– Ви в мене вдома, тож тут житимемо за моїми правилами! – Заявила теща

– А ти не казала, що ми чекаємо на гостей.

Ігор повернувся з роботи й з подивом виявив яскраво-жовту валізу на коліщатках, що стояла у передпокої. Ольга мовчки розвела руками, поглядом показуючи на двері вітальні.

– Та які гості! – Вийшла звідти теща. – Це лише я, дорогий зятю.

– Здрастуйте, Єлизавета Сергіївно. Приємна несподіванка. А чому раптом із валізою?

– Ну, як же? Я тут у вас поживу пару тижнів. Бо ремонт у себе затіяла, і там ніяких умов для життя. Унітаз і той зняли.

– Ось як? А що ви нам не сказали, що плануєте ремонт? Ми б допомогли.

– Ну, чим би ви допоможете? Ви, он, на роботі цілий день, онуки навчаються. Це я вам допоможу, поки житиму тут. І мені добре, і вам користь.

Ігор глянув на дружину. Вона закотила очі й пішла на кухню.

– А чого це у тебе на вечерю так скромно? Сказала б, я хоч би картоплі чоловікам насмажила.

Єлизавета Сергіївна невдоволено оглянула накритий стіл.

– І чому одразу кухлі на столі? Спочатку їжа, а потім питво.

– Мамо! Ми звикли вечеряти легко, щоб не перевантажувати організм на ніч.

– Це ти звикла, а мужикам потрібно щось суттєвіше. Давай я зараз швидко все зроблю.

– Дорогі жінки, не треба сваритися, – спробував втрутитися Ігор. – Єлизавета Сергіївно, адже ви в нас в гостях. Прошу вас, відпочивайте. Оля чудово справляється сама.

– Та бачу, як вона справляється. Зовсім розлінилася. А чому Настя з Артемом не йдуть за стіл?

– Вони сказали, що не голодні.

– Як це? – обурилася теща. – І що, зовсім вечеряти не будуть? Так не можна. Вони ж діти!

– Ну, які вони діти? Одній – чотирнадцять, іншому – шістнадцять. Цілком вже дорослі люди. У нас у сім’ї простий принцип: не хочеш – не їж. Ніхто не змушуватиме.

– А й не треба примушувати. Коли до мене в гості приїжджаєте, вони всі зі столу змітають. Це ти просто готувати не вмієш. Ну нічого, я на себе це візьму.

– Та, будь ласка, – знизала плечима Ольга, – якщо ти наполягаєш.

Наступного ранку Єлизавета Сергіївна клопотала на кухні, коли Артем, син Ігоря та Ольги, зайшов і налив собі склянку води. Випивши її одним духом, він уже збирався йти.

– Ти куди це? А снідати?

– Я перед пробіжкою не їм.

І пішов.

Ольга перед роботою зварила каву в кавомашині та зробила пару бутербродів.

– Я вам тут млинців напекла… – сказала Єлизавета Сергіївна.

– Мамо, нічого з ранку в горлянку не лізе.

– А ти запропонуй чоловікові.

– То він же на пробіжці. Разом із дітьми. Прийдуть, переодягнуться – і на роботу та до школи.

– І що, виходить, я все це дарма готувала? – обурилася Єлизавета Сергіївна.

– Ти ж сама зголосилась. А нам це не треба. Пам’ятаєш про чужий монастир?

– Ах, я, значить, тобі вже чужа?

Ольга тяжко зітхнула.

– Мамо, не починай. У нас свій ритм життя та режим харчування. Ти можеш робити для себе, якщо ти звикла інакше, але нас змушувати не треба, добре?

Вона випила кави, поставила кухоль у раковину та пішла одягатися на роботу.

– А посуд за собою хто митиме? – Знову подала голос Єлизавета Сергіївна.

– Діти прийдуть – помиють!

На обід Єлизавета Сергіївна зварила наваристий борщ, і сама із задоволенням з’їла велику порцію із чорним хлібом та часником.

– Фу, який жирний! – скривилася Настя, коли бабуся налила їй тарілку. – Я цього не буду.

– Ну, чому? Перше треба їсти.

– Я і їм. Візьму в кафешці суп-пюре із грибами. Там і перше, і друге.

– То в кафе, а тут своє, домашнє.

– Зате там не так жирно.

– А коли ти приїжджаєш до мене, то чому його їси? Адже він такий самий.

– То я в тебе в гостях. А тут удома.

– Ба, вибач, їсти не буду, у школі перехопив, а зараз тікаю на тренування. Перед ним краще багато не наїдатися, – забіг на кухню Артем, цмокнув бабусю й одразу ж вибіг.

Каструля борщу залишилася практично повною.

– Минуло лише два дні, а я вже на межі від твоєї тещі.

Ольга лягла, але ніяк не могла заснути, тому притулила подушку до узголів’я і сіла в ліжку.

