– Ви питання з житлом доньки вирішувати збираєтеся? Два місяці вже минуло, як вона у нас. Я не проти, звичайно – нехай з нами живе, але ж кімната в Києві зараз щонайменше десять тисяч гривень коштує. Платити хто буде?

Я завжди вірила, що стосунки між сестрами – це святе. І жодні чоловіки чи інші люди не зможуть стати між нами. Але виявилось, що так буде не завжди. Час та обставини змінюють людей.

У нас із сестрою різниця у віці – п’ять років, я молодша. Ксюша для мене завжди була прикладом – розумна, впевнена у собі, гарна, вона і мене підтягувала до свого рівня.

Коли Ксенія закінчила школу, вона зі скандалом поїхала вчитися до Києва, куди батьки категорично не хотіли її відпускати.

Але Ксюша вчилася добре, була впевнена у своїх силах, поїхала – і доля їй усміхнулася. Вона вивчилась, зустріла свого майбутнього чоловіка, і ось вже понад двадцять років щаслива і в професії, і в шлюбі.

Я ж такими талантами не відрізнялася, тож закінчила швейний технікум і все життя працюю на швейній фабриці у рідному містечку. Тут і чоловіка зустріла Олексія. І ось вже доньці нашій, Аліні, виповнилося 17 років – закінчила школу цього року.

Аліна навчалася практично на відмінно та амбіціями нагадує мені Ксюху в такому віці. Твердістю характеру вона явно пішла не в нас із чоловіком, а в свою тітку.

А тут ще й сама Ксенія підлила масла у вогонь, приїхала у відпустку нас відвідати:

– Їхати треба з цієї глушини! Аліна, ти чого? В тебе не повинно бути жодних сумнівів! З твоїми здібностями!

– Тобі добре говорити – їхати. А чи буде їй де жити? Я чула, що там із гуртожитками проблема зараз, не всім дають навіть, – заперечила я.

– Ой, Олено, ти вічно перестраховуєшся. Тобі просто її відпускати не хочеться! І що за питання – звісно, ​​вона житиме у нас! Трикімнатна квартира всіх вмістить, а Федір наш взагалі вдома пару разів на тиждень тепер з’являється – по дівчатах бігає. Дочку мені треба було народжувати, а не сина, – сміялася сестра.

На тому й вирішили – що дочка складає іспити та пробує вступити до одного з Київських університетів, який обрала. Додому повернутися в разі невдачі вона завжди встигне!

І ось вже позаду були випускні тести, моя дочка тримала в руках результати. Вона не підвела ні себе, ні нас – все здала блискуче!

Мене не відпустили з роботи, тож до Києва Алінку відвіз чоловік. Далі залишалося тільки молитися і подумки бажати їй успіхів.

Донька дзвонила і писала мені щодня, і чим кращими були новини, тим сумніше ставало мені – я розуміла, що вона, швидше за все, вже вступила. Залишалися лише формальності.

У день зарахування вони мені зателефонували обидві – і Ксюша, і донька.

– Ну що, мати, гарну доньку виростила, вітаю! Тільки не плач там, – сказала мені сестра, почувши мої схлипування.

– Мамусечко, я тобі писати й дзвонити буду щодня! А на осінні свята приїду! – пообіцяла донька.

І знову довелося Олексію збиратися у поїздку – чоловік відвіз до Києва речі доньки та гостинці від нас. Живе вона тепер у Ксенії – я їм і соління, і варення передала, і грибів.

Аліна, і справді, писала і дзвонила практично щодня. І голосок у неї був такий дзвінкий, радісний – я розуміла, що у доньки все гаразд.

А за кілька місяців мені на роботу надійшов дзвінок від зятя. Я навіть за серце схопилася – став би чоловік Ксенії дзвонити мені, якби все було гаразд?

– Сашко, привіт! Що сталося? Усі живі, здорові? – одразу запитала я.

– Привіт, Олено! Так, живі, живі. Тільки от розмова в мене до тебе є. А то Ксюха в нас добра, у собі тримає, – відповів зять.

– Та що трапилося? – Не могла заспокоїтися я.

– Ви питання з житлом доньки вирішувати збираєтеся? Два місяці вже минуло, як вона у нас. Я не проти, звичайно – нехай з нами живе, але ж кімната в Києві зараз щонайменше десять тисяч гривень коштує. Платити хто буде? – Запитав Олександр.

– Що? Кому платити, вам? Я думала, що дочка у рідної тітки живе, а не в готелі! – Розлютилася я і кинула слухавку.

Після цього набрала вже номер сестри:

– Ксюша, привіт! Мені тут твій чоловік дзвонив, просить грошей за проживання Аліни. Що там у вас відбувається?

– Оленко, ти тільки не нервуй. Але я до останнього не вірила, що Алінка вступить. З такої глуши приїхати… Мало, що я там обіцяла… Але ж не п’ять років їй у нас жити, поки вона вчитиметься! Все зараз грошей коштує! – відповіла Ксенія.

Далі я не стала слухати. Ось так новини! А я ще не вірила, що велике місто та гроші змінюють людей! Та я краще чужим людям платитиму, ніж цим двом мерзотникам – з рідної племінниці гроші брати, це взагалі ким треба бути?

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?