– Виходь! Я спізнюся на зустріч! – Залишив мене на зупинці син…

– Виходь! Я спізнюся на зустріч!

Ігор різко загальмував біля облупленої зупинки. Галина Петрівна подивилася у вікно – довкола пустир, до хати ще п’ять кілометрів.

– Ігорьок, сонечко, ну ще трохи… Я ж важку сумку несу…

– Мамо, я вже годину тебе катаю! У мене ділова зустріч, розумієш? Автобус через пів години буде.

– За годину, Ігорю. Тут раз на годину ходить.

– Ну й посидиш! – Він відчинив двері, майже виштовхнувши матір. – Я не безплатне таксі!

Галина ледве встигла схопити сумку. Машина рвонула з місця, обдавши її брудом із калюжі. Дрібний дощ перетворювався на зливу.

Вона опустилася на лаву, притискаючи до грудей сумку з паперами з лікарні. Усередині щось обірвалося.

Три місяці тому вона продала дачу – ту саму, де Ігор у дитинстві бігав босоніж по грядках. Віддала йому всі гроші на якісь термінові справи, бо слізно просив в борг.  Вісімсот тисяч.

– Мамочко, без тебе я пропаду! – Тоді казав він, цілуючи її в щоку.

А сьогодні висадив під дощем, наче бродячу собаку.

Телефон завібрував. Невідомий номер.

– Галино Петрівно? Це Вероніка. Цивільна дружина Ігоря. Нам треба поговорити.

Наступного дня Галина сиділа у дешевому кафе біля ринку. Навпроти – доглянута жінка років тридцяти п’яти, з акуратним животом, який вже було помітно.

– Ви в положенні? – Видихнула Галина.

– П’ятий місяць. Ігор не говорив?

– Він взагалі нічого не каже. Дзвонить, хіба що попросити грошей.

Вероніка поставила кухоль та дістала папку з документами.

– Я випадково це знайшла в його столі. Витяг про продаж вашої дачі. Гроші надійшли на його рахунок. Потім договір купівлі-продажу трикімнатної квартири. На його ім’я.

– Він казав, що накопичував сам… Що одержував добрі премії… – голос Вероніки тремтів. – А це й ваші гроші. Він все життя вас оббирав?

– Я сама давала, – прошепотіла Галина. – Він же мій син… Хоча цього разу просив…

– А я недолуга, яка повірила. – Вероніка різко відкинулася на спинку стільця. – У мене мати пішла із життя, коли мені було шістнадцять. Я б все віддала, щоб вона зараз поряд була. А він свою… на зупинці під дощем кинув.

– Звідки ви знаєте?

– Сусідка вас бачила. Він усім хвалився, що «позбавився ниття».

Галина повернулася додому, як у тумані. Сіла на диван і вперше за багато років розплакалася. Не від жалю до себе – від сорому. Сорому за те, що виростила таке.

Телефон знову ожив. Ігор.

– Мамо, можеш п’ять тисяч скинути? На тиждень всього…

– Ігорю, мені Вероніка дзвонила.

Пауза. Потім сміх. Злий, короткий.

– І що? Вона тобі про квартиру наплела? Так, купив! Сім’я ж буде, дитина. Ти хотіла, щоб я жив у орендованій?

– А чому не сказав жодного слова, там же і мої гроші були?

– Були, та загули! То, яке тобі діло? – Голос став жорстким. – Хотіла допомогти синові – допомогла. А тепер що, сльози будеш лити? Мамо, дорослі люди не ниють.

– Ти мене на зупинці висадив… Під дощем…

– Та боже ж мій! Ти що, інва лід? Автобусом доїхати не могла? У мене були справи!

– Які справи, Ігор? З тією дівчиною з офісу?

Тиша. Довга.

– Вероніка тобі це сказала? От стерво… Слухай, мамо, це не твоя справа. Я дорослий мужик, сам розберуся.

– Значить, вона правду казала.

– Яка різниця! – Він майже кричав. – Ти взагалі хто така, щоб мене судити? Я тобі нічого не винен! Розумієш? Нічого! Не просив мене народ жувати!

Галина поклала слухавку. Руки тремтіли.

Уранці вона зробила те, чого боялася все життя. Зателефонувала адвокату – сусідка дала контакт, коли дізналася про зупинку.

– Чи можна через суд стягнути гроші? – спитала Галина, стискаючи телефон. – З сина?

– Якщо доведете, що то був борг, а не дар – так. Договір дарування підписували?

– Ні. Він сказав, що це між рідними не потрібне.

– Чудово. Отже, це усний договір позики. Свідки є?

– Вероніка. Вона бачила документи.

– Тоді є шанс.

За тиждень Ігорю прийшла повістка. Він примчав увечері, багряний від злості.

– Ти в суд подала? На рідного сина?

– Як і ти рідну матір – на зупинку під дощ.

– Це інше! Я запізнювався!

– А я сорок років запізнювалася жити для себе. Все тобі. Все!

– Мати, ти збожеволіла?!

Галина встала. Випрямилася. Відчула, як усередині розв’язується якийсь давній вузол.

– Тоді поверни гроші. Хоча б половину. Або хай суддя вирішує.

– Ти хочеш мене зганьбити?! В мене робота, репутація!

– А в мене пенсія п’ять тисяч і гіпер тонія. Пігулки купувати нема на що. Але ж ти не просив мене народ жувати, правда?

Ігор дивився на неї, ніби вперше бачив.

– Ти серйозно?

– Абсолютно. Або повертаєш вісімсот тисяч, або зустрінемося в суді. І так, я надіслала листа твоєму директору. Про те, як ти ставишся до матері. Нехай знають, із ким працюють.

– Ти… ти…

– Я втомилася бути зручною. Можеш іти.

За два місяці на рахунок Галини впало вісімсот тисяч. Ігор виплатив через нотаріуса, не з’являючись особисто. Доклав записку: «Більше не дзвони».

Вона й не дзвонила.

Сьогодні Галина сиділа в оновленій квартирі. Недорогий, але свіжий ремонт. На столі коробка з ліками, які раніше не могла купити. В руках – квиток на поїзд в Одесу.

Подзвонили у двері. То була Вероніка з крихітною дівчинкою на руках.

– Вибачте, що без дзвінка. Хотіла показати. Назвала Галею, на вашу честь.

– Хіба не на честь бабусі?

– У мене не було бабусі. Але з’явилася жінка, яка показала, що можна захищати себе, не втрачаючи гідності.

Галина взяла дитину. Та сопіла, стискаючи крихітний кулачок.

– Передаси їй, коли виросте? – Галина посміхнулася. – Що найстрашніше – не одній залишитися. Страшніше бути з тими, хто робить тебе ніким.

За вікном світило сонце. Вперше за багато років Галина почувалася вільною.

Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!