– Чому мої діти не їдять борщу? Хіба можна тебе лишити без домашніх котлет? Вона мені без кінця вказує, що і як треба робити.

– Як я жила без її порад двадцять років – не збагну. Два тижні в такій атмосфері я точно не витримаю. Це скінчиться або непоправним, або розлученням.

– Олю, ну взагалі-то вона твоя мати.

– Знаю. Тому я й утекла від неї, як тільки з’явилася така нагода. Спершу вчитися, а потім заміж. За тебе, між іншим.

– І ти обіцяв бути надійною опорою. Треба щось вигадати, щоб вона повернулася додому. Ну чи кудись. Може, їй зняти готель?

– Вона образиться.

– А я вибухну.

– Не кип’ятись, я спробую щось зробити.

– Дякую, рідний.

Слова чоловіка подіяли на Ольгу краще за будь-яке заспокійливе, і вона умиротворено заснула.

О пів на сьому ранку Єлизавету Сергіївну розбудив стукіт у кімнату.

– Загальний збір на кухні! – Почула вона голос зятя, здивувалася і поспішила вдягнути халат і вийти.

– Що трапилося?

Сонна родина дивилася на голову сімейства з роздратуванням, що погано приховувалося.

– Я зібрав вас так рано, до того, як ми всі встигнемо розбігтися у своїх справах, щоб повідомити дві важливі новини. Перша: ми житимемо тепер по-новому.

– Якщо у нас з’явився ще один член сім’ї, нехай і тимчасово – це наша кохана бабуся – ми залучимо її до наших занять, щоб їй не було нудно. І друге. У вихідні ніхто нічого не планує. У нас буде трудовий десант.

– Тату, ну це зайняло три хвилини, навіщо треба було будити нас раніше на пів години? – Простогнав Артем.

– Непорушне правило нашої родини яке?

– Тато завжди має рацію.

– Ось! А якщо тато не має рації, то…

– Дивися перший пункт, – сумно зітхнула Настя.

– Чудово. А тепер усі, окрім мами, збираються на зарядку. А мати на роботу.

– А що мені робити? – поцікавилася Єлизавета Сергіївна.

– Ну, оскільки вам на роботу не треба, то йдете з нами.

– Куди? На зарядку? У моєму віці? А приготувати сніданок?

– Зі сніданком кожен справлятиметься сам. Потім після зарядки. А у вас найпрекрасніший вік, щоб займатися фізкультурою, – посміхнувся Ігор.

– Але ж у мене навіть спортивної форми немає.

– Не має значення. Штани та футболка – цього достатньо.

Єлизавета Сергіївна не очікувала, що на спортивному майданчику, куди її привели онуки та зять, вирушивши на пробіжку, опиниться стільки її ровесників.

Вони займалися розтяжкою, робили вправи та із задоволенням підказували їй, як користуватися тим чи іншим тренажером.

Повернувшись додому, бабуся захоплено розповідала онукам про нових знайомих.

– Ось бачиш, ба, а ти кажеш «вік»!

– Ми домовилися із Дмитром Олександровичем, що завтра я прийду раніше, і він покаже мені комплекс дихальних вправ.

– Ще раніше? – жахнулася Настя. – Ні, я пас.

– Я, мабуть, також, – підтримав Артем.

Ще через день Єлизавета Сергіївна заявила домашнім, що вона більше не ходитиме з ними на зарядку, бо вирішила серйозно зайнятися скандинавською ходьбою, а потім, о першій годині дня, у неї зустріч у шаховому клубі.

– Мамо, ти вмієш грати у шахи? – здивувалася Ольга.

– А як же! В наш час вважалося, що будь-яка пристойна дівчина має знати, як ходить кінь чи офіцер.

– Слон, – поправив тещу Ігор.

– Що?

– Фігура називається не офіцер, а слон.

– Не знаю, як вона там називається, а «офіцер» звучить більш романтично. До речі, Дмитро Олександрович – колишній військовий, саме він мене туди й покликав.

Ольга подивилася на чоловіка, і той весело посміхнувся у відповідь.

У суботу о десятій ранку все сімейство, включаючи бабусю, в робочому одязі вантажилося в машину з сумками та відрами.

– Може, ти вже відкриєш секрет, куди ми їдемо? – Запитала Ольга в Ігоря.

– У гості до моєї тещі.

– До мене? – здивувалася Єлизавета Сергіївна. – Так у мене там ремонт і розгром.

– Ось ми і їдемо допомагати та наводити там порядок. А ви, так би мовити, забезпечуватимете нам тил усілякими смачними плюшками. Домовились?

– Та де ж я їх візьму? Адже кухня теж ремонтується.

– У крамниці, певна річ. Кошти я вам забезпечу. Невже ви думаєте, що я змусив би вас стояти біля плити там, де ремонтується, і пахне фарбою? Чайник про всяк випадок я з собою взяв. Він у зеленій сумці.

