– Ви ж так кричали, що хочете бачитися з онуком! Ну, ось, будь ласка, бачтеся! – Олено, ти мене взагалі чуєш? Дитина – це постійний контроль і увага, а я по хаті ледве повзаю. – Та вам просто ліньки, визнайте це, – тисла невістка

– Ви цікава жінка! Спочатку кликали онука на все літо, ми вже все розпланували, а тепер «не привозьте»? А нам як бути?

Динаміки телефону гуркотіли від обурень невістки. Галина тримала смартфон на невеликій відстані від вуха. І так чудово все чутно й без гучного зв’язку.

– Олено, ваші плани – це ваші проблеми. Ви ж зі мною не порадилися, а тепер…

– То ви самі нас умовляли, щоб ми Сашка до вас привезли! – перервала жінку невістка. – Загалом, я вас не розумію. Що ви за бабуся така?

– Ні взяти онука до себе не можете, ні на дачу звозити. Ягідки йому жодного разу в житті не привезли, тільки до себе все ящиками тягнете! І навіщо йому така бабуся, коли є друга нормальна?

Галина скривилася і переривчасто видихнула, притиснувши вільну руку до серця. Вона чудово зрозуміла підтекст цих слів. Або кістками ляжте, але заберіть онука, або ви його взагалі не побачите. Низький, підлий шантаж.

У чомусь Олена мала рацію, якщо брати сухі факти. Але вона перевертала всю ситуацію з ніг на голову.

…Почати варто з того, що дача, на яку Галина колись хотіла забрати онука, була без зручностей. Санвузол – на вулиці. Душ – літній. Натомість своїх ягід – їж не хочу.

Мангал, на якому вони колись із першим чоловіком смажили м’ясо. Стільці та столик, нехай і пластмасові. Все скромно, але, як Галині здавалося, затишно, та просто.

Однак, коли Андрій, син, повідомив, що хоче приїхати зі своєю коханою в гості на дачу, Галина занепокоїлася.

Вона вже знала Олену, хай і поверхово. Красива, доглянута, впевнена в собі, але з нальотом примхливої ​​розпещеності. Вона завжди на все і всіх дивилася зверхньо, ​​ніби оцінюючи.

При першому знайомстві майбутня невістка без дозволу пішла розгулювати по хаті Галини, наче ревізор. Галині вже тоді це не сподобалося, але вона підлаштувалася та влаштувала дівчині «екскурсію», показавши свою колекцію статуеток та сімейні фотоальбоми.

– Андрію, ідея хороша… Але ти впевнений, що Олені це сподобається? Одна річ ти. Ти в мене ріс на тій дачі. Олена ж, мені здається, до такого не звикла, – обережно сказала Галина, коли син з ентузіазмом поділився з нею планами на вихідні.

– Ну, я їй все поясню. Але загалом вона давно казала, що хоче відпочити на природі. А тут така краса… І все своє.

Галина зітхнула, але сперечатися не стала. Ще подумають, що вона не хоче приймати їх у себе. Краще б одразу відмовила.

Галина готувалася аж два дні. Прибирала, пекла пироги, дістала з льоху ті самі запаси, які подають лише з особливих випадків. Серце тремтіло, але передчуття радості від зустрічі затьмарювало всі погані передчуття.

Проте з перших хвилин все пішло навперейми. Олена вийшла з машини в білій сукні та босоніжках на високих підборах, озирнулася, зневажливо примружилася. Обличчя її одразу спохмурніло.

– Це що, вбиральня, чи що? – гидливо уточнила вона, тицьнувши пальцем.

– Ну… так. На вулиці, але чистий, як у людей, – відповіла Галина з натягнутою усмішкою.

– Ну, пряме єднання з природою у всіх сенсах… – сказала Олена з сарказмом.

Далі – гірше.

– Жерсть… Наче в кам’яний вік потрапила, – скаржилася вона Андрію. – Ти реально пів дитинства мився з відра? Тут комарів стільки, що хоч із машини не виходь! І сморід моторошний.

– Та це у сусідів кури. Нічого страшного, – знизав плечима чоловік.

Обурювалася Олена так голосно, що Галина все чула. Жінка почувала себе ніяково. Адже це навіть не вона запрошувала Олену. Вона так готувалася, так чекала, а у відповідь отримала плювок в обличчя.

– Може, звикне, – подумала Галина. Жили невістка і син далеко, на день їзди, тож планували залишитися на всі вихідні.

Але Олена не протрималася й дня. Коли її вкотре вкусив комар, вона, нервово відмахуючись руками, попрямувала до машини.

– Все! З мене вистачить. Або ти везеш мене додому, або я викликаю таксі, – кинула вона Андрію. – Тут жити неможливо!

Андрій не став заперечувати. Він лише поспішно попрощався з матір’ю й ніяково пішов за Оленою.

– Не думав, що їй буде так важко… – зніяковіло пробурмотів він.

Галина намагалася списати все на звички та непристосованість. Їй і самій було важко вписатися в цей новий побут. Однак вона не влаштовувала істерик і не гупала дверима. Втім, це вибір Андрія, йому ж жити із цією жінкою.

Минуло шість років. Олена та Андрій одружилися, у них вже був син Сашко. Спілкування з невісткою у Галини якось не склалося, але вона не втрачала надій вибудувати стосунки хоча б з онуком. Це було не просто, бо жили вони у різних містах. Але було б бажання, а можливість знайдеться.

– Олено, а привозьте Сашка до мене, – запропонувала Галина одного разу. – У мене ж тут город, річка під боком, свіже повітря. Вітамінів на рік вперед наїсться.

– Куди привозити? У цю антисанітарію? Краще хай удома посидить, – зневажливо пирхнула невістка. – А вітаміни ви й так можете передати. Хоч би разок за все літо передали, ви ж вихвалялися, що вам вишню нікуди подіти. Заодно й зустрілися б.

Прикро було до сліз, але Галина не стала сперечатися. Непросто пояснити розпещеній міській дівчинці, що везти з собою вишню цілий день в жарі – так собі витівка.

Що сусідські діти приїжджають у такі самі умови, й швидко звикають. Що їй хочеться поспілкуватися з онуком, зрештою.

Але це було торік. А «прокинулася» невістка в цьому. Проблема в тому, що за рік все дуже змінилося.

Тепер життя Галини наполовину складалося з лікарень, крапельниць та черг у поліклініці. Ще на чверть – із суворих обмежень. Нещодавно її проопер ували, і лікар заборонив виходити на вулицю в спеку і підіймати будь-які тяжкості.

– Поставтеся до цього серйозно, – попередив він. – Із вашим серцем вам треба сидіти під ковпаком. Жодних переживань, жодних сильних навантажень, тільки прогулянки.

Найприкріше було те, що син жодного разу не приїхав до Галини за весь цей час, навіть, коли вона лежала в лікарні. Вони зідзвонювалися, але на тому й усе.

Галина частіше бачилася зі своєю подругою Валею, ніж із сином. До речі, саме ця подруга трохи врятувала її у фінансовому плані. Коли Валя дізналася, що цього року дача Галині протипоказана, вона раптом запропонувала:

– Слухай, а давай я зі своїми поговорю? Вони хотіли кудись махнути влітку, але в них там тієї відпустки – кіт наплакав.

– Та й море нині недешеве задоволення. Ти не хвилюйся, це все не за дякую, звичайно. Я все розумію. А так – і тобі добре, і їм якийсь відпочинок за містом.

Галина охоче погодилася. У її положенні будь-який дохід був не зайвим.

І ось, коли вона тільки-но почала вставати на ноги, Олена нарешті дозріла. Щойно у молодих з’явилися плани, антисанітарія на дачі чомусь перестала мати значення.

– Олено, я пропонувала вам це рік тому. Рік! Плани – це чудово, я теж мала плани на це літо, але життя розпорядилося інакше. На дачі зараз інші люди, мені туди не можна, у мене зовсім нещодавно було оперативне втручання.

– Нещодавно – це коли?

– Два місяці тому.

– Та за два місяці люди марафони бігати починають! Потрібно якось себе в руки брати. Це вам ще пощастило, що ви вдома на пенсії можете сидіти.

– А багатьом доводиться ще й на роботу ходити, – не вгамувалася невістка. – Ну не можете взяти Сашка на дачу, візьміть просто до себе.

– У квартиру? З однієї міської коробки в іншу? А сенс?

– Сенс у тому, що ми з Андрієм спокійно відпочити зможемо! Ми з вашим сином від появи Сашка жодного дня наодинці не були. А ви так кричали, що хочете бачитися з онуком. Ну, ось, будь ласка, бачтеся!

– Олено, ти мене взагалі чуєш? Дитина – це постійний контроль і увага, а я по хаті ледве повзаю.

– Та вам просто ліньки, визнайте це, – тисла невістка.

Галина не витримала і кинула слухавку. Вона відчувала, що ця суперечка стає безглуздою і лише вимотує її. А у Галини, на жаль, була лише вона сама. А як стане їй погано – приїде Олена, щоб виходжувати? Звісно, ​​ні.

Увечері зателефонував Андрій. Вибачився за поведінку Олени та обережно поцікавився, чи немає можливості все-таки взяти Сашу до себе. Від цього прохання Галині захотілося плакати, як маленькій дівчинці, від образи.

– Андрію… скажи чесно, ти казав Олені, що я серйозно занедужала? – Не витримала вона. – Як вийшло, що ти все знав і все одно ви вирішили повісити онука на мене, ні про що не запитавши?

Андрій зам’явся. Декілька секунд він мовчав, і його мовчання ніби душило Галину.

– Мамо… Ну, я сказав, що ти заслабла. Але я не знав, що все так серйозно.

Заслабла. Не знав. Ці слова немов завалилися на Галину. Синові було все одно, як вона почувається. Він, мабуть, і не намагався вдаватися, коли вона розповідала йому, що їй тепер важко навіть підійматися на другий поверх.

– Зрозуміло… – тільки й сказала вона.

За цим пішли три дні тиші, – неспокійної, гнітючої. Здавалося, тепер, коли вона відмовила молодим у допомозі, вона припинила бути потрібна, і всі про неї забули. Навіть син не писав вечорами й не питав, як минув день.

На четверту добу їй зателефонувала та сама подруга, Валя.

– Може, з’їздимо на твою дачу? Мої однаково там до вихідних не з’являться. День прохолодний, посидимо, побалакаємо, – запропонувала вона.

– А давай, – одразу погодилася Галина: на душі кішки шкрябали, хотілося, щоб хоч хтось був поруч.

Вони заварили чай, відкрили привезену Валею коробку тістечок. Звісно, ​​розговорилися, і Галина про все розповіла подрузі.

– Ой, що я можу тобі сказати… Ти й сама все розумієш. У них тепер своє життя. Ти, головне, душу собі не рви, живи, як живеться. У тебе, он, я є. Як мінімум. А там, хто знає.

– Може, знайдеш собі якогось старенького, щоб вечори разом проводити, – посміхнулася Валя. – Або просто присвятиш себе собі, нарешті. Здоров’я одне, його берегти треба, а ти від них нічого, крім нервування, не дочекаєшся.

Галина зітхнула і присунула коробку ближче. У душі все одно все пекло і боліло, але тепер вона хоч знала, що вона все робить правильно.

Не заганяє себе заради чужих очікувань, не підлаштовується під чужі примхи ціною свого здоров’я. І нехай їй зараз важко, – невістка відвернулася, а син випалював все всередині своєю байдужістю.

Зате життя, з усіма своїми зльотами та падіннями, триває.Навіть без них! На жаль, – воно одне, як і здоров’я! І якщо нехтувати ними, то довго не протягнеш. А жити так хочеться, попри все…

А ви що думаєте з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.