– Викинь ці думки з голови! От доживеш до дев’яноста років, тоді й думай, кому свою хату подаруєш, – видала Валентина

– Марино, свій ювілей я святкуватиму в кафе, так що приходьте з чоловіком, – говорила телефоном Дарина, – дзвонити більше не буду, клопоту багато.

– Прийдемо, а як же, – ти ж моя старша сестричка, рідна та єдина, – сміялась Марина.

Дарина незаміжня і дітей у неї немає. Чомусь так розпорядилася доля, що не змогла стати матір’ю. А чоловік, проживши з нею дев’ять років, пішов до іншої, йому хотілося мати своїх спадкоємців. Дарина чудово його розуміла і розлучилася з ним.

Її близька подруга та колега Марія теж незаміжня, вони дружать давно, правда у Марії є син, у нього вже своя родина.

Тому без подруги у Дарини не обходиться жодна урочистість, прогулянки, та й дружать дуже добре, як то кажуть, і в горі, і в радості допомагають одна одній.

Дарина з Марією сусідки через паркан, у кожної свій будинок, разом на роботу та з роботи, вихідні теж разом, тож перевірені часом вірні подруги.

Відсвяткувала Дарина своє п’ятдесятиріччя в кафе, запросивши родичів, деяких колег і звичайно свою подругу та сусідів, з якими часто спілкується.

Дарина раділа, коли прийшла молодша сестра з чоловіком і трьома дітьми, два сини вже дорослі, а донька ще школярка.

Марії ніколи не подобалося ставлення молодшої сестри до старшої, але вона мовчала і терпіла, хоча іноді могла й порадити дещо.

Дарина була доброю душею, чуйною, любила своїх племінників, ділилася всім, чим могла, дуже допомагала Марині.

– У Маринки троє дітей, ну хто їй допоможе, якщо не я, – казала вона подрузі.

Влітку іноді Дарина обов’язково наймала таксі, брала дітей Марини, подругу Марію та їхали на весь день у місто. Там вони гуляли в парку, Дарина всіх пригощала морозивом, обідали в кафе.

Хоч і була машина у чоловіка Марини, але вони ніколи не їздили нею в місто, молодша сестра була зовсім іншою.

Коли наближався день народження Дарини, вона всім своїм казала:

– Не надумайте купувати подарунки, у мене все є. А якщо хочете витратити свої гроші, купіть краще насіння квітів, ви ж знаєте, як я люблю розводити квіти.

– Дарино, я у квітах нічого не розумію, – говорила сестра.

– Та будь-яке насіння підійде, можна найдешевше, не морочся, сестричко.

А Марина і не морочилася, вона могла прийти взагалі без подарунка, весело промовивши сестрі:

– Ти ж сказала: не надумай купувати подарунки, ну от я і не купила, – Марії не подобається споживче ставлення молодшої сестри до старшої.

Влітку Дарина висаджує та вирощує подаровані квіти у себе на подвір’ї та городі, запрошує всіх милуватися ними. Справді, невимовна краса.

– Марійко, зайди-но, – з ранку кричить через паркан Дарина, – та приходить, – дивись, яка краса в мене розцвіла, – хвалиться подруга.

Марія не любить розводити квіти, так посадить небагато, Дарина змушує.

– Ой, Дарино, і справді краса, – милується подруга, – що скажеш, золоті в тебе руки сусідка, – сміється Марія.

Якщо це вихідний і тепло, то сідають в альтанку пити чай чи каву, діляться новинами та враженнями.

– Уявляєш, а мій Ромка зі своєю родиною поїхали до Туреччини, – казала Марія, – і що вони там забули, можна й у нас на морі відпочити, то ні, тягне їх туди.

– От я б нізащо не поїхала за кордон, я люблю свою природу, свої місця, от як гарно у нас. А там усе чуже й люди чужі, інші. Ні, я ніколи не погоджусь.

– Маріє, на те вони й молоді, їм усе цікаво. У них інше життя, по-іншому мислять, – заступалася Дарина за молодь, – хоча я теж домосідка, а могла б їздити, живу одна. Але я краще витрачу гроші на дітей Маринки, таки троє в неї.

– Дарино, про Маринку краще при мені мовчи, вибач звичайно, але користуються вони всі твоєю добротою.

– Ну, а що робити, якщо в мене тільки вони близькі.

– Близькі, а тобі не допомагають. Хату сама збудувала, хоч у Маринки чоловік, міг би й допомогти.

Дійсно Дарина сама збудувала свій двоповерховий будинок, невеликий, компактний. Ну, звичайно, не своїми руками, наймала будівельну бригаду.

Натомість дизайн розробляла сама. Будинок виглядає красиво, город доглянутий, у дворі краса різнобарв’я.

Завжди садить помідори та огірки, перці в теплиці, потім ділиться з усіма поспіль, закручує мариновані огірочки та помідори, варить варення.

Загалом Дарина дуже хороша господиня, шкода тільки сім’ї своєї немає. Тому й допомагає сестрі, сусідці та колегам по роботі.

Не спиться Дарині, з вечора лягає рано, вранці теж рано встає, читає книги, щось шиє, доглядає квіти. Ось господарство та худобу вона не тримає, ні до чого їй це.

Коли їй було шістнадцять років, не стало батька. Мати після похорону чоловіка теж лягла. Дарина довго доглядала її, в останні роки забрала її до себе.

Марина, як одружилася, до матері й не приходила, знала, що та під наглядом старшої сестри. Потім мати пішла із життя, Дарина залишилася сама, і турботу свою перенесла на сім’ю сестри.

