– Виходить, навіть наші сварки були для чогось потрібні? Андрій зупинився, обійняв дружину. – Все було потрібне. Щоб зрозуміти, що ми один без одного ніхто

Дощ барабанив по даху так наполегливо, що хотілося вийти й крикнути йому: “Досить!” Але натомість Андрій крикнув на дружину.

– Знову я винен! – жбурнув він ложку в раковину. – Завжди я! То сіль не туди поставив, то телевізор голосно!

Олена навіть не обернулася. Стояла спиною, мила посуд. Плечі напружені, як струна.

– Може, тобі взагалі без мене буде краще? – процідила крізь зуби.

Ось воно. Слова, які він боявся почути вже місяць. А може, й більше.

– Знаєш що…

Андрій схопив куртку. Стукнув дверима так, що сусіди напевно прокинулися.

Надворі дощ – як із відра. А він ішов, не розбираючи дороги, і думав: «Щодня як по мінному полю».

Коли виходив на пенсію, здавалося, нарешті буде час один для одного. Ага! Тільки виявилось, що вони розучилися розмовляти. Мовчать за сніданком. Мовчать за вечерею. І це мовчання – гірше за будь-яку сварку.

Ноги самі знайшли стару дорогу, де раніше їздили дачники. Тепер тут тільки ями та кущі. Дощ стихав, але Андрій уже промок наскрізь.

– Може, і справді їй без мене краще? – думав він, коли щось майнуло на узбіччі.

Спочатку здалося – просто сміття. Пакет якийсь. Але пакети не рухаються. Андрій зупинився. Придивився.

Пакунок. З ганчірок, промоклий. І він рухається. Ледве помітно, але рухається.

– Що за чортівня?

Підійшов ближче. Нахилився. І серце тьохнуло.

Зі складок ганчірки виглядав крихітний ніс. Чорний, вологий, – цуценя. Зовсім малюк.

– Господи, – Андрій обережно взяв пакунок на руки. – Хто ж тебе тут кинув, мале?

Цуценя навіть не пискнуло. Тільки слабко ворухнуло лапкою. Серце калатало, як шалене. Андрій притиснув пакунок до грудей і побіг додому. Дощ знову посилився, але тепер це було байдуже.

У передпокої він скинув мокру куртку, пройшов на кухню. Олена сиділа за столом із кухлем чаю. Очі червоні.

– Олено, – почав він.

Вона підвела погляд. Побачила пакунок у його руках.

– Ти що притяг?

– Цуценя знайшов біля дороги. Воно ледь дихає, Олено.

Олена поставила кухоль так різко, що чай хлюпнув на стіл.

– От собаки нам тільки не вистачало! – вона схопилася, заходила по кухні. – Ти ж бачиш, як ми живемо! Самі ледве кінці з кінцями зводимо, а він…

– Олено, та глянь на нього! – Андрій обережно розгорнув ганчірку.

Цуценя лежало нерухомо. Вовна злиплася, тремтить. Очі ледве розплющені – зовсім крихітка, тижнів зо два від роду, не більше.

– Воно ж замерзло наскрізь. Може, вже пізно.

Олена зупинилася. Погляд пом’якшав.

– Гаразд, – зітхнула. – Неси у ванну. Теплою водою відігріємо.

Вони схилилися над раковиною, як над новонародженим. Андрій тримав цуценя, а Олена лила тоненький струмінь теплої води.

– Обережно, не захлинувся б, – прошепотіла вона.

Крихітка грудка ледве помітно підіймалася й опускалася.

– Живий, – Олена посміхнулася вперше за довгий час. – Боєць маленький.

Загорнули його в махровий рушник. Олена дістала стару картонну коробку, устелила м’якими ганчірками. Андрій поставив поряд настільну лампу для тепла.

– Годувати треба, – сказала Олена. – Молока в мене немає, але згущене розведу.

– А йому можна?

– А що робити? До ранку все зачинено.

Розвела згущене молоко теплою водою. Андрій капав цуценяті в рот по крапельці із піпетки. Воно слабко ворушило язиком, намагаючись ковтати.

– П’є! – Зрадів Андрій. – Дивись, Оленко, п’є!

Вперше за місяці він усміхався. І Олена це помітила.

На ранок цуценя зміцніло. Попискувало, коли прокидалося. Андрій вставав до нього вночі тричі – годувати, перевіряти.

– Ти як з дитиною пораєшся, – зауважила Олена за сніданком.

– А що, хіба погано?

Вона промовчала. Але в очах майнуло щось тепле.

