– Ви чекаєте від нас подяки? Чекаєте, що ми падатимемо в ноги за те, що ви виконували свої базові батьківські обов’язки? – Годувати та вчити дітей – це не подвиг! Це обов’язок! – А ось те, що ви нам ні гривні на початковий внесок не дали, поки чужі батьки зі шкіри лізли заради своїх дітей – це факт

– Ти сама зруйнувала моє життя, мамо! – Закричала Поліна щосили. – Якби ти тоді не влізла зі своїми вченнями, якби не заборонила мені з ним зустрічатися, я б зараз не рахувала дріб’язок до зарплати в чужій обшарпаній однокімнатній!

– Та припини ти цю виставу, – ліниво простягла Дар’я, старша сестра Поліни, гидливо відсуваючи від себе тарілку з недоїденим тортом. – Тобі бодай фізично не діставалося.

– Подумаєш, велика трагедія – заборонили з хлопчиком за ручку гуляти! Зате над тобою не стояли з ременем і потиличники не роздавали, коли ти відмовлялася математику вирішувати.

– Дівчата, що ви таке кажете? – Валентина схопилася за край столу.

Святкова вечеря на честь тридцятиріччя їхнього з Романом шлюбу валилася на очах. Доньки приїхали привітати батьків і влаштували потворну сварку.

– Ми ж із батьком усе для вас робили…

– Ой, все! Тільки не треба цієї показової жертовності, – Дар’я посміхнулася. – Що саме “все”?

– Вищу освіту ми самі витягли, бо на бюджет вступили. А те, що ми зараз працюємо, заробляємо і хоч якось тримаємось на плаву – це наша особиста заслуга.

– Винятково наша! Попри все, а не завдяки вам.

– Он, Свєті батьки на закінчення інституту ключі від квартири подарували. Маші машину купили, щоб дівчинка маршрутками не мерзла.

– А ви що мені дали на старт? Набір каструль і напуття бути гарною дівчинкою?

Батько Поліни та Даші, який сидів на чолі столу, важко зітхнув і опустив очі, машинально катаючи по скатертині хлібний м’якуш.

Ілля, чоловік Поліни, намагався стати невидимим – він утиснув голову в плечі, втупившись у свою порожню тарілку, ніби мріяв провалитися крізь землю прямо зараз. Валентина дивилася на своїх дочок і не впізнавала їх.

Дві гарні, дорослі, доглянуті жінки сиділи у її вітальні й методично, зі знанням справи, знищували все, що вона так довго будувала.

– Ви самі досягли? – тихо перепитала Валентина. – Даша, а хто тобі оплачував репетиторів з англійської та фізики два роки поспіль?

– Ми з батьком у відпустку п’ять років не їздили, щоб ти до свого престижного університету пройшла!

– Репетиторів? – Дарина різко подалася вперед. — А ти пам’ятаєш, якою ціною давалися ці заняття?

– Ти пам’ятаєш, як я приходила додому, падала від втоми, а ти змушувала мене переписувати твори, тому що в мене почерк був, бачите, недостатньо акуратний?

– Я хотіла, щоб ти була найкращою! – голос Валентини здригнувся. – Щоб тобі легше було!

– А чи пам’ятаєш контурні карти? – Дарія не слухала. – Сьомий клас. Я зафарбувала межі не тим кольором.

– Ти тоді підійшла ззаду і так приклала мене по потилиці, що я носом у стіл клюнула. І сказала:

– Нікчема, вся в бабку.

Пам’ятаєш?

Валентина проковтнула.

– Не вигадуй, Даша! Я ніколи не ляскала тебе сильно. Може, шльопнула пару разів, коли ти вже відверто знущалася з мене.

– Ти ж годинами могла сидіти над одним рядком, нити, закочувати очі та чекати, поки я сама за тебе все вирішу!

– Я не знущалася, я нічого не розуміла! А ти замість того, щоб пояснити, просто репетувала! – відрізала Дарина.

Валентина заплющила очі. Перед внутрішнім поглядом промайнула та сама сцена з дев’яностих.