– Мій старший син Степан живе зі своєю родиною в орендованій квартирі, – ділилася Марина з сестрою, – не захотіла невістка жити з нами, але я її розумію.

– Просто грошей їм не вистачає, за квартиру плати треба, уже й дитина маленька, а я теж не можу допомагати з оплатою, – скаржилася вона, – знала, що Дарина добра, зможе вона її розжалобити.

– Гаразд, Марино, я допоможу, оплачуватиму Степану твоєму житло, що робити… Поки я працюю… допоможу.

Оплату за орендоване житло Степана вона взяла на себе, ще й продукти іноді купувала і відносила їм. Можливо, вона в душі сподівалася на те, що колись вони і їй допоможуть.

Адже дітей у неї немає, одна сестра та племінники. Вона звичайно про це ні з ким не ділилася, навіть із близькою подругою, можливо, це зберігалося, як таємниця, у неї глибоко в душі. Ніколи про це не говорила вголос.

До пенсії Дарині залишалося небагато, коли вона потрапила в лікарню, та зробили опер ацію. Після якої за нею деякий час потрібно було доглядати в лікарні. Марина не поїхала, послалася на нестачу часу, роботу та сім’ю.

Зате Марія взяла тиждень власним коштом і доглядала подругу день і ніч. Через шість днів вона стала на ноги.

Марія вже не залишалася на ніч і вдень не сиділа з нею, вийшла на роботу. Дарина помітно одужала, сама ходила, настав час і її виписали з лікарні.

Марина справлялася телефоном про здоров’я сестри.

– Як ти там, уже краще, ну і добре, одужуй, – ніколи не цікавилася, чи потрібні якісь ліки, допомога, але сестра і не ображалася.

Хоч у чоловіка машина, але вони ні разу не приїхали до неї. Щоправда, у день виписки таки привезли її додому. Після цього Марина сказала:

– Дарина, життя не передбачуване, бачиш, ти й не думала й не гадала, що потрапиш у лікарню. Наперед і не знаємо, що може статися. Перепиши свій будинок на мого Стьопку, ти ж його любиш.

У Дарини ніби обірвалося щось усередині, вона промовчала, але стало якось ніяково. Тільки-но вийшла з лікарні, ну привезли вони її з чоловіком додому, але навіщо відразу про це говорити.

Після роботи прибігла подруга.

– Привіт, Дарино, ну слава Богу, ти вдома. Добре хоч тут Маринка поквапилась зі своїм чоловіком. А ти чого така сумна, неважливо почуваєшся?

– Ну нічого, ти ж тільки з лікарні, тим більше ще тобі пігулки приймати треба, – торохтіла від радості Марія, що подруга тепер поряд.

– Та ні, Маріє, самопочуття моє нічого, тільки зміцніти трохи треба після лікарні. У мене важко на душі, мене інше напружує, – вона розповіла про розмову сестри щодо її будинку.

– Ось що це було? Я розумію, що в такому разі не треба ображатись. Але мені ще п’ятдесят з невеликим, і не така я глибока стара, а Маринка мене вже записала… А може вона має рацію? Хоча на душі неприємно. Немов чекають, коли мене не стане.

Марія не зрозуміло дивилася на неї, а може навіть поблажливо.

– А я тобі що казала? Не здумай переписувати будинок на племінника. Ось тоді справді вони стоятимуть над душею і чекатимуть, коли ти на хмари полетиш, сама не рада будеш. Ти ж не збираєшся ще йти в інший світ, справ у тебе і тут багато.

У цей час зайшла сусідка Валентина, їй сімдесят років, із Дариною та Марією підтримує теплі стосунки.

Принесла пиріг до чаю, привітати сусідку з випискою із лікарні. А почувши про що подруги розмовляють, суворо сказала:

– Дарино, навіть не надумай будинок переписувати! Бач, як легко хочуть стати домовласниками, а самі хоч у чомусь допомогли?

– Мало того, що ти все своє життя допомагаєш Маринці з чоловіком, то їм уже й дім твій потрібен! Ну трапилося з тобою, захворіла, потрапила в лікарню.

– Будь-яка людина завжди може захворіти, й твоя Маринка теж. А вони вже раді намагатися заволодіти твоєю власністю.

– Викинь ці думки з голови! От доживеш до дев’яноста років, тоді й думай, кому свою хату подаруєш, – видала Валентина.

– А що, Валя має рацію, я підтримую на всі сто, – засміялася Марія. – Не дочекаються…

Через день Дарині подзвонила молодша сестра.

– Привіт, сестричко, ти як?

– Нічого, вдома краще, не дарма кажуть, що тут і стіни допомагають, – усміхалася Дарина і раділа, що сестра дбає про її здоров’я.

– А ти минулого разу так нічого й не відповіла на моє запитання, щоб перепиши будинок на мого Стьопку. У тебе все одно дітей немає, – у Дарини відразу впав настрій, виявляється, не дбає сестра про неї…

– Ох, не помилилася моя Марія і Валентина теж, – промайнула думка, а Марині відповіла, – знаєш, сестричко, я поки що на той світ не збираюся, і будинок переписувати теж не буду.

– Ну, як знаєш, – злісно відповіла Марина і відключилася.

З того часу Марина ніколи не дзвонить, навіть із днем ​​народження не вітає. Дарина справді намагалася до неї додзвонитися, але та не відповідала.

А вона переживає, навіть почала замислюватися, щоб зберегти родинні стосунки, може таки переписати будинок на Степана.

Але поряд надійна подруга утримує її від цього кроку. Звичайно, безкорисливо, просто шкода їй Дарину…

А ви як вважаєте, потрібно переписувати будинок? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!