«Ви бачили? Їй ось таку зачіску – подавай!» «По-перше, це молодіжна стрижка, тобто для молодих. По-друге, ви своє волосся бачили? Рідке, сиве. Два рази ножицями махнеш – і волосся немає», – додала інша перукарка, продовжуючи сміятися

Вікторія Петрівна зайшла до нещодавно відкритої перукарні у своєму районі й здивовано похитала головою.

«Як тут затишно й гарно!» – подумала вона, оглядаючись. На стінах висіли картини красивих моделей із найрізноманітнішими зачісками, дзеркала виблискували чистотою, а зручні дорогі крісла ніби кликали присісти й насолодитися відпочинком.

«Дівчатка, дорогенькі», – сказала Вікторія Петрівна, звертаючись до перукарів, – «у вас є вільний майстер? Мені б підстригтися й пофарбувати волосся».

Майстри перезирнулися й презирливо усміхнулися, оглядаючи худеньку жінку з сивиною в простому пальто та стоптаних чобітках. Вона виглядала доволі жалюгідно, і тільки розумні очі освіжали її зморшкувате обличчя.

«Що саме ви хочете?» – запитала перукарка, на бейджику якої було написано «Альона».

«Підстригтися б мені», – повторила Вікторія, показуючи сторінку журналу, який принесла із собою.

Альона голосно засміялася й повернулася до подруг, запрошуючи їх приєднатися до насмішок над бажанням старенької.

«Ви бачили? Їй ось таку зачіску – подавай!»

«По-перше, це молодіжна стрижка, тобто для молодих. По-друге, ви своє волосся бачили? Рідке, сиве. Два рази ножицями махнеш – і волосся немає», – додала інша перукарка, продовжуючи сміятися. «А по-третє, таким худим така стрижка не підійде. Та й узагалі, ви хоч знаєте, скільки це коштуватиме? Уся ваша пенсія, мабуть».

«Але в мене є гроші», – тихо проговорила Вікторія Петрівна.

«Я зараз помру від сміху!» – не стримувалася Альона. «Скільки вам років, бабусю? Ви хоч чуєте мене? Чи молодіти надумали так пізно?»

Вікторія Петрівна почервоніла й тихо сказала: «Та ні, у мене дідуся вже більше п’ятнадцяти років…»

«А з такою зачіскою ви що – дідуся нового знайдете? Вирішили пригадати молодість?» – засміялася інша дівчина, завершуючи стрижку клієнта.

Вікторія Петрівна зрозуміла, що тут їй ніхто не допоможе. Вона опустила голову й вийшла з цього гарного, але негостинного салону.

Пройшовши площею, вона звернула на маленьку вуличку й побачила невеличку перукарню з двома кріслами.

«Доброго дня, ви хотіли підстригтися?» – запитала молода жінка з простим і добрим обличчям.

«Так, донечко», – несміливо відповіла Вікторія Петрівна, очікуючи й тут насмішок. Але перукарка посадила її в крісло й усміхнулася: «Ну, розповідайте, як будемо стригтися».

«Ось у мене є журнал», – знову ніяково сказала Вікторія Петрівна. «Тут, звісно, по-молодіжному, але, може, щось схоже вийде».

Перукарка взяла журнал і уважно роздивилася картинку. Потім відклала його вбік і сказала: «Ви знаєте, вам дуже підійде така модель. Я пропоную пофарбувати волосся. Сивину можемо зробити благородного відтінку. Якщо ні, давайте виберемо колір із каталогу. І не хвилюйтеся, це не буде дуже дорого, а результат вам точно сподобається».

«Дякую тобі, донечко. У мене сьогодні ювілей – 70 років. Хотіла себе потішити», – радісно сказала Вікторія Петрівна.

«Ой, я вас вітаю! Бажаю вам здоров’я, а за красу не хвилюйтеся – зараз усе зробимо», – відповіла весело перукарка.

«Як тебе звати, мила?» – запитала Вікторія Петрівна.

«Катя», – відповіла вона й узялася до роботи.

Три години по тому щаслива Вікторія Петрівна, красива й доглянута, йшла вулицею, насолоджуючись теплим весняним днем. Настрій у неї був чудовий, і вона почувалася набагато молодшою, ніж насправді.