Робота з прибирання вже відремонтованих кімнат та санвузла йшла весело. Внуки виносили мішки будівельного сміття до найближчих контейнерів, їхні батьки відмивали підлогу, вішали гачки та дзеркала та розставляли меблі. Єлизавета Сергіївна метушилася між ними.

– Артем, дивись, я купила твоє улюблене тістечко з сиром!

– Дякую, ба, ти найкраща.

– Настюш, а тобі, як ти хотіла, фруктовий салат. Коштує – жах, скільки! Але я підглянула, з чого він складається, і тепер, коли приїжджатимете в гості, я такий обов’язково зроблю.

– Бабусю, я тебе обожнюю!

– Олю, вам з Ігорем каву, як ви просили. Експрес.

– Еспресо, мамо.

– Я так і сказала.

О п’ятій вечора голова сімейства зупинив роботи.

– Все! Баста! Решту – завтра доробимо.

– Ой, а я завтра не можу, – засмутилася Єлизавета Сергіївна.

– Як це? Чому?

– Ми із Дмитром Олександровичем на концерт йдемо. Спеціально для пенсіонерів. Він мене запросив.

– Концерт – справа важлива. Доведеться обійтися без вашої допомоги. Не приховую, нам буде тяжко.

– Ні, що ви, не треба! – Запротестувала Єлизавета Сергіївна. – Ви й так не відпочиваєте. Зробіть собі хоч один вихідний, бо мені незручно.

Ігор запитливо глянув на Ольгу. Вона кивнула головою.

– Ну, добре, Єлизавета Сергіївно. Тільки заради вас. Але, щоб у наступні вихідні – жодних відмов.

– Я намагатимуся, Ігорю.

У середу ввечері жовта валіза Єлизавети Сергіївни знову стояла в коридорі.

– Ви що, посварилися? Чи ремонт раптово скінчився? – Злякався Ігор, що всі його зусилля пішли прахом.

– Ні те, ні інше, – усміхнулася Єлизавета Сергіївна. – Просто я вирішила більше вас не стискати й переїхати до Дмитра Олександровича. Поживу у нього до кінця ремонту.

– Вас провести?

– Ні, він на мене чекає вже. Я просто не хотіла йти, поки з тобою не попрощаюся.

– Давайте я ваші речі до машини донесу.

– Та хто такий цей Дмитро Олександрович? – обурилася Ольга, коли Ігор повернувся. – Щоб мати добровільно припинила мене дошкуляти та в її віці пішла жити до стороннього чоловіка? Я собі такого навіть уявити не могла!

І тут Ігор таємниче посміхнувся.

– Дмитро Олександрович – мій добрий знайомий по гаражах. Дуже рукатий дядько, маю тобі сказати. Він давно мені скаржився, що, як його дружини не стало, йому дуже самотньо.

Ось мені й спало на думку їх познайомити. Бачиш, вийшло. А все тому, що мені дуже не хотілося з тобою розлучатися…

– Ось дивіться. Ці полиці Діма сам зробив, а ще у стільницю вбудував розетки. Їх можна сховати, а можна витягнути. Я раніше не знала, що таке трапляється.

– А тут Діма мені повісив люстру. І полагодив її перед цим, між іншим! Я переймалася, що викинути доведеться, а вона мені так подобалася. А вже про шафу-купе я взагалі мовчу. Від підлоги до стелі, а яка містка! І дзеркальні двері!

Єлизавета Сергіївна водила дочку з чоловіком по свіжовідремонтованій квартирі, та хвалилася володіннями.

– А ще він уміє крани лагодити. І борщ мій їсть, між іншим, із задоволенням.

– Значить, мамо, ти даремно переживала, що затіяла цей ремонт?

– Та якби не Діма, мені здається, він ніколи б не скінчився. Але коли в будинку є справжній чоловік, все стає на свої місця. Чи не так?

– Точно так, матусю. Тут я з тобою цілком згодна, – посміхнулася Ольга і з подякою подивилась на Ігоря.

– Ну, а тепер усі йдуть за стіл, – ляснула в долоні Єлизавета Сергіївна. – Насте, Артеме, обідати! Ви в мене вдома, тож тут житимемо за моїми правилами.

– А що ж у нас на обід? – поцікавився Артем, визираючи з балкона, де вони з сестрою щось активно обговорювали.

– Грибний суп-пюре, запечена індичка, та на десерт – фруктовий салат.

– Ого! Тоді я, мабуть, буду все.

– Усім смачного і нагадую, що в цьому будинку діє морський закон. Хто останній, той миє посуд.

Єлизавета Сергіївна посміхнулася і тепло подивилася на дочку. Ось так буває, коли змінюються пріоритети, та з’являється людина, яка поділяє твої інтереси, та дбає.

Нехай це не кохання, але повага, взаєморозуміння, та жага дбати одне про одного – дорогого вартує в будь-якому віці. Ви зі мною згодні?

Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.