– Ви куди мене привезли? – Репетувала мати телефоном після першої ж ночі. – Тут таргани табунами ходять, а сусіди чхати на це хотіли! Побачивши кухню – весь апетит зникає, її востаннє мили років десять тому! Мовчу про санвузол!

– Я до цього пса не повернуся! Краще вже в підвалі десь жити, ніж із ним!

– Мамо, ну ось і йди в підвал! Я з тобою скоро сама розлучуся вже! – обурено кинула Аліса, помішуючи вівсянку.

– Гониш рідну матір?! – Лідія схопилася за серце. – Я на тебе все своє життя поклала, а тепер отримую це! Ну дякую, дочко, за турботу!

Мати невдоволено пирхнула і пішла в кімнату. У їхню спільну кімнату. Тому що жили вони вчотирьох в одній кімнаті, в якій останні три місяці було неможливо усамітнитися.

Аліса ніколи б не подумала, що може стати учасницею такої драми. Люди навколо розлучалися і сходилися, але її батьки завжди були взірцем для наслідування.

Зовсім нещодавно Лідія та Олег відсвяткували рубінове весілля, сорок років спільного життя, а тепер мати навіть бачити батька не хотіла.

Одного «прекрасного» дня мама заявилася до дочки з валізами й повідомила, що розлучається.

– Ти уявляєш?! Він зрадив мені з якоюсь вертихвісткою-медсестрою! – випалила Лідія, задихаючись від обурення та попереднього підйому сходами. – Теж мені, на сорокарічних дівчаток потягло… Герой-коханець!

– Мамо, ти серйозно? Впевнена? Може, ти щось переплутала? – Аліса здивовано дивилася на матір.

Лідія завжди була надто емоційною і нерідко видавала бажане за дійсне. Варто їй щось десь почути, як вона одразу додумувала деталі й несла це далі, як зіпсований телефон. Але, на жаль, це був не той випадок.

– Ага. Як же, переплутала! Ті фотографії, що я побачила у нього на телефоні, просто так аби кому не кидають! Вже урюк старий, доживай собі спокійно, але ж ні!

Аліса вирішила розібратися із цим пізніше. Спочатку треба було заспокоїти матір. Дочка посадила її, заварила чай, почала розмовляти.

Переконувала, що навіть, якщо все й так, то це не кінець життя. Що таке відбувається з багатьма людьми. Що вона допоможе матері впоратися.

Хто ж знав, що мати сприйме все буквально? Аліса навіть і не підозрювала, у що впрягається.

З того моменту мати оселилася у дочки вдома. Все б нічого, але в Аліси була і своя сім’я: чоловік Єгор і син Олексій. Тому щойно виповнилося п’ять. Той вік, коли хочеться все знати й скрізь хочеться лізти.

Спочатку Аліса намагалася ставитись до цього з розумінням і навіть намагалася знайти плюси, але на практиці не могла намацати їх. Допомога з онуком?

Аліса працювала на віддаленні й чудово справлялася сама. Готувати? Мати любила жирні страви, які дочка не їла заради фігури, а зять – за станом здоров’я. Прибирання? Лідія та Аліса мали дуже різні уявлення про чистоту.

І це ще пів біди.

– Так, вам уже час міняти постільне. І Олексію теж, але йому вже з ранку поміняєте, – заявляла мати об одинадцятій годині ночі, коли молодим хотілося подивитися фільм разом.

– Що, прямо зараз? Мамо, Льошка вже спить. Як ми в темряві це робитимемо?!

– Нічого страшного. У коридорі світло горить, його достатньо. Тихенько поміняєте, а потім ляжете спати.

– Вдень все це треба було робити, а ви вічно тягнете. Ну, нічого без мене зробити не можете! У вас скоро пилові кліщі тут заведуться!

У такі моменти мати впирала руки в боки й бігала поглядом по кімнаті, шукаючи, чим би ще навантажити всю родину.

Аліса зітхала, але робила. Вона звикла до тарганів своєї матері й знала, що якщо стати в позу, то доведеться ще довго вислуховувати докори. Лідія ніколи не здавалася і була дуже конфліктною жінкою. Аліса ж, на противагу їй, виросла поступливою.

Єгор такої тяги до чистоти не розумів.

– Кицю, ти що, не можеш просто сказати “ні”? – дивувався він, коли вони залишалися наодинці.

– Ну… Це ж мама. Ти її знаєш… – несміливо відповіла Аліса.

– Знаю. Але це наш дім та наші правила. Киця, я починаю втомлюватися від неї…

– Ну, потерпи ще трошки. Їм потрібен час із батьком. Все вирішиться…

Однак у голосі Аліси не було жодної впевненості. Вона вже встигла поговорити із батьком. Він зізнався, що так, був гріх.

– Не знаю, що на мене найшло… Мабуть, захотілося порівняти. У мене, крім твоєї матері, нікого ніколи й не було. А тепер ось не знаю, куди себе подіти. Люблю я її, мамку твою, але хіба вона мене почує… – журився тато.

Аліса, якщо чесно, розуміла матір. Вона б і сама не пробачила зраду, хай навіть у форматі короткої інтрижки.

Лідія мала повне право на розлучення. Але ж вона нічого не робила. Просто чекала, ніби це могло розсмоктатися само собою.

Що далі – то гірше. Лідія в якийсь момент вирішила, що зять надто вже розслабився.

Річ у тім, що в сім’ї матері побут ділився навпіл. Батько пилососив, мив ванну раз на тиждень, міг взяти посуд на себе, а іноді, навіть готував борщ.

Він брав участь у генеральних прибираннях, допомагав натирати вікна, ходив на ринок. Загалом займався тими справами, які в багатьох сім’ях вважалися чисто «жіночими».

У сім’ї Аліси було інакше. Єгор міг посидіти з сином над прописами, або відвести його на плавання, але решта лежала на дружині.

І це було логічно, адже чоловік майже повністю забезпечував їхню родину, а тепер ще й тещу. Аліса працювала, але всього по три-чотири години на день на віддаленні у вільному режимі. Її гроші здебільшого йшли на її ж забаганки.

Проте Лідія не бачила різниці.

– Ти, дорогенька, надто його розпустила! – Напирала мати. – Нехай хоч чимось займається вечорами, а не в ліжку валяється. Ганяти його більше треба, бо буде, як у мене! Чоловіки від неробства починають дивитися куди не треба.

– Мамо, дякую, звичайно, але ми самі розберемося.

Але Лідія не чула. Вона активно взялася за «перевиховання» зятя.

– Так, ти сиди, – казала вона дочці, коли та вставала, щоб зібрати тарілки після вечері. – Єгоре, вона сьогодні весь день по хаті шаруділа, з ніг уже падає. Але про допомогу ніколи не попросить. Будь ласкавий, помий посуд.

Зять сердито примружився, але йшов назустріч. Проте його терпіння було не гумовим. У їхній родині розпочалися скандали. Він висловлював Алісі невдоволення наодинці, коли теща не чула, щоб справа не дійшла до кипіння.

Він мав рацію, Аліса розуміла це. Але вона не знала, що робити з матір’ю.

– Мамо, ну ти ж мусиш розуміти, що це не діло. Як ти збираєшся жити далі? – спитала вона на другий місяць.

– Не знаю. Щось вигадаю. Мені нема куди йти, – Лідія помітно напружилася, розуміючи, до чого все йде.

– Ну, як це нікуди? У вас із батьком квартира на двох. Діліть її, роз’їжджайтеся. Щось же треба вирішувати!

– Не треба мені нічого від нього! – спалахнула мати й схрестила руки на грудях. – Сама якось упораюся. Не хочу з ним розмовляти.

Справлятися доводилося Алісі та її чоловікові. І вони вже втомились від цього. Дочка намагалася натякати матері на те, що їм хотілося б знову проводити вечори вдвох, що їм важко уміщатись в однокімнатну, але все без пуття.

Потім вона почала говорити прямо, і Лідії це, звісно, ​​не сподобалося. У результаті Аліса психанула, підшукала кімнату для матері й просто зібрала її валізи, поки вона була в душі.

– Я не зрозуміла, що це таке? Ти кудись збираєшся? – спитала мати, витираючи волосся рушником.

– Не я, а ти. Ми орендували тобі житло. Яке вже змогли. Люди щасливі разом лише у серіалах! Насправді – треба відпочивати один від одного.

Лідія довго сперечалася, кричала, що її виставляють за двері, але в результаті Аліса і Єгор все ж таки вмовили її. Сіли, пояснили, що допомагатимуть перші два місяці, що далі так уже не можуть.

– Ви ж не хочете, щоб і ми теж сиділи та ділили потім цю квартиру? Куди далі розбігатися всі будемо? – спитав Єгор.

Мама піддалася. Але щастя тривало недовго.

– Ви куди мене привезли? – кричала вона телефоном після першої ж ночі. – Тут таргани табунами ходять, а сусіди чхати на це хотіли! Побачивши кухню – весь апетит зникає, її востаннє мили років десять тому! Мовчу про санвузол!

– Мамо, ми допомогли, як могли! Ми ж не забороняємо тобі самій винайняти квартиру, – терпляче відповіла Аліса.

Але ті квартири, які подобалися Лідії, вона б не подужала. Тому невдовзі її позиція почала змінюватися.

У розмові вона все частіше згадувала, що треба було б записатися до юриста на консультацію та зібрати документи. А в один із днів…

– Все, я вдома. Повернулася, – з невдоволенням у голосі повідомила Лідія доньці так, ніби це вона винна в усьому.

– Та невже? А як же батько?

– Моє ставлення до нього не змінилося, – заявила Лідія, сердито пирхнувши. – Але краще жити у своїй кімнаті, ніж там.

– Там у мене паспорт вкрали, доки я в крамницю вийшла! Якось потерплю пику твого батька. Зате в моїй кімнаті тільки я одна, ніяких зайвих мешканців із вусами та лапками.

У Аліси відлягло від серця. Вона не знала, помиряться її батьки, чи розлучаться, – але це не має значення.

Нехай вони розуміються між собою. Нехай полем брані буде їхня хата, а не чужа. Аліса ж насолоджувалась тим, що її квартира припинила бути комуналкою…

Як вам витівка матері? А ви б змогли пробачити зраду? Як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.