– Вирішувати, якого кольору буде альтанка на моїй ділянці, буду я! Як і те, де вона стоятиме, – незворушно оголосила свекруха. – На вашій? – Ошелешено витріщила очі сваха

– А чого це ви приперлися?!

Євгенія Степанівна завмерла на нижній сходинці ґанку, так і не встигнувши поставити важку дорожню сумку на дошки.

– Попереджати треба, коли заявляєтеся, – додала невістка, люто струшуючи землю з садових рукавичок.

– Я, здається, приїхала до себе, – Євгенія Степанівна опустила сумку біля ніг.

Ділянку вона купила чотири роки тому. Сама накопичувала, сама вибирала місце вище, щоб навесні талими водами не топило. А коли Олексій одружився, пустила молодих на літо.

Повітря, природа, шашлики. Наївна. За два сезони Поліна обросла тут своїми порядками настільки, що навіть врізала новий замок у хвіртку.

Євгенії Степанівні довелося двадцять хвилин стояти біля паркану, доки невістка не зволила відчинити.

– До себе? – Поліна картинно скинула брови.

Вона жбурнула рукавички на пластиковий столик.

– Ви нічого не плутаєте? Олексій тут все минуле літо дах перекривав. Мій батько лазню ставив. Ми сюди стільки грошей вбухали!

Євгенія Степанівна подивилась на грядки. Рівні, доглянуті. Поруч красувалася нова теплиця, про яку, до речі, ніхто в неї не запитав.

Поліна справді вчепилася в цей шмат землі мертвою хваткою. Тільки ось пам’ять у дівчинки виявилася напрочуд вибірковою.

– Це тепер наша дача, – викарбувала невістка. – А ви тут на пташиних правах!

– Поліно, люба, – миролюбно почала Євгенія Степанівна.

Вона перехопила зручніше ручки сумки.

– Я приїхала забрати стару швейну машинку. Ну і заразом лічильники перевірити. У мене немає жодного бажання з тобою лаятись. Дай мені пройти до хати.

– Без Олексія я вам нічого забирати не дам!

Невістка вперла руки в боки, перегородивши прохід на веранду.

– І загалом, у нас сьогодні гості. Мої батьки з ночівлею приїдуть. Ювілей мами відзначатимемо. Тож вам краще поїхати назад до міста.

Нахабство невістки переходило всі можливі межі. Євгенія Степанівна завжди намагалася не лізти до родини сина.

Не вказувала, як готувати, не перевіряла пил по кутах. Але одна річ – не лізти зі своїми порадами, а зовсім інша – коли тебе виставляють за поріг власного будинку.

– Гості, значить? – Перепитала вона, дивлячись прямо в очі Поліні.

– Саме так. І нам тут чужі люди ні до чого. Розмова закінчена.

Поліна потяглася до дверної ручки, всім своїм виглядом показуючи, що аудієнцію завершено.

– Чужі люди? – Євгенія Степанівна не зрушила з місця. – Ти берега не сплутала, господине?

– А що не так? – гнівно підвелася невістка.

Вона нервово обсмикнула домашню кофту.

– Ви тут палець об палець не вдарили за два роки! Ми з Олексієм усю душу в цю ділянку вклали! Він же сказав, що ми тут назавжди обґрунтуємося. Ми навіть альтанку плануємо ставити!

Євгенія Степанівна подумки відважила синові ляпас. Отже, Олексій вирішив прикрасити дійсність перед молодою дружиною. Буває. Чоловіки часто хочуть здаватися соліднішими, ніж вони є, роздаючи обіцянки, які їм не належать.

– Мало що він сказав, – сухо сказала Євгенія Степанівна. – Відійди з дороги. Я стомилася і хочу випити чаю.

– Та як ви смієте! – Обличчя Поліни пішло червоними плямами.

– Я зараз чоловікові зателефоную, він вам швидко пояснить, хто тут на що має право!

– Звони.

Євгенія Степанівна обійшла застиглу невістку, піднялася сходами й штовхнула вхідні двері. Усередині все було переставлено.

Її старе крісло зникло, натомість з’явився величезний кутовий диван. На вікнах висіли чужі, надто строкаті штори.

Ззаду грюкнули двері. Поліна влетіла до кімнати з телефоном у руці.

– Олексію! – заголосила вона у слухавку. – Твоя мати приїхала! Так! З’явилася без дзвінка і качає права! Зроби щось, у нас за годину мої батьки будуть!

Вона засунула телефон Євгенії Степанівні.

– Візьміть. Поговоріть із сином.

Євгенія Степанівна поволі опустилася на звичайний кухонний стілець біля вікна. Взяла слухавку.

– Мамо, ну ти чого починаєш? – голос Олексія звучав плутано і винувато.

Він явно не очікував на такий поворот подій.

– Я нічого не починаю, Олексію, – відповіла вона. – Я приїхала на свою дачу. А твоя дружина не пускає мене на поріг!

– Мамо, ну у Маргарити Іванівни ювілей…

Син важко зітхнув у слухавку.

– Поліна там все підготувала, шашлики замаринувала. Ну їдь додому, га? Я тобі на таксі скину. Ми ж домовлялися, що це наче наш дім тепер.

– Ми домовлялися, що ви тут поживете, доки збираєте на перший внесок! – обсмикнула його мати.

Вона дивилася, як Поліна з переможним виглядом схрещує руки, очікуючи, що свекруха зараз здасться.

– І я не пам’ятаю, щоб підписувала дарчу. Тож я залишаюся. А ти можеш приїжджати та святкувати ювілей тещі. Я вам не заважаю.

– Мамо, ну це ж цирк! – не вгамовувався Олексій.

– Все, синку. Чекаю тебе на вечерю, – Євгенія Степанівна поклала телефон на край столу та підсунула його до невістки.

– Губу розкотила, – пробурмотіла вона собі під ніс, але голосно.

– Що ви сказали? – хитро поцікавилася Поліна.

– Кажу, я буду спати у своїй спальні на другому поверсі. Сподіваюся, ти там не влаштувала складу?

– Це наша спальня! – Поліна тупнула ногою. – Ми там шпалери переклеїли!

– Дякую за ремонт.

Євгенія Степанівна піднялася, підхопила сумку і попрямувала до сходів. Доводити щось із піною біля рота вона не збиралася. У неї був свій план, і скандалити у її віці було просто не солідно.

За годину біля воріт засигналила машина. Приїхали гості. Євгенія Степанівна тим часом спокійно перебирала речі в старому комоді на другому поверсі. Знизу долинали радісні вигуки, грюкання дверцят машини, шурхіт пакетів із продуктами.

– Ой, дочко, краса яка! – пролунав голос Маргарити, свахи.

Вона завжди відрізнялася гучністю і манерою поводитися так, ніби весь світ належить їй.

– Вова, неси коробки на кухню! Дивись, як наші молодята тут все облаштували! Господарі!

Євгенія Степанівна посміхнулася. Господарі, треба ж. Вона не стала спускатися одразу. Дала їм час розкластися, накрити стіл на веранді, запалити мангал. Олексій приїхав трохи пізніше, довго тупцював біля хвіртки, про щось шепотівся з дружиною.

Коли запахло смаженим м’ясом і знизу долинув дзвін келихів, Євгенія Степанівна поправила волосся перед дзеркалом і неквапом спустилася вниз.

На веранді панували веселощі. Володимир, батько Поліни, вже почервонів і захоплено різав огірки. Маргарита розкладала серветки. Поліна сиділа поруч із чоловіком, надувшись, але намагаючись тримати обличчя перед батьками.

– Ой! – Маргарита затнулася, побачивши сваху.

Вона впустила виделку на тарілку.

– Євгеніє Степанівно? А ми… ми думали, що ви в місті. Льоша сказав, ви занедужали.

Євгенія Степанівна виразно подивилася на сина. Той уткнувся поглядом у свою тарілку, раптово зацікавившись шматком помідора. Значить, знову збрехав, щоб згладити кути.

– Здоров’я в мене чудове, Маргарито, — приязно озвалася Євгенія Степанівна.

Вона підсунула собі вільний табурет і сіла на чолі столу, навпроти мангала.

