– Ви що в моє особисте життя ніс пхнете? – Обурювалася мати, з докором дивлячись на сина та невістку

Володя виріс у невеликому селі. На той час, коли він закінчив школу, його вже перейменували на селище міського типу. Але це ніяк не вплинуло на його рішення переїхати.

Все своє свідоме життя він мріяв жити та працювати у великому місті. Ніколи не уявляв себе сільським. Так, власне, і не було чим тут займатися.

Хоча деякі однокласники залишилися у рідних краях – хто до місцевого коледжу пішов навчатися, а хто одразу працювати.

Володя не приєднався ні до тих, ні до інших. Він успішно склав вступні іспити в один із міських інститутів, і впритул готувався до швидкого переїзду.

– Ой, синку, ти залишаєш мене зовсім одну, – говорила мати, Лідія Андріївна, крадькома витираючи сльози з обличчя.

– Ну мам! Я ж не на Північний Полюс їду! Я приїжджатиму до тебе, хоч кожні вихідні, ну чи через вихідні.

– Та ні, синку, не буде так. Познайомишся в місті з дівчиною, одружишся, та й забудеш про мене. Але що робити… Якщо вирішив, то їдь, здобувай освіту. А там буде видно.

Наприкінці серпня Володя справді поїхав. У місті жив його приятель, який навчався у школі двома класами старше за Володю.

Вони підтримували дружні стосунки, і Рома запропонував йому винаймати однокімнатну квартиру на двох. Так, тісно буде, але зате не в студентському гуртожитку.

Володя ще до початку семестру влаштувався підробляти вечорами, й погодився на пропозицію приятеля.

Якось, пізно ввечері, він повертався з роботи. Помітив, як два хлопці чіпляються до дівчини. Попри те, що Володя особливо ніколи не вплутувався в чубанини, пройти повз не зміг. Кинувся на допомогу.

Щоправда, цього разу теж у поєдинок вплутуватися не довелося. Хлопці, побачивши, що Володя біжить їм назустріч, швидко кинулися тікати. А дівчина, схоже, відбулася лише легким переляком.

– З вами все гаразд? – спитав Володя.

– Так, здається, все гаразд. Дякую вам величезне, не знаю що було б, якби не ви…

– Мене Володимиром звуть.

– А мене Катя. Дуже приємно.

Так вони й познайомились. Виявилося, що Катя теж студентка, тільки живе вона не в орендованій квартирі, а в гуртожитку, куди, власне, і прямувала того злощасного вечора.

Володя та Катя почали дружити. Коли обидва отримали дипломи, вирішили залишитись у цьому ж місті.

Рома на той час знайшов собі роботу в іншому місті, а Володя залишився в однокімнатній, тому Катя просто переїхала до нього. Вони почали жити разом.

Потім усе було, як у всіх: знайомство з батьками, скромне весілля, поява первістка. Першим у молодій сім’ї з’явився хлопчик. Батьки назвали його Максимом.

Коли Катя була в положенні другою дитиною, було вирішено взяти квартиру в іпотеку, тому що в однокімнатній квартирі їм навіть з першою дитиною було не зовсім комфортно.

Платіж за іпотекою виявився не таким великим, як передбачали раніше, тому виплатили весь борг за сім років. Саме до цього часу молодша донька Ксюша мала піти до школи.

– Володю, Ксюшу в групу подовженого дня не взяли. Кажуть, що лише діти із неповних, чи малозабезпечених родин туди потрапили. – Почала Катя розмову про проблему, яка не давала їй спокійно жити останні два, або навіть три тижні.

Річ у тім, що і Володя, і Катя працювали. Максим був уже досить дорослий, і ходив зі школи додому самостійно, а от із першокласницею Ксюшею виникла справжня проблема.

Треба було комусь зустріти дівчинку зі школи, та посидіти з нею у другій половині дня. Максим ходив на тренування, та Катя і не хотіла звалювати Ксюшу на брата.

– Ну і що ми робитимемо? Може, тобі з роботи звільнитися? – Запропонував Володя.

– Вов, якщо чесно, я не дуже хочу. Я тут подумала, можливо, ми твою маму попросимо. Мої працюють, а вона на пенсії.

– Катю, а жити їй де? У нашій двокімнатній всім? – цілком обґрунтовано запитав Володя.

– Ні, я тут подумала, тільки з тобою ще не встигла порадитись. У сусідньому будинку продають класну однокімнатну, з ремонтом та новими меблями.

– Може, ми візьмемо ще одну іпотеку, і твоя мама сюди переїде? Ну з онуками краще водитися, ніж просто на пенсії сидіти. Як думаєш?

Володя задумливо глянув кудись убік, а потім сказав:

– Не знаю, ​​як вона відреагує на цю пропозицію, але спитати в принципі можна. Я тоді завтра їй подзвоню і розповім, що до чого.

На тому й вирішили. А вранці Володя справді зателефонував матері, й розповів їй про ситуацію, що склалася. Лідія Андріївна подумала, а потім сказала:

– Давай, Володю, я згодна. А будинок, хоч залиште, хоч продайте. Я навіть рада, бо вже неодноразово думала, що онуків взагалі не бачу, тільки влітку і привозите на кілька тижнів.

