– Вибери мене, Сашка…

Сашка терпіти не могла дні, коли до дитячого будинку приходили потенційні усиновлювачі! Тому що за сім років, що вона прожила тут, її жодного разу так і не вибрали.

Раніше, коли вона була зовсім маленькою, вона чекала на ці дні. Як заворожена дивилася на гарних тітоньок і дядечків. Вони здавались їй чарівниками, які заберуть її до себе у замок! І нова мама цілуватиме її на ніч.

А новий тато кататиме її на плечах. І ще в неї буде своя кімната. І не треба буде щодня бачити цього неприємного Вітьку.

Він постійно намагався посмикати її за кіску та обзивав Зябликом.

Сашка не знала, що означає це слово. Але воно здавалося їй дуже образливим. А Вітька знай репетує:

-Зяблик! Зяблик!

Їй було п’ять років, коли вона потрапила до дитячого будинку. Батьки її не вижили в дорожній пригоді. Сашка все ніяк не могла зрозуміти, чому мама та тато не приходять. І чому вони її залишили?

З роками вона зрозуміла, що їх більше немає. І поступово почала забувати їхні обличчя. Вони стерлися з її пам’яті. Забула їхні голоси. Забула запахи. Забула будинок, в якому вони жили разом.

Олександрі так хотілося, щоб хтось її вибрав! Але дива не траплялося, а вона росла і почала розуміти, що її ніколи не виберуть. Просто дівчинка була не гарною.

А вибирали завжди красивих дівчаток з бантиками в розкішному волоссі та з милими усмішками на обличчях.

Вітька продовжував її діставати. Тільки тепер Сашка знала, що зяблик – це пташка.

В цей день знову прийшли усиновлювачі. Усіх дівчаток вбрали, заплели банти в коси. А Сашка взяла й відтяла собі коси, залишивши волосся, як у хлопця. Їй більше не хотілося, щоб її хтось вибрав. Вона вирішила, що у своєму житті все і всіх вибиратиме сама!

Побачивши її з короткою стрижкою, вихователі ахнули, а Вітька, як завжди кинув їй у спину:

– Зяблик!

Саші виповнилося дванадцять. Вітька ж був старший за неї на три роки.

Того дня її не обрали. Дуже жахливо виглядало її нерівно обстрижене волосся, та й очі дівчинки метали громи та блискавки.

Через три роки з дитбудинку випустився її заклятий недруг Вітька. Попрощавшись з усіма, він раптом підійшов до Сашки.

– Бувай, Зяблику?

– Бувай – бувай, – байдуже відповіла Сашка.

– Ти тут тримайся! Недовго лишилося! Три роки всього! А потім я тебе заберу! – твердо сказав Вітька.

– Ще чого! Хто тобі сказав, що я тебе виберу? Недолугий ти! – нагрубила вона у відповідь.

Вітька глянув на неї довгим дивним поглядом і пішов, жодного разу не обернувшись…

…Зачинивши за собою двері дитбудинку, Сашка вийшла на вулицю і вдихнула повітря свободи та дорослого життя.

За ці роки вона з гидкого каченяти перетворилася на прекрасного лебедя. Розкішне волосся до пояса, величезні зелені очі, точена фігурка. Вона попрямувала до батьківської квартири. І раптом почула:

– Зяблик.

Обернувшись, вона побачила перед собою Вітьку.

– Чого приперся? – спитала вона.

– Я ж обіцяв тебе забрати. От і прийшов, – Вітька підійшов упритул.

– А я тобі сказала, що сама вибиратиму! – Сашка глянула на нього знизу вгору. Вітька за цей час сильно виструнчився і роздався у плечах.

– А ти вибери мене, Сашко! – попросив він.

– Я подумаю, – і Сашка попрямувала до свого нового будинку.

Вітька йшов за нею до самого під’їзду. Зачекав, коли вона увійде всередину, і пішов. З того дня він приходив під вікна щовечора. На лавці біля будинку сяде і сидить, поки Сашка світла у квартирі не погасить.

Літо змінилося дощовою осінню. За осінню прийшла зима. А Вітька все ходив та ходив. Якось Сашка підійшла до нього. Присіла поряд, спитала:

– Не набридло тобі? Холодно напевно сидіти?

– Нічого. Я потерплю. Ти тільки вибери мене, будь ласка! – знову попросив він і подивився на неї довгим, ніжним поглядом.

Сашка підскочила з лави, як ошпарена і побігла до себе. Підглядала через тюль, як Вітька дивиться на її вікна.

31 грудня Сашка поспішала додому після роботи. Потрібно ще стіл накрити, нову сукню одягти, незабаром же Новий рік!

Вітьки на лаві не було. Серце пропустило удар … Може трапилося що?

За годину Сашка закінчила весь святковий клопіт і налила собі ігристого. Підійшла до вікна, – Вітьки не було. У грудях гидко занило від поганих передчуттів… Страх почав закручуватися в животі в тугу спіраль…

– Що робити? Шукати? Але де? Я ж не знаю ні адреси, ні телефону! Дурепа! Яка ж я дурна! – лаяла себе Сашка.

І цієї миті за вікном щось спалахнуло!

– Вже палять бенгальські вогні, – подумала дівчина і підійшла до вікна, подивитися на красу.
На снігу величезними вогненними літерами спалахував напис:

– Вибери мене, САШКА!

А Вітька сидів на лавці, дивився на її вікна і махав їй рукою.

Серце дівчини здригнулося, й вона, схопивши пальто, стрімголов побігла в обійми свого щастя…

Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!