі туфлі кинувся. – Вона довго вимовляла коту, намагалася шваброю дістати його, але він уперто сидів у своєму притулку.

Вийшов ближче до обіду з таким виглядом, наче його образили.

– Арсенію, ти знаєш, що накоїв наш кіт? – Запитала вона, коли чоловік приїхав з роботи.

– Ти так кажеш, ніби він нам квартиру по цеглині ​​розібрав…

– Гірше!

– Що може бути гіршим?

– Він… він порвав туфлі моєї колеги – Світлани, коли ми репетирували, зачинившись. А потім ще й… загалом, замість лотка, сходив в її черевики.

Арсен, втомлений після роботи, так і опустився в крісло, осмислюючи те, що сталося.

– Не зрозумів. А навіщо це йому?

– Не знаю. Ми репетирували, у нас така емоційна сцена… загалом, це з нової вистави.

– І кого ти там граєш?

– Ошукану дружину. А у Свєти роль розлучниці, такої самозванки.

– Ну а кіт до чого?

– А кіт кинувся на Світлану, а перед цим залишив сліди своїх зубів на її туфлях… ну й наробив у туфлі.

Арсен, нарешті, зрозумів у чому річ і розреготався. Він сміявся все голосніше, забувши про втому.

– Арсене, що смішного?

– Молодець, Василю! Відстоював нашу честь. А то прийшли тут, намовляють… Василю, йди сюди! – покликав він кота. А він і так уже прийшов і сів поруч із господарем.

Арсен узяв його на коліна. – Ну що, розібрався з ними? Молодець, свою територію захищав і господиню заодно. – Арсен глянув на Ліку. – Невже не зрозуміла, адже він тебе захищав. Та й мене також.

– Зрозуміла. Тільки тепер треба розрахуватись зі Світланою за зіпсоване взуття.

– Ну що, так вже все безнадійно?

– Взуття зіпсоване, а мені з нею і далі працювати…

– Гаразд, відшкодуємо збиток, але ти вже вибирай інше місце для репетицій, адже ми не одні тут живемо, – він погладив кота, – так, Васю? Ходять тут, бентежать тебе, а потім розрахунок вимагають.

Василь тямуще подивився в очі господареві й потягнувся мордочкою до нього, та почав леститися.

– Ну от, тепер на мене нуль уваги, – зауважила Ліка.

– А ти його в оману ввела, вигадали тут якісь сцени… видно, так переконливо грали, що навіть кіт повірив. Тож радуйся, дружино, ваш перший глядач оцінив за вищим розрядом.

І він знову погладив кота.

– Але більше так не роби, чуєш, Васю. А то не заступатимуся! Так і розоритися можна, відшкодовуючи зіпсовані речі! – Знову зареготав Арсеній…

Невже кіт і справді намагався захистити господиню? А у вас були аналогічні випадки? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.