Вона прийшла після двох змін на заводі, ноги гули так, що хотілося вити. У раковині гора посуду, Даша «забула» помити. У коридорі брудне взуття. А дочка сидить перед телевізором, зошит порожній, а завтра контрольна.

Валентина просила, благала, потім вимагала, щоб дочка сіла за уроки. У відповідь – тільки примхливе скиглення та показові сльози. Хіба хтось засудить втомлену до нестями матір, у якої на той момент здали нерви?

Хіба хтось із тих батьків, що тягнули сім’ї в ті роки, не зрозуміє цього розпачу, коли дитина просто відмовляється розуміти слово «треба»?

Але Дар’ї це було не цікаво. Вона дбайливо плекала образу в собі всі ці роки.

– Та що ми все про тебе, Даша! – почала Поліна, нервово поправляючи волосся. – Тобі бодай життя не зламали. А я?

– Поля, заради Бога, – Валентина перевела слізний погляд на молодшу. – Не починай цю шарманку знову. При живому чоловікові.

Ілля за столом стиснувся ще сильніше.

– А що при чоловіку? – Поліна зухвало подивилася на Іллю, потім знову на матір. – Ілля чудово знає, що ми з ним ледве кінці з кінцями зводимо.

– Він працює логістом за три гривні, підвищення йому не світять, ми наймаємо чужий кут! А чому? Бо ти, мамо, колись вирішила пограти у вершительку доль!

Валентину затрясло – знову!

– Тобі було п’ятнадцять років! – гаркнула Валентина, втрачаючи терпіння. – П’ятнадцять! А він був хуліганом із небезпечної родини, який прогулював школу і тягав тютюн з кіосків.

– Що я мала зробити? Сказати: – Звичайно, доню, гуляй з ним до ночі, кидай навчання?

– Він був нормальним! – вигукнула Поліна. В її очах стояли сльози агресії. – Він просто був загублений. І він любив мене!

– Якби ти тоді не пішла до школи, не влаштувала скандал перед директором, не перевела мене до іншого класу, – ми були б разом!

– Поліно, прокинься, – Валентина ляснула долонею по столу, заставивши посуд знову брязнути. – Твій красень опустився на дно!

– Йому й тридцяти немає, а він уже двічі у клініці лежав. Від нього дружина втекла з дитиною, бо він все з дому виніс! Яке кохання? Яка родина?

– Він би таким не став, якби ми залишилися разом! – Уперто заявила дочка. – Зі мною він був би іншим!

– Я б у нього вірила, розумієш? А тепер що? Тепер я заміжня за людиною, яка навіть полицю прибити рівно не може, не кажучи вже про те, щоб іпотеку взяти!

Ілля незграбно підвівся.

– Я, мабуть, піду надвір. Подимлю, – глухо кинув він, не дивлячись ні на дружину, ні на тещу, і швидко вийшов у коридор.

– Ну ось, довела мужика, – уїдливо кинула Дарина. – Ти, Полю, теж гарна! Пиляєш його з ранку до вечора, а потім дивуєшся, що він нічого не хоче робити.

– Замовкни, Дашо! – Огризнулася молодша. – Ти взагалі нікого не любиш, окрім себе!

– Дівчата! Досить! – гаркнув нарешті батько. – Ви прийшли матір з батьком із ювілеєм привітати, чи брудом нас поливати?!

– Ми прийшли правду сказати, тату, – озвалася Дарина. – Ви чекаєте від нас подяки? Чекаєте, що ми падатимемо в ноги за те, що ви виконували свої базові батьківські обов’язки?

– Годувати та вчити дітей – це не подвиг! Це обов’язок!

– А ось те, що ви нам ні гривні на початковий внесок не дали, поки чужі батьки зі шкіри лізли заради своїх дітей – це факт.

– Ми дали вам усе, що могли, – тихо промовила Валентина. – Ми вам дали старт, – розум, освіту. Ми вас не покинули. Ви обидві працюєте на добрих посадах.

