– Ви ж самі сказали – користуйтеся! Ось я й знайшов спосіб, щоб будинок не простоював, та ще й трохи прибутку приносив. – Денисе, це ж наш будинок! Наша дача! Ти не мав права здавати її без дозволу

Ольга стояла біля хвіртки й дивилася на свою дачу. На ґанку сиділа незнайома жінка з кухлем у руці. Поруч бігали двоє дітей. Чоловік розпалював мангал.

– Доброго дня, – обережно сказала Ольга. – Ви хто?

Жінка обернулася, посміхнулася.

– Здрастуйте. Ми орендували цей будиночок на тиждень.

Ольга відчула, як земля йде з-під ніг.

– Орендували? У кого?

– Ну, по оголошенню. Там було написано, що господар здає.

Жінка дістала телефон, показала. Ольга побачила фотографії своєї дачі, текст: «Затишний будиночок із лазнею та мангальною зоною в екологічно чистому районі».

– Це моя дача, – тихо сказала вона.

Орендарі переглянулись.

– Але ж ми заплатили!

Ольга сіла на лавку. Голова паморочилася. Вона зателефонувала зятю.

– Денисе, що відбувається? Ти здаєш нашу дачу?

Голос зятя був спокійним, впевненим.

– Ольго, не хвилюйтеся так! Я впорядковую все після кожного заїзду. Ви ж самі сказали – користуйтеся. Ось я знайшов спосіб, щоб будинок не простоював, та ще й трохи прибутку приносив.

– Денисе, це наш будинок! Наша дача! Ти не мав права здавати її без дозволу.

– Ольго, ну навіщо ви так гостро реагуєте? Дача все одно стояла порожня. А тепер хоч користь приносить!

Жінка поклала слухавку. Руки тремтіли. Вона зателефонувала чоловікові.

– Вітю, приїжджай терміново! Зять здає нашу дачу в оренду!

Віктор приїхав за годину. Вони разом попросили незнайому сім’ю звільнити будинок. Ті обурювалися, але зрештою поїхали, отримавши назад свої гроші за оренду.

Подружжя сіло на веранді. Мовчали.

– Як він посмів? – нарешті сказав Віктор. – Ми довірили йому ключі! Просили наглядати. А він улаштував тут бізнес!

Ольга згадала, як рік тому вони з чоловіком вирішили, що дача не повинна пустувати. Їздити щотижня було важко. Тому запропонували дочці та зятю: користуйтеся, відпочивайте, тільки доглядайте будинок.

Денис з Іриною зраділи. Взяли ключі. Перший місяць приїжджали у вихідні. Потім якось рідше. А цього року сусіди почали дзвонити.

– Ольго, у вас там якісь люди галасують!

– Вітю, на вашій дачі знову чужі машини.

Пенсіонери думали, що то друзі зятя. Тому не надавали значення. А виявилось, що Денис просто здає дачу через інтернет.

Увечері приїхала дочка. Ірина виглядала винною.

– Мамо, тату, вибачте. Я не знала, що Денис так робить.

– Як не знала? – Ольга подивилася на неї. – Ти ж дружина! Ви разом мешкаєте!

– Він не говорив. Сказав лише, що інколи друзів привозить.

Віктор похитав головою.

– Друзі. Гарні друзі!

Дочка заплакала.

– Тату, він хотів як краще. Ми винаймаємо квартиру, грошей не вистачає. Він вирішив, що коли дача пустує, можна трохи заробити.

– Заробити на нашій власності! – Жорстко сказав Віктор. – Без дозволу!

– Але ж ви самі сказали, щоб ми користувалися.

– Користувалися самі, – обурилася Ольга. – А не здавали незнайомим людям!

Ірина витерла сльози.

– Я з ним поговорю.

За два дні приїхав Денис. Впевнений, спокійний. Сів за стіл навпроти тестя та тещі.

– Ольго, Вікторе, давайте без емоцій. Я справді здавав дачу. Але я ж доглядав її! Ремонтував, прибирав, стежив за порядком.

– За наш рахунок ти заробляв, – сказав Віктор.

– За ваш рахунок? – Денис усміхнувся. – Дача була порожня. Жодної користі не приносила. А я знайшов спосіб, щоб вона не руйнувалася і ще прибуток давала!

– Прибуток тобі, – уточнила Ольга.

– Ну, а кому ж ще? Я працював, розміщував оголошення, зустрічав людей, прибирав після них. Це ж моя праця!

Віктор підвівся.

– Денисе, ти використав нашу власність без дозволу! Це незаконно!

Зять знизав плечима.

– Незаконно? Ви самі дали ключі. Сказали: користуйтесь! Я й користувався.