Вдень вони поїхали до ветеринара. Лікар оглянув цуценя, похитав головою:

– Переохолодження було серйозне. Пощастило, що знайшли вчасно. Ще б година – і все.

– А тепер що? – стурбувався Андрій.

– Тепер виходжувати. Годувати кожні дві години. Масаж робити – кровообіг стимулювати. І тепло, – обов’язково тепло.

Купили спеціальне молоко для цуценят, вітаміни. Олена читала в інтернеті, як правильно доглядати.

– Слухай,- сказала вона ввечері,- а може, Дружком назвемо? Або Мухтаром?

Андрій підвів голову від газети. Олена сиділа на підлозі поруч із коробкою, гладила цуценя пальцем.

– Дружок добре, – погодився він.

Тиждень пролетів непомітно. Дружок повністю відкрив очі – сірі з блакитним. Почав самостійно пити із блюдечка. Олена навчилася робити йому масаж, а Андрій носив його на руках – поки лапки слабкі.

– Бачиш, як він дивиться на тебе? – сказала Олена одного ранку. – Прямо закоханий.

Андрій відчув, як щоки горять. Давно він не червонів від компліментів дружини.

– Це ти його виходила, – відповів він. – Без тебе не впорався б.

– Ми разом, – поправила Олена. – Ми разом його врятували.

Слово «разом» прозвучало якось особливо. Начебто вони вперше за довгий час були по-справжньому разом.

Але наприкінці другого тижня Дружок занедужав. Просто лежав у коробці, не їв, майже не дихав. Андрій кидався по квартирі:

– Треба терміново до лікаря! Що з ним?

– Заспокойся, – Олена поклала руку йому на плече. – Поїдемо зараз.

Ветеринар зробив укол, виписав ліки. Сказав, що це звичайне для цуценят – організм слабкий, імунітет не сформувався.

– Критична доба, – попередив. – Якщо переживе ніч – житиме.

Додому їхали мовчки. Андрій тримав коробку з Дружком на колінах, боявся зайвий раз дихати.

Увечері сиділи поруч із коробкою. Песик лежав нерухомо, тільки зрідка розплющував очі.

– А пам’ятаєш, як ми біля Дмитра ночами сиділи? – тихо спитала Олена.

Дмитро – їхній син. Пішов із життя у три роки від запалення легень. Тридцять років минуло, а рана все ще крово точить.

– Пам’ятаю, – тихо відповів Андрій.

Вони дивилися на Дружка, і кожен думав про своє. Як мало потрібно для щастя. І як багато можна втратити.

– Андрію, – Олена взяла його за руку. – Вибач мені. За все. За те, що стала такою колючою.

– Це я винен, – він стиснув її пальці. – Став, як ведмідь. Бурчу постійно.

– Ми обидва винні.

Вона не домовила. Але й не треба було. Вони розуміли одне одного без слів. Як колись раніше.

Цілу ніч вони по черзі чергували біля коробки. Годували Дружка ліками, гладили, шепотіли йому щось лагідне.

На ранок Дружок поворухнувся, розплющив очі. Слабко пискнув.

– Живий! – Олена заплакала.

Андрій обійняв її. Міцно, як давно вже не обіймав.

Через місяць Дружок зміцнів. Носився по квартирі, гриз капці Андрія, гавкав на пилосос. Очі стали яскраво-блакитними, вовна – пухнастою та білою, тільки вушка рудуваті.

– Красень наш, – розчулювалася Олена, чухаючи цуценя за вушком. – Прямо якийсь принц.

Андрій сидів у кріслі, спостерігав. У хаті стало по-іншому. Тихіше. Спокійніше. Вони з Оленою майже не лаялися. Розмовляли більше. Про Дружка, про його звички, про те, який він смішний.

Але головне – вони знову сміялися. Разом.

– Дивись, як він тебе зустрічає! – сказала Олена, коли Андрій повернувся з крамниці.

Дружок гасав навколо нього колами, підстрибував, намагався лизнути в обличчя.

– Та мене ж пів години не було, – засміявся Андрій.

– Для нього пів години, як вічність.

– Знаєш, – сказала Олена, – а якби не та сварка…

– Я не пішов би під дощ, – підхопив Андрій. – І не знайшов би його.

– Виходить, навіть наші сварки були для чогось потрібні?

Андрій зупинився, обійняв дружину.

– Все було потрібне. Щоб зрозуміти, що ми один без одного ніхто.

Дружок гасав навколо них, радісно гавкав. А на узбіччі, там, де два місяці тому лежав промоклий пакунок, тепер цвіли дикі ромашки. Маленькі. Білі. Духмяні.

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки!