– Вибач, Олено, йду я. Іншу зустрів. Вона й сина мені подарує, в положенні вже, чотири місяці. Тільки давай, будь ласка, без скандалів, – Іван узяв сумку з речами та повернувся до дверей

– Вибач, Олено, йду я. Іншу зустрів. Вона й сина мені подарує, в положенні вже, чотири місяці. Тільки давай, будь ласка, без скандалів. – Іван узяв сумку з речами та повернувся до дверей.

Серце Олени шалено закалатало, але вона промовчала. Двері за Іваном зачинилися. Олена залізла на диван, згорнулася, сховавшись під пледом з головою, і заплакала.

Олена та Іван познайомилися на весіллі друзів шість років тому. Відносини склалися швидко і легко, і вже за пів року Іван зробив їй пропозицію.

Пишне весілля не влаштовували, вирішили – навіщо, це не головне, головне, що вони знайшли один одного, що попереду довге щасливе життя.

– Я все-таки більше дівчинки хочу, – усміхалася, уявляючи майбутню доньку Олена.

– Значить, мінімум двоє малюків буде, бо мені син потрібен. Будемо з ним і на рибалку, і в гараж, і на футбол, – мріяв Іван.

– І сестричку захищатиме, – підтримувала Олена.

З дітьми вирішили не відкладати. Обидва дуже хотіли, щоб будинок скоріше наповнився дзвінким дитячим сміхом.

Але за п’ять років мрії так і лишилися мріями. По лікарях ходили, обстежувалися – обидва здорові, все добре, а довгоочікувана вагі.тність не наступала.

– Так буває. Спробуйте штучне запліднення, – порекомендувала лікар, коли Олена прийшла на черговий прийом.

Іван погодився. Але спроби за спробою закінчувалися невдало. Адже всі ці обстеження, підготовка, процедури, вимагали багато часу. Не за горами були їхні сорокарічні ювілеї.

– Просто я вже стара для цього, – ридала Олена, після чергової невдалої спроби. – Не зможу я тобі народ ити, розумієш, не зможу. Ти краще кинь мене. Знайдеш іншу, молоду, вона це зробить. – схлипувала Олена.

– Не кажи дурниць! – Іван обіймав дружину, намагаючись заспокоїти.

– Може, візьмемо дитину з дитячого будинку? – запропонувала одного разу Олена.

Іван задумався, кілька хвилин мовчав.

– Може, я погана людина, але я не зможу. Адже це чужа дитина… Не зможу, – відповів він повільно, важко вимовляючи кожне слово.

Так і жили. Олена майже щоночі бачила уві сні малюка, якого притискає до серця. Із заздрістю дивилася на подруг, у яких були діти, та й просто на незнайомих жінок, що гуляли з візками.

Бачила вона і як чоловік тужно поглядає на дитячий майданчик, виходячи з машини біля будинку. А ще відчувала, як шириться між ними прірва, як поступово затягує холодком колишнє кохання. І ось це сталося.

Було боляче, але Олена твердила собі:

– Нехай хоч хтось із нас буде щасливим. Буде в Івана довгоочікуваний син, от і добре, от і добре.

Подали на розлучення. Квартиру Іван залишив їй і, коли приїжджав, за залишками речей, Олена бачила з вікна його нову жінку Катерину, яка ходила в очікуванні біля машини. Живіт на той момент був уже округлим. Очі засльозилися, і Олена відвернулася.

– Дякую, – Іван важко зітхнув, стоячи у дверях.

– За що? – здивувалася Олена.

– За те, що розумієш, – Іван опустив голову.

– Я рада за вас, – Олена посміхнулася.

– Олено Анатоліївно, ми на вас чекаємо за тиждень. Якщо всі аналізи будуть у нормі, то одразу проведемо процедуру.

Олена застигла з телефоном у руках. Адже дійсно залишався ще один кріоконсервований ембріон, а значить, ще один крихітний шанс.

На свій сорокарічний день народження Олена отримала найдорожчий, довгоочікуваний подарунок – вагітність підтвердилася. Олена була щаслива.

Іванові вона вирішила нічого не казати. Нехай буде вже так, як склалося, він буде щасливий у своїй новій сім’ї, а в неї буде своя маленька сім’я.

– Дівчинка. Однозначно дівчинка. Здорова красуня, – коментувала лікар, дивлячись у монітор. Олена лежала, і її серце завмирало від щастя. Увечері того ж дня їй подзвонив Іван. Олена здивувалася, але відповіла.

– Олено, Каті більше немає … Пологи почалися раптово, якісь ускладнення виникли, лікарі не змогли врятувати, – плутано пояснював Іван.

– А дитина? – злякано запитала Олена.

– Лікарі кажуть, все буде добре, він у спеціальній камері якійсь. Я погано розумію. Чи можна я приїду? Я тут більше нічого не можу поки що зробити. І одному сумно.

– Звісно, ​​приїзди. – В Олени самої поки що не вкладалося в голові, і вона розуміла, як Іванові зараз важко.

– У Каті лише брат. В іншому місті. Я вже подзвонив, приїде на похорон. Чому так? Наче Бог однією рукою дає, а другою забирає.

– Не впевнений, як я впораюся один із малюком? – стомлено говорив Іван, задумливо дивлячись у кухоль, з давно остиглим чаєм.

– Повертайтеся додому, разом із сином, – почув Іван слова Олени й підійняв голову. Декілька секунд вони дивилися один одному в очі.

– Я ж зрадив тебе… Яка ти сильна та мудра. Вибач, – Іван стиснув і поцілував її теплі руки.

– Давно вже вибачила, – відповіла Олена.

Через три дні після похорону Каті Івану дозволили забрати сина. З малюком все було добре.

– На тебе дуже схожий. Ім’я вже обрали? – Запитала Олена, з ніжністю дивлячись на сплячого хлопчика.

– Катя хотіла Ярославом назвати, – відповів Іван і затнувся.

– Гарне ім’я, – схвалила Олена. – А доньку Софією назвемо. – Іван здивовано глянув на Олену, що тримала руку на животі.

Він і не помітив, що Олена округлилася. – Остання спроба виявилася вдалою, – усміхнулася Олена. Іван притис її до себе.

Вони довго мовчки стояли над ліжечком обійнявшись, та дивилися на Ярослава, який солодко сопів уві сні. Важких думок у їхніх головах було багато, але світлих і теплих було більше.

А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!