– Самі користуйтеся, а не для заробітку, – розлютився тесть.

– А в чому різниця? Дача ж все одно стояла порожня!

Ольга не могла мовчати.

– Різниця в тому, що це наш особистий простір, наша власність! Ми його творили тридцять років. Садили дерева, будували будинок, облаштовували ділянку. А ти перетворив її на готель!

– Поверни ключі! Негайно! – Віктор стиснув кулаки.

Зять підвівся.

– Добре. Тільки майте на увазі те, що я заробив на цій дачі, це моє.

– Твоє? – Не повірила Ольга. – Ти використовував нашу дачу і вважаєш гроші своїми?

– Я вклав свою працю! Рекламував, прибирав, зустрічав гостей. Це моя робота!

Віктор підійшов до зятя впритул.

– Денисе, віддай ключі й забирайся! І гроші поверни!

– Ні гривні не поверну, – спокійно сказав той. – Це мій заробіток!

Він поклав ключі на стіл і пішов. Ольга з Віктором залишилися удвох.

– Що тепер? – Запитала жінка.

– Не знаю, – чоловік сів на стілець.

Дочка дзвонила щодня. Плакала, перепрошувала, намагалася виправдати чоловіка.

– Мамо, він не хотів вас образити. Він просто практичний. Думав, що допомагає нам усім.

– Допомагає собі! – Холодно відповіла Ольга. – За наш рахунок.

– Мамо, ну він же нічого не вкрав. Він доглядав дачу.

– Ірино, він перетворив наш дім на бізнес! Без дозволу!

Дочка замовкла.

За тиждень Віктор знайшов в інтернеті оголошення. Денис знову розмістив фото їхньої дачі. Щоправда, тепер під іншим ім’ям.

– Дивись, – показав він дружині. – Він знову здає.

– Як? У нього ж немає ключів!

– Мабуть, зробив копії.

Ольга схопила телефон, зателефонувала зятю.

– Денисе, ти знову здаєш нашу дачу?

– Ні, – спокійно відповів він. – Я не маю ключів.

– Але ж в інтернеті висить оголошення?

– Це старе. Я забув зняти.

Жінка не повірила. Наступного дня вони із чоловіком приїхали на дачу. Усередині нещодавно хтось жив.

Віктор поміняв замки. Поставив камери.

Відносини із зятем та дочкою розладналися остаточно. Ірина намагалася помирити всіх, але марно. Денис вважав, що має рацію. Ольга та Віктор відчували себе зрадженими.

Одного вечора донька приїхала одна.

– Мамо, тату, я розлучаюся з Денисом.

Батьки переглянулись.

– Через дачу?

– Не тільки.

Ольга обійняла дочку.

– Пробач нам. Ми не хотіли руйнувати твою родину.

– Ви нічого не зруйнували, – Ірина витерла сльози. – Він сам зруйнував. Своєю жадібністю та нерозумінням.

Дача більше не здавалася. Ольга та Віктор приїжджали туди щотижня. Сиділи на веранді, пили чай. Дивились на сад, що садили тридцять років.

– Знаєш, – сказала одного разу Ольга, – я раніше думала, що дача – це просто будинок. А виявилось, це частина нас. Наша пам’ять, життя.

Віктор кивнув головою.

– І добре, що ми вчасно це зрозуміли.

Ірина розлучилася з Денисом за пів року. Переїхала назад до батьків. Допомагала їм на дачі, садила квіти, фарбувала огорожу. Якось, копаючи грядку, вона знайшла стару дитячу лопатку.

– Мамо, дивись. Це ж моя.

Ольга взяла лопатку в руки.

– Пам’ятаєш, як ти у п’ять років тут копалася? Шукала скарб.

– Знайшла три черв’яки та іржавий ґудзик, – засміялася дочка.

А за рік сталося несподіване. Сусіди по дачі, літня пара, вирішили продати свою ділянку. Запропонували Ользі та Віктору першим.

– У мене вік уже. А вам, може, знадобиться. Розширите ділянку.

Віктор замислився.

– Знаєш що, – сказала Ольга чоловікові. – Давай купимо.

– Але ж у нас вільних грошей немає.

– Візьмемо в кредит. Я ще працюю. Ти також, – впораємося.

Вони купили сусідню ділянку. Об’єднали її зі своєю. Тепер вони мали велику територію. Ірина посадила там яблуні та вишні.

– За десять років тут буде цілий сад, – замріяно казала вона.

– За десять років онуки під цими деревами бігатимуть, – додала Ольга.

Віктор мовчки стругав лавочку. Нову, міцну. Для тих онуків, яких ще не було.