– Ну й чудово! – зрадів Володя.

Переїзд Лідії Андріївни в місто не зайняв багато часу. Квартиру оформили за кілька тижнів, а за цей час Лідія Андріївна зібрала речі. А потім у вихідні Володя з’їздив за матір’ю, та перевіз її.

Спочатку Лідії Андріївні все дуже подобалося у місті. Вона багато гуляла, ходила в парки та музеї. Звісно, ​​виконувала своє основне завдання – забирала Ксюшу зі школи, відводила додому.

Навіть вечерю іноді готувала, хоча Катя завжди намагалася брати цей обов’язок на себе, щоб сильно не перевантажувати свекруху.

Але поступово настрій Лідії Андріївни став змінюватися, і далеко не на краще. Вона стала якоюсь замкненою, відповідала грубо, а потім взагалі заявила, що не за тим вона в місто приїхала, щоб цілими днями за онукою ходити.

– Володю, а що з мамою відбувається? Чи не скривдили ми її чим? – стурбувалася Катерина.

– Сам про це останнім часом тільки й думаю. Щось із нею не так. Захворіла може?

Потім Катя та Володя почали у розмовах помічати, що Лідія Андріївна постійно згадує якогось В’ячеслава Борисовича, називає його розумним та розважливим.

– Мамо, а хто такий цей В’ячеслав Борисович? – спитав якось Володя.

– То це мій сусід. У квартирі навпроти живе. Ми з ним нещодавно познайомились. Він такий розумний чоловік, а мені весь час каже, що я живу неправильно. І я думаю, він має рацію!

Володя та Катя не надали цій розмові особливого значення. Але, як з’ясувалося, дуже даремно.

Якось Володя допізна затримався на роботі, а Катя цього вечора була записана в салон краси на манікюр. Вони повернулися приблизно одночасно – зустрілися на паркуванні біля будинку.

Настрій був просто прекрасний – п’ятниця, кінець робочого тижня, попереду на них чекали, хоч і не тривалі, але все-таки вихідні. Вони навіть і припустити не могли, що вже за кілька хвилин настрій буде безповоротно зіпсовано.

– Ви ж сказали мені, що затримаєтеся буквально на годину, а самі! Весь вечір мені зіпсували! – закричала в передпокої Лідія Андріївна. Вона вже була одягнена, і стояла біля вхідних дверей.

– Лідіє Андріївно, ну що ви кричите?! Ми ж вас по-доброму попросили, попередили. – Ну, ви б тоді сказали, що вам кудись терміново треба піти. – Спробувала врегулювати конфлікт Катя.

– Мам, справді, а куди тобі треба?

– До В’ячеслава Борисовича. Ми з ним домовились зустрітись. Через вас я запізнилася, між іншим.
Подружжя переглянулося, а потім Володя сказав матері:

– Мам, а що, це так важливо? Ну подзвонила б йому…

– Ні не могла, він обов’язково велів мені приходити, він мені святі книги сьогодні читатиме. Це дуже важливо.

– Святі книги?! Мам, а ти впевнена, що він не шахрай якийсь?! Ти б хоч нас познайомила… Що він за лектор такий…

– Справді, Лідіє Андріївно. Це вам не ваше село, де всі один одного знають. Це велике місто, і люди тут усілякі живуть.

– Ви що в моє особисте життя ніс пхнете? – обурювалася вона, з докором дивлячись на сина та невістку.

– Мам, та ми добра тобі бажаємо, – говорив Володя, щиро не розуміючи намірів матері-пенсіонерки.

– Я щасливою ніколи не була, а зараз хочу пожити для себе! Маю повне право. Я вам не кріпачка! – Заявила жінка з осудливою інтонацією в голосі.

Треба було щось вирішувати. Володя вирішив самостійно сходити у квартиру навпроти, та познайомитись із тим самим В’ячеславом Борисовичем. Він подзвонив у двері, але відчинила йому молода дівчина.

– Добридень, вам кого? – спитала вона.

– Добридень, мені б із В’ячеславом Борисовичем переговорити, – відповів Володя.

– Знаєте що! Ідіть звідси! І щоб я вас більше не бачила. Знайшли старого самотнього, та вирішили квартиру відібрати? Нічого у вас не вийде! Ідіть, або я в поліцію подзвоню зараз же!

– Пані, та зачекайте ви! Яку квартиру! Я син сусідки навпроти.

Виявилося, що В’ячеслав Борисович мало не став жертвою шахраїв із секти, які обманом виманювали квартири у людей похилого віку. А він у цю “святу” організацію запросив і Лідію Андріївну. За компанію, так би мовити.

Лідія Андріївна, дізнавшись про все, розплакалася і просила вибачення у дітей за свою поведінку. Але вони зла на неї не тримали. Будь-яке у житті буває.

Люди похилого віку, на жаль, бувають наївними, як діти. А з В’ячеславом Борисовичем вони товаришують досі, але Катя та Володя все одно тримають ситуацію під контролем. Мало що…