– Вибачте за мою корову! Знову жере без міри! – голос Віктора розірвав святкову атмосферу

– Вибачте за мою корову! Знову жере без міри! – голос Віктора розірвав святкову атмосферу, як постріл.

Олена завмерла з виделкою в руці. Олів’є так і не долетів до тарілки. Худенька, тендітна – кілограм п’ятдесят від сили – вона сиділа навпроти чоловіка і відчувала, як усі погляди уткнулися в неї.

Андрій похлинувся ігристим. Його дружина Катя відкрила рота, але так нічого і не сказала. За столом повисла тиша – та сама, коли навіть дихати ніяково.

– Вікторе, ти що кажеш? – Андрій першим знайшовся, що сказати.

– А що? Правду не можна сказати? — Віктор відкинувся на спинку стільця, задоволений ефектом. – Моя дурепа знову набрала зайвого, соромно з нею з’являтися!

Олена сиділа червона. Не від сорому навіть – від болю. Сльози стояли в очах, але вона звично їх стримувала. Навчилася за три роки шлюбу. Спершу плакала, потім припинила. Який сенс?

– Та гаразд тобі, Вітю, – невпевнено спробував розрядити атмосферу Серьога з іншого кінця столу. – Олена ж красуня в тебе.

– Красуня? – Віктор засміявся. – Ти її без макіяжу бачив? Страшко! Я іноді вранці прокидаюсь і думаю – хто це поряд лягло? Звідки взялося?

Хтось нервово хихикнув. Хтось уткнувся у тарілку. Олена підвелася. Повільно, обережно, наче боялася розсипатися.

– Я у вбиральню, – тихо сказала вона і вийшла з кімнати.

– Образилася! – задоволено хмикнув Віктор. – Зараз повернеться і мовчатиме до ранку. Жінок треба у межах тримати!

Андрій дивився на друга і не впізнавав. Вони товаришували зі школи – п’ятнадцять років. Віктор завжди був веселун, душа компанії.

Коли одружився з Оленою, всі раділи – така гарна пара. Вона ніжна, тиха, очі величезні, карі. Він впевнений, успішний.

Але щось пішло не так. Спочатку були «жарти». Віктор при всіх називав дружину «моя дурепа», «тупак», «безглузда». Усі ніяково сміялися – сімейний гумор, що вдієш. Потім стало гірше.

– Моя корова знову торт зжерла! – кричав він на весь ресторан, коли Олена замовляла десерт.

– Вибачте мою, вона не вміє готувати! – перепрошував перед гостями за прекрасну вечерю.

– Що з неї взяти? Інститут абияк закінчила, працює за копійки! – це про дівчину із червоним дипломом, яка працювала вчителькою початкових класів.

Катя штовхнула чоловіка ліктем:

– Зроби щось.

Андрій підвівся:

– Піду подимлю.

Знайшов Олену у ванній кімнаті. Вона стояла, вчепившись у раковину, і беззвучно плакала. Туш потекла, помада розмазалася. Справді, стала бридкою – як і хотів Віктор.

– Олено, ти як?

Вона здригнулася, швидко потерла очі.

– Нормально. Зараз вмиюся і вийду.

– Навіщо ти це терпиш?

– А куди я піду? – Вона повернулася до нього. – У мене нічого немає. Квартира його, його машина. Я вчителька, отримую копійки.

– Батьки у селі живуть, ледве кінці з кінцями зводять. До них повернуся – ганьба на всю округу.

– Це не ганьба.

– Для них – ганьба. Видали заміж за міського, забезпеченого. Мама всім хвалилася, який у мене чоловік золотий. А що я скажу? Що він мене коровою називає?

– Він завжди був таким?

Олена похитала головою:

– Перший рік – казка була. Квіти, подарунки, компліменти. На руках носив. А потім… Спочатку сказав, що я не правильно борщ варю.

– Потім – що вдягаюсь, як селючка. Потім – тупа. І пішло-поїхало. Зараз уже при чужих принижує, а вдома…

Вона замовкла.

– Що вдома? Руки простягає?

– Ні. Гірше. Мовчить. Може, тиждень не розмовляти. Ніби мене нема. А потім раптом накричить за якусь нісенітницю – не так посуд помила, не там капці поставила.

– Говорить, що я нікчемна, що нікому не потрібна, що він мене з жалю тримає.

– Олено, це ж маячня! Ти гарна, розумна…

– Я вже сама не знаю, яка я. Дивлюсь у дзеркало і бачу те, що він каже – корову, недолугу, потвору. Може, він має рацію?

З вітальні долинув гучний сміх Віктора:

– Та вона в мене взагалі в ліжку, як колода! Лежить і на стелі баранів рахує!

Олена зблідла. Андрій стиснув кулаки.

– Все. Досить. Збирайся, я відвезу тебе.

– Куди?

– Куди завгодно. До батьків, до подруги, в готель. Куди ти скажеш.

– Він не відпустить.

– Це не його рішення.

Вони повернулися до вітальні. Віктор уже пристойно хильнув, розповідав чергову «смішну» історію про дружину:

– Уявляєте, вона вчора шукала окуляри! А вони в неї на голові були! От недолуга!

– Ми йдемо, – сказав Андрій.

– Куди це? – Віктор насупився.

– Я відвезу Олену.

– Нікуди вона не поїде. Олено, сядь!

Вона автоматично зробила крок до столу. Андрій узяв її за руку:

– Ходімо.

– Гей, ти що собі дозволяєш? – Віктор схопився. – Це моя дружина!