Одного вечора на дачу приїхав незнайомий чоловік. Представився сусідом із сусідньої ділянки.

– Добрий вечір. Мене Сергієм звуть.

– Здрастуйте, – Ольга простягла руку. – Раді познайомитись.

– Я ось нещодавно дачу купив. Думав здавати. Але згодом зрозумів, що це місце не для бізнесу. Це місце для душі.

Ольга посміхнулася.

– Правильно зрозумів, – сказав Віктор.

Вони випили чай учотирьох. Розговорилися. Виявилось, що Сергію тридцять п’ять. Він програміст, працює віддалено.

– Набридло в чотирьох стінах сидіти, – пояснював він. – Хочеться повітря, землі під ногами.

Ірина слухала та кивала. Вона розуміла, що теж втомилася від міської метушні.

– А ви сама живете? – спитав Сергій.

– Поки що одна. Нещодавно розлучилася.

Чоловік помовчав.

– Розумію. Я теж рік тому розлучився. Тяжко було.

Вони переглянулись. У повітрі зависло розуміння. Обидва пройшли через те саме.

Сергій став приїжджати на дачу щовихідних. Допоміг Віктору із парканом, тягав колоди, лагодив хвіртку. Ірина пригощала його чаєм із домашнім варенням.

– Яке смачне, – казав він. – Сам таке ніколи не зроблю.

– Я навчу, – усміхалася жінка.

Через місяць вони почали разом гуляти лісом. Збирали гриби, говорили про життя. Сергій розповідав про роботу, Ірина – про свої мрії.

– Хочу тут город розбити, – замріяно казала вона. – Помідори посадити, огірки. Щоб все своє було.

– Допоможу, – пообіцяв він.

Ольга з Віктором спостерігали за ними та переглядалися. Не говорили нічого вголос, але обидва бачили, як змінюється дочка. Як вона знову посміхається, як очі спалахують.

Восени Сергій покликав Ірину в кіно. Потім у кафе. Далі на концерт. Вони почали зустрічатись офіційно.

– Мамо, я щаслива, – зізналася дочка одного разу. – Сергій зовсім інший. Добрий, уважний. Не рахує кожну гривню.

– Я така рада за тебе, доню, – Ольга обійняла її.

Взимку Сергій зробив їй пропозицію. Прямо на дачі. Ірина розплакалася і сказала “так”.

Весілля зіграли скромне. Тільки найближчі. На тій дачі, де вони познайомилися. Ольга накрила стіл на веранді, Віктор збудував альтанку для гостей.

– Яка краса, – казали гості. – Як затишно.

А через рік в Ірини та Сергія з’явилася донька. Назвали Дашею.

Ольга сиділа на веранді, гойдала внучку на руках і плакала від щастя.

– Вітю, дивися. Наша Даринка.

Віктор стояв поряд, дивився на онучку.

– Ось і коло замкнулося. Думали, після тієї історії з Денисом все зруйнується, а вийшло навпаки.

– Вийшло, – кивнула Ольга. – Тому що ми не здалися. Відстояли дачу. І дочка зустріла тут своє щастя.

Тепер кожних вихідних обидві сім’ї збиралися разом. Смажили м’ясо на мангалі, садили квіти, грали з Дашею.

– Дивись, Дашо, це яблуня, – показувала Ірина доньці. – Коли ти виростеш, вона буде більша-велика. І яблука будуть червоні.

Дівчинка тяглася до дерева ручками, сміялася.

Віктор стругав нову лавочку для онуки. Коли вона підросте, сидітиме тут, читатиме книжки.

– Знаєш, – сказав він дружині, – якби не та історія з Денисом, ми б не купили сусідню ділянку. І Сергій би не став нашим сусідом. І Ірина з ним би не познайомилася.

Ольга посміхнулася.

– Виходить, Денис нам допоміг. Дивним чином, але допоміг.

Вони засміялися.

А на ділянці росли яблуні. Молоді, зелені, що тягнуться до сонця. Через десять років вони стануть більшими. Даша бігатиме під ними, збиратиме яблука. Може, у неї з’являться брати та сестри.

І дача, яку мало не перетворили на бізнес, залишиться тим, чим і має бути. Місцем, де збирається сім’я. Де народжується щастя. Де покоління змінюють одне одного, але кохання та тепло залишаються назавжди.

Ольга подивилася на чоловіка, на дочку із зятем, на онучку, й зрозуміла, що коло справді замкнулося. У хорошому розумінні. Життя продовжується. І їхня дача буде свідком ще багатьох радісних подій.

Пишіть в коментарях свої враження від прочитаного! Ставте вподобайки, – вам не важко, а мені приємно! Дякую.