– Ви вкрали дитину в батьків, – Лариса намагалася говорити спокійно, хоча всередині все кипіло

Лариса сиділа біля вікна. Три місяці у новій квартирі поступово стирали болючі спогади про розлучення.

Несподіваний дзвінок у двері змусив її здригнутися. На порозі стояла сусідка згори – Наталія, брюнетка, яку Лариса зрідка зустрічала у ліфті. Зазвичай бездоганно одягнена, зараз вона виглядала трохи розпатланою.

– Ларисо, вибач за пізній візит, але мені дуже потрібна допомога, – Наталя говорила швидко, нервово поправляючи волосся. – Терміново треба поїхати на пару годин, а сина нема з ким залишити. Ти не могла б доглянути його?

Лариса забарилася. За ті кілька місяців, що вона жила у будинку, Наталя справді згадувала сина, але Лариса ніколи його не бачила. Втім, відмовити в такому проханні було ніяково.

– Так, звичайно – відповіла вона, відчуваючи легке хвилювання. Наталя одразу засяяла і, обернувшись, покликала:

– Ваня, ходи сюди!

З-за рогу повільно показався хлопчик років п’яти. Перше, що впало в око – його одяг: футболка була одягнена навиворіт, а шнурки на кросівках розв’язані, ніби збирали його поспіхом.

Ваня зупинився на порозі, не зводячи очей. Його русяве волосся трохи сплуталося, а в руках він міцно стискав пошарпаного плюшевого зайця.

– Ваня, побудеш із тіткою Ларисою, добре? Я скоро повернуся, – Наталя легенько підштовхнула сина до квартири. Хлопчик слухняно ступив уперед, так само не підводячи погляду.

– Максимум години дві, – кинула Наталя і, не чекаючи відповіді, поспішила до ліфта.

Лариса зачинила двері та обернулася до свого маленького гостя. У тиші коридору чути було його тихе дихання.

– Проходь, Ваня, – м’яко сказала вона. – Хочеш чаю з печивом?

Хлопчик нарешті підняв очі – насторожені, напрочуд дорослі для такої маленької дитини. Він уважно подивився на Ларису і тихо запитав:

– Ти правда хороша?

Питання застало її зненацька. У дитячій безпосередності було щось тривожне, але Лариса відігнала це відчуття.

– Сподіваюся, що так, – посміхнулася вона. – Підемо на кухню?

У кухні Ваня заліз на стілець, поклавши зайця на коліна. Він методично жував печиво, а коли Лариса запитала про дитячий садок, тільки знизав плечима. Розмова не клеїлася.

– А давай помалюємо? – запропонувала Лариса, діставши з шухляди столу папір і олівці. Ваня трохи пожвавішав і взяв синій олівець.

Поки малюк малював, вона крадькома спостерігала за ним. Щось у його поведінці здавалося дивним – він був надто тихим, надто настороженим для п’ятирічної дитини. Коли вона спробувала розпитати його про маму, він ніби не почув питання, продовжуючи зосереджено водити олівцем по паперу.

– Дивися, – Ваня простяг їй закінчений малюнок. На ньому був зображений будинок, а поруч маленька самотня фігурка.

– Який гарний будинок! А хто це поруч?

– Це я – відповів він просто. – А нікого більше немає.

Лариса відчула, як по спині пробіг холодок. Перш ніж вона встигла щось спитати, у двері подзвонили. Була вже майже десята – минуло не дві години, а всі три.

Наталя виглядала ще більш розгубленою, ніж раніше. Вона навіть не попросила вибачення за запізнення, тільки кинула коротке “дякую” і взяла Ваню за руку. Але біля дверей раптом зупинилася та обернулася до Лариси. Її обличчя дивно змінилося.

– Якщо він раптом щось сказав… ти ж розумієш, це просто фантазії, так? – голос Наталі звучав майже загрозливо.

Лариса мовчки кивнула, відчуваючи, як тілом пробігає тремтіння. Зачинивши за ними двері, вона довго стояла у коридорі, намагаючись зрозуміти, що саме її так стривожило.

На кухні залишився дитячий малюнок – самотня фігурка біля порожнього будинку, і чомусь від цього простого зображення ставало ніяково.

Ранок наступного дня видався похмурим. Лариса працювала над макетом сайту, коли телефон висвітлив незнайомий номер. То була Наталя – її голос звучав незвично м’яко.

– Пробач за вчорашнє, я була на взводі. Слухай, а ти не могла б знову посидіти з Ванею? Години на три, не більше. Я заплачу.

Лариса хотіла відмовитись – щось наполегливо підказувало їй триматися трохи далі від цієї ситуації. Але перед очима стало обличчя хлопчика, його насторожений погляд.

– Добре, тільки давай не так пізно.

Наталя привела Ваню по обіді. Цього разу він виглядав трохи спокійнішим, навіть усміхнувся, побачивши Ларису. Плюшевий заєць, як і раніше, був при ньому.

– Може, помалюємо? – запропонувала Лариса, але хлопчик похитав головою.

– Давай просто поговоримо, – сказав він несподівано дорослим тоном. – Ти не схожа на інших.

– На інших? На кого, Вань?

– На тих, хто приходив раніше. Вони всі кричали, як вона.

Лариса відчула, як усередині все стислося.

– А хто приходив раніше?

Ваня знизав плечима і дивився у вікно.

– Не пам’ятаю. Тоді мене по-іншому звали. А тепер я Ваня.

У його голосі з’явилися дивні нотки. Лариса обережно присіла поряд.

– А як тебе звали раніше?

– Не пам’ятаю, – він міцніше притиснув до себе зайця. – Вона каже, я завжди був Ванею. Але це неправда. Я пам’ятаю іншу кухню. Там були жовті фіранки та кішка. А тут все інакше.

Лариса намагалася осмислити почуте. У словах дитини явно крилося щось серйозне, але вона не могла вловити суть.

– Хочеш пограти у хованки? – Запропонувала вона, намагаючись розрядити обстановку.

Поки Ваня ховався, Лариса зауважила, що з кишені його куртки, кинутої на стілець, щось випало. Це була зім’ята записка, написана дорослим почерком:

– Допоможіть… моя справжня мама…
Решту було обірвано.

Серце пропустило удар. Вона поспіхом засунула записку назад, коли почула кроки хлопчика.

Під час гри Лариса помітила тонкий шрам на його шиї – акуратний, як від медичної процедури.

– Що це у тебе на шиї? – Запитала вона максимально недбало.

Ваня інстинктивно смикнув комір вгору.

– Це давно. Там, де було боляче.

Увечері, після відходу гостей, Лариса не могла заснути. Вона відкрила ноутбук і почала шукати інформацію про Наталю у соціальних мережах.

Профіль сусідки ряснів селфі та постами про подорожі, але ніде не було жодної фотографії з дитиною. Це здавалося дивним для матері п’ятирічного хлопчика.

Майже випадково вона натрапила на стару статтю у місцевій газеті.

“Зникла дитина: Михайло Воронов, 4 роки”. Фотографія світловолосого хлопчика з такими ж настороженими очима змусила її похолонути. Дата – пів року тому, сусіднє місто.

Телефон задзвонив так несподівано, що Лариса здригнулася. Наталя.

– Ти щось питала Ваню про його життя? – її голос звучав хрипко.

– Ні, ми просто грали …

– Не лізь не у свої справи! – різко обірвала Наталя. – Він мій син…

Зв’язок перервався. Лариса сиділа в темряві, дивлячись на екран ноутбука, де посміхався хлопчик, такий схожий на Ваню. У пам’яті випливли його слова: “Тоді мене по-іншому звали”.

За вікном починався дощ, і в його монотонному шумі їй здавався дитячий шепіт: “Ти правда хороша?”

Рано вранці Лариса помітила, як Наталя квапливо виносить сміття. Щось у її рухах здалося дивним – вона нервово оглядалася, притискаючи об’ємний пакет до грудей. Коли сусідка зникла в під’їзді, Лариса, підкоряючись раптовому імпульсу, спустилася до баків для сміття.