– Яку ти принижуєш!

– Це наші сімейні справи! Олено, я сказав – сядь! Швидко!

Вона зупинилася. Звичка підкорятися була сильнішою. Три роки дресування.

– Олено, – Катя підійшла до неї, – ходімо зі мною. Переночуєш у нас.

– Та що ви всі збожеволіли? – Віктор почервонів. – Це мій дім, моя дружина! Олена нікуди не піде!

– Піду, – тихо сказала Олена.

Усі завмерли. Вона підвела голову, подивилася на чоловіка:

– Я йду, Вікторе!

– Що? Ти? Куди ти дінешся, дурепа? У тебе нічого нема!

– У мене є я! Цього достатньо!

– Та кому ти потрібна? Тридцять років, погладшала, постаріла! Я тебе з жалю терплю!

– Дякую, що розплющив очі.

Вона пішла до передпокою. Віктор – за нею.

– Стій! Ти що, серйозно? Через якісь жарти?

– Це не жарти, Вітю! Це приниження!

– Та гаразд тобі! Я ж люблю тебе!

– Ні! Ти любиш принижувати мене. Це – різні речі.

– Куди ти підеш? Га? До матусі в село? Будеш там корів доїти?

– Буду. Корови хоча б не ображають.

Вона одягла куртку. Руки тремтіли, але вона впоралася з блискавкою.

– Олено, не перегинай! – Віктор раптом злякався. – Поговорімо. Я більше не буду.

– Будеш. Ти інакше не вмієш.

– Навчуся!

– Ні! Прощавай, Вікторе.

Вона вийшла. Андрій та Катя – за нею. Віктор залишився стояти у передпокої. Спочатку злий, потім розгублений. Повернувся до гостей. Ті сиділи мовчки, не знаючи, куди подіти очі.

– Повернеться, – впевнено сказав він. – Куди вона подінеться? Переночує у подружки та приповзе назад. Усі баби так роблять.

Але Олена не повернулася. Ані через день, ані через тиждень, ані через місяць.

Віктор спочатку сердився. Дзвонив, вимагав повернутися. Потім почав просити. Обіцяв виправитись. Надсилав квіти на роботу. Приїжджав до школи. Олена мовчки проходила повз.

За три місяці вона подала на розлучення. Жила у Каті з Андрієм, потім винайняла кімнату. Маленьку, в старому будинку, але свою. Де ніхто не називав її коровою.

– Як ти? – спитав Андрій, зустрівши її за пів року.

– Вчуся жити заново. Вчуся дивитися в дзеркало і не бачити там потвору. Вчуся їсти й не думати, що я корова. Важко. Але виходить.

– Віктор питав про тебе.

– Не треба. Я не хочу про нього знати.

– Він змінився.

– Можливо. Але я також змінилася. І назад не повернуся.

Вона всміхнулася – вперше за довгий час щиро – і пішла далі. Худенька, тендітна, гарна. Та, яку три роки називали коровою та дурепою. Та, яка знайшла сили піти.

А Віктор лишився. У великій квартирі, де тепер було тихо. Нікого було принижувати. Не було кого виховувати. Не було кому доводити свою перевагу.

Він знайшов іншу. Молоду, веселу, зухвалу. Вона сміялася з його жартів перший місяць. На другий сказала, що він хам. На третій пішла, грюкнувши дверима.

Потім була ще одна. І ще. Вони всі йшли. Щойно він починав їх «виховувати».

– Що сталося з бабами? – скаржився він Андрію. – Ображаються на кожне слово! Не можна навіть пожартувати!

Андрій мовчав. Що тут скажеш? Що Віктор сам зруйнував своє життя? Що приниження – це не кохання? Що не можна будувати стосунки на образах?

Віктор би не зрозумів. Для нього це були просто жарти. Спосіб самоствердитися. Показати, хто у хаті господар. Він не розумів, що кожне «дурепа», кожне «корова» – це цвях у кришку труни їхнього шлюбу.

Олена зрозуміла це не відразу, але вчасно. Поки ще могла піти. Поки ще вірила, що варта більшого, ніж бути мішенню для «жартів».

І вона мала рацію. Через рік зустріла чоловіка, який називав її «сонечко». Який захоплювався її вмінням знаходити підхід до дітей. Який казав, що вона гарна – і вранці, і ввечері, з макіяжем і без.

Вони одружилися. Тихо, без пишного застілля. Тільки найближчі. Андрій був свідком.

– Щаслива? – спитав він.

– Знаєш, що найдивовижніше? Я забула, як це боятися сказати щось не так. Забула, як це чекати образи. Виявляється, можна жити інакше. Можна просто жити.

А Віктор так і лишився сам. Зі своїми «жартами», які нікому не були смішні. З упевненістю, що жінок треба тримати у межах. З переконанням, що приниження – це нормально.

Іноді він згадував Олену. Тиху, покірну, терплячу. Ідеальну дружину, як йому здавалося. Яка готувала, прала, прибирала. Яка мовчала, коли він її ображав. Яка плакала тихо, щоб не заважати.

Тільки тепер, коли її не стало поряд, він зрозумів, що вона не була покірною. Вона збирала сили. Щоб одного разу сказати «вистачить» і піти. Назавжди.

Але було пізно. Корова виявилася людиною! Дурепа – розумною жінкою! А той, хто вважав себе господарем становища, лишився ні з чим.

То, мабуть, той бумеранг, що повертається, – він його наздогнав…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.