«Як же я вдячна Каті з її чарівними руками!» – думала Вікторія Петрівна. Вона встигла розпитати про життя перукарки й дізналася, що Катя приїхала до міста з невеличкого села.

«Живемо ми із сином удвох, але зараз він у дитячому садочку», – розповідала Катя.

«А чоловіка у тебе немає?» – поцікавилася Вікторія Петрівна.

«Був», – зітхнула Катя. «Та сплив…»

«Як це?» – здивувалася Вікторія.

«Все просто. Прожили ми з Владиславом сім років, народили сина. Я доглядала за його матір’ю, а він працював на півночі. Його мати тяжко хворіла, я її доглядала до останнього… Поховала… І от якось усе зруйнувалося», – замовкла Катя.

«Що сталося, Катрусю?» – не витримала Вікторія Петрівна.

«Та нічого особливого, – сумно сказала Катя. – Якось Владислав повідомив, що на півночі у нього вже інша родина, і додому він не повернеться… Щоправда, з хати не вигнав. Але продав її. Тепер я з сином перебралася до міста й винаймаю маленьку кімнатку».

Вікторія Петрівна зі співчуттям слухала історію Каті, і невдовзі вони обидві занурилися у спогади.

Раптом хтось покликав стареньку: «Вікторіє Петрівно, це ви?» Вона озирнулася й побачила красиву доглянуту жінку, яка підходила ближче. Це була одна з її улюблених учениць – Анна Волкова.

«Анюточко, моя дорога!» – зраділа Вікторія Петрівна, обіймаючи колишню ученицю. «Яка ж ти стала гарна!»

«Я вас сто років не бачила! Як ви?» – запитала Анна.

«Та потроху живу. А в тебе як справи?»

«Ось зайду в магазин, щось куплю до столу. Приходьте до мене в гості, якщо знайдете час», – запропонувала Вікторія Петрівна.

«У мене є ідея краще. Тут поруч мій салон, мені треба забігти. Ходімо зі мною», – сказала Анна.

«А тим часом я замовлю вечерю в ресторані й із задоволенням посиджу з вами, ми ж так давно не бачилися», – додала вона.

Вікторія Петрівна погодилася й кивнула. Але посмішка зникла з її обличчя, коли вона побачила, що підходить до того самого салону, звідки її прогнали.

Проте, побачивши Анну, усі працівниці заворушилися й зазирнули в очі власниці салону. Спершу вони не впізнали стареньку.

«Дивіться, Вікторіє Петрівно, це мій салон», – похвалилася Анна. – «Тепер у мене власний бізнес».

«Салон у тебе гарний», – похитала головою Вікторія Петрівна. «Але люди в ньому працюють погані. На таких не можна покладатися».

«Дякую, Анюточко, але я піду. Не хочу знову собі псувати настрій», – сказала Вікторія Петрівна.

«Зачекайте, Вікторіє Петрівно», – здивовано подивилася на неї Анна. «Я нічого не розумію».

«Я поясню», – твердо сказала Вікторія Петрівна й оглянула тих, хто її образив. Слухаючи її розповідь, працівниці опускали голови. Обличчя Анни палало від обурення.

«Пробачте мене, Вікторіє Петрівно», – сказала вона. «А тепер проходьте до мого кабінету. Я все владнаю».

Коли за старенькою зачинилися двері, Анна звернулася до своїх співробітниць: «Ви всі звільнені. Мій салон – найкращий у місті, і зарплати тут у рази вищі, ніж в інших перукарнях. Але ви їх не гідні. Завтра я вас тут бачити не хочу».

Усі зрозуміли. Тепер Альоні і її подругам було не до сміху.

А ось Вікторію Петрівну чекав сюрприз. Вона встигла запросити однокласників, і застілля в ресторані видалося шумним і веселим. Усі вшановували Вікторію Петрівну й вітали з ювілеєм.

Наступного дня до салону Анни перейшла працювати Катерина – із дуже гідною оплатою праці. А ближче до вечора прийшла Вікторія Петрівна й сказала: «От що, Катрусю, так уже вийшло, що дітей і внуків у мене немає, і спадщину нікому залишити. Переїжджай із синочком до мене жити. Платити за житло не треба, будеш за мною доглядати, а потім квартира залишиться вам із сином».

Катя лише ахнула, а її очі наповнилися сльозами. Вікторія Петрівна всміхнулася: «Я завжди мріяла про таку донечку».