Пакет лежав зверху. Усередині виявився стос фотографій, недбало порваних, але не до кінця. На одному зі знімків усміхалася молода жінка з хлопчиком – тим, якого Лариса бачила в газетній статті. Михайло Воронов. На обороті було написано: День народження, 4 роки.

Тепер усі шматочки складалися у страшну картину. Коли вдень Наталя знову попросила посидіти з Ванею, Лариса погодилася, відчуваючи, як усередині все тремтить від страху та рішучості.

Хлопчик виглядав особливо пригніченим. Він забився в куток дивана, обхопивши коліна руками.

– Ваня… чи Мишко? – тихо спитала Лариса.

Дитина здригнулася, її очі розширилися від жаху.

– Вона сказала, не можна… не можна говорити…

– Ти сумуєш за справжньою мамою?

Його підборіддя затремтіло.

– Тато не хотів віддавати мене. Він кричав. А потім був укол, і я заснув.

Лариса обережно сіла поряд, борючись із підступною нудотою.

– Розкажи мені все, будь ласка. Я допоможу.

Історія, плутано розказана п’ятирічною дитиною, виявилася страшнішою за будь-які припущення. Наталя забрала його з дитячого майданчика, зробила укол. Далі був довгий переїзд, чужа квартира, нове ім’я.

– Вона каже, що я тепер її Ваня. Що моя мама погана та кинула мене. Але це неправда. Я пам’ятаю маму. І тата.

Коли повернулася Наталя, Лариса вже чекала на неї в коридорі. Хлопчик спав у кімнаті, змучений спогадами.

– Я знаю, хто він, – тихо сказала Лариса, простягаючи знайдену фотографію. – І знаю, що ви зробили.

Наталя завмерла, її обличчя спотворилося.

– Ти нічого не розумієш! Нічого! – Вона спробувала вирвати знімок. – Це моя дитина тепер! Моя!

– Що сталося з вашим справжнім сином?

Наталя осіла на підлогу, затуляючи обличчя руками. Її плечі затремтіли.

– Три роки тому… хвороба. Ми боролися два роки, але… Я не могла, розумієш? Не могла жити у порожній квартирі, дивитись на його фотографії. А потім побачила Мишка на майданчику – він такий схожий на мого Ваню. Такий самий сміх, такі ж очі…

– Ви вкрали дитину в батьків, – Лариса намагалася говорити спокійно, хоча всередині все кипіло.

– Вони молоді, у них будуть інші діти! – Наталя схопилася, в її очах з’явився гарячковий блиск. – А я більше не зможу народити. Ніколи! Він потрібний мені! Ти не посмієш…

– Посмію, – Лариса дістала телефон. – Я вже зателефонувала до поліції.

Все сталося дуже швидко. Крик Наталії, тупіт ніг на сходах, плач хлопчика, який прокинувся від шуму. Поліція, медики, соціальні працівники. Фотографії справжніх батьків Михайла, їх сльози щастя з відеозв’язку.

Ларисі потім не раз снився момент, коли Мишко їхав додому. Він обернувся і помахав їй рукою, притискаючи до грудей того самого пошарпаного зайця.

– Дякую, що ти правда хороша, – сказав він тоді.

Наталю заарештували. На суді з’ясувалося, що вона справді втратила сина три роки тому, після чого почала стежити за схожими дітьми у сусідньому місті. Історія потрапила в новини, і Лариса кілька тижнів не включала телевізор, не в змозі знову і знову переживати те, що сталося.

Одного разу вона отримала листа – фотографію усміхненого Михайла з батьками. На обороті було написано дитячим почерком:

” Привіт! У мене тепер є кішка, як і раніше. І жовті фіранки”.

А внизу, дорослою рукою: “Дякую за порятунок нашого сина”.

Лариса довго дивилася на знімок, відчуваючи, як по щоках течуть сльози.

Тепер, проходячи повз майданчики, Лариса щоразу зупинялася, прислухаючись до дитячого сміху. У цих дзвінких голосах їй здавалося тихе шепотіння хлопчика: “Ти правда хороша?”.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?