– Так, мамо, – перервала Поліна. – Ми працюємо. Тільки радості від цього жодної.

– Гаразд, посиділи й вистачить. Мені завтра на зміну рано. Іди, Дашо, теж збирайся. Свято, здається, закінчилося.

Вони пішли за десять хвилин. Сухо попрощалися в коридорі, навіть не обійнявши матір. Поліна вискочила на сходову клітку, де на неї, притулившись до стіни, чекав Ілля.

Дарина неквапливо застебнула своє дороге кашемірове пальто, кинула в дзеркало оцінювальний погляд і, кивнувши батькам, зробила крок за двері.

Валентина повільно повернулася до вітальні. На столі стояв недоїдений торт з написом «30 років разом», горіли свічки, що пливли, валялися зім’яті серветки.

Вона опустилася на стілець і затулила обличчя руками. Роман підійшов ззаду, важко поклав теплі, шорсткі долоні їй на плечі.

– Валю… Валюша, ну не плач. Ну, їх. Шаленіють з жиру.

– Ромо, – схлипнула вона, не віднімаючи рук від обличчя. – Де ми повернули не туди? Чому вони нас так ненавидять? Адже ми все заради них… все життя…

– Я ж ці уроки трикляті перевіряла, засинаючи на ходу. Я ж цього пройдисвіта відважувала, щоб вона собі життя не споганила. А вони…

– Вони просто шукають винних, Валю, – глухо відповів чоловік. – Легше сказати, що це батьки недодали квартир та машин, аніж визнати, що самі десь помилилися.

– Легше звинуватити матір у розбитому коханні, ніж подивитися на того маргінала і сказати дякую, що вберегла. Час зараз такий. Всі довкола травмовані, всім батьки недодали.

– Прибирай посуд, давай. Нема чого тут сльози лити.

Минуло три тижні. Валентина стояла біля кухонного вікна, дивлячись на мокрі дахи сусідніх будинків, і тримала телефон біля вуха.

Ішли довгі гудки. Молодша дочка нещодавно переїхала в сусідню область до свекрухи, добиратися туди було довго, а спілкуватися телефоном Поліна не любила.

Якщо Валентина не дзвонила сама, дочка про неї й не згадувала.

– Так, мамо, – нарешті пролунав у слухавці роздратований голос Поліни.

– Здрастуй, Полю. Як ваші справи? Як Ілля?

– Нормально Ілля. На роботі Ілля, де ще йому бути, – огризнулася дочка. – Що ти хотіла?

– Просто дізнатися, як здоров’я. Ти ж кашляла сильно минулого тижня.

– Мамо, я на бігу. Мені в магазин треба, потім готувати, прати. Давай по суті.

– Та я просто твій голос почути хотіла…

– Почула? Все, мамо, вибач, мені правда ніколи. На касі стою. Я потім наберу.

Дочка кинула слухавку. Валентина знала, що Поліна не набере ні сьогодні, ні завтра.

Вона плекатиме свою стару образу, перебиратиме в пам’яті придумане світле минуле з однокласником і звинувачуватиме в усьому матір.

А якщо Ілля знову отримає догану на роботі – винна знову виявиться вона. Це ж вона позбавила доньку шансу на щастя.

Зі старшою, Дар’єю, було не легше. Та дзвонила у неділю рівно о дванадцятій. Говорила сухим, відстороненим тоном про погоду, знижки в магазинах, але ніколи не питала, як у матері спина, – болить, або як батько справляється з тиском.

Будь-яка розмова рано чи пізно зводилася до її особистих досягнень і до того, як важко пробиватися в житті без «подушки безпеки», яку нормальні батьки мали надати.

Валентина поклала телефон на стіл. На екрані висвітилася стара фотографія: дві дівчинки, з бантами та посмішками, обіймають її за шию на тлі бузку, що квітне.

Тоді вони ще не знали, що у дорослому житті доведеться самим платити за рахунками. Тоді вони ще не придумали, за що саме ненавидітимуть своїх батьків…

А ви що скажете на закиди дочок? Вони мають рацію? Батьки повинні? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!