– Просто вирішила зазирнути на свої сотки. Перевірити, як тут молодь господарює. З ювілеєм вас, до речі.

– Дякую… – сваха розгублено заморгала.

Володимир відкашлявся, намагаючись розрядити атмосферу.

– Так, господарюють на славу! – Він підняв келих з наливкою.

– Ми ось із Льохою наступного року тут альтанку поставимо! Прямо тут, біля яблуні. Фундамент заллємо, мангал цегляний складемо. Капітально все зробимо, для себе!

Поліна розпливлася в задоволеній посмішці, зиркнувши на свекруху. Мовляв, бачиш, мій батько також вкладається. Спробуй тепер вигнати.

Євгенія Степанівна неквапливо взяла шматочок сиру із загальної тарілки.

– Альтанка – це чудово, Володимире, – вона обвела поглядом притихлу компанію.

– Я давно хотіла альтанку. Тільки фундамент біля яблуні лити не треба, там коріння зашкодите. Ставте ближче до огорожі. І бажано із темного дерева, щоб під колір будинку підходило.

Володимир завмер з келихом у руці.

– У сенсі… ви хотіли? – Він незрозуміло глянув на зятя. – Олексію, ми ж начебто вирішили, що альтанка буде світла?

– Бачите, Вово, – м’яко, але з натиском промовила Євгенія Степанівна.

Вона відкинулася на спинку стільця.

– Вирішувати, якого кольору буде альтанка на моїй ділянці, буду я! Як і те, де вона стоятиме.

Над столом повисло важке мовчання. Тільки м’ясо на мангалі тихо шкварчало.

– На вашій? – Маргарита спохмурніла.

Вона перевела суворий погляд на дочку.

– Поліно? Олексій сказав, що мати йому дачу відписала на весілля!

Олексій зіщулився так, ніби мріяв провалитися крізь дошки веранди просто в підпілля.

– Мамо… ну я не зовсім так сказав, – промимрив він.

– А як ти сказав? – отруйно поцікавилася Поліна.

Вона схопилася з місця.

– Ти мені два роки у вуха вливав, що це наша дача! Що ми тут господарі! Що мати сюди ні ногою!

– Я сказав, що ми можемо тут жити, скільки хочемо, – промимрив Олексій, не підводячи очей. – І що мама не проти.

– Не проти? – голос невістки зірвався на вереск.

Вона схопила кухонний рушник і шпурнула його на стіл.

– Та вона сьогодні приїхала і заявила, що викине нас! Мій батько тут лазню ставив! Ми тут орали усі вихідні!

– Лазню? – Євгенія Степанівна примирливо всміхнулася. – За лазню окреме дякую, Володимире. Відмінна вийшла. Правда, будувалася вона без мого відома, ну та гаразд, зносити не примушу.

– Та ви… та як можна!

Маргарита Іванівна почервоніла, хапаючись за серце.

– Ми думали, що це внесок у молоду сім’ю! А ви, виходить, нашим коштом свою дачу облаштовували?

– Маргарито, люба, – Євгенія Степанівна зберігала повне самовладання.

Вона дивилася на почервонілу сваху з легким жалем.

– Я нікого ні про що не просила. Молоді захотіли жити на природі, я дала їм ключі. Захотіли грядки – будь ласка. Але якщо хтось вирішив вкладати гроші у чужу власність, не перевіривши документи, то це не моя проблема.

– Чужу… – Володимир опустив свій келих на стіл так різко, що наливка виплеснулася на клейонку.

Він тяжко подивився на зятя.

– Значить, ми тут батрачили, а дача не ваша?

– Тату, ну ми ж сім’я! – Спробувала встрявати Поліна. – Це все одно колись нам дістанеться!

– Колись, це коли мене не стане, – уточнила Євгенія Степанівна.

Вона акуратно промокнула губи паперовою серветкою.

– Але ж я планую жити довго. І відпочивати на своїй дачі також планую. Тож давайте домовимося на березі.

– Ви можете приїжджати сюди у гості. Як сьогодні. Але командувати, міняти замки та вказувати мені, коли приїжджати на свою землю, я не дозволю!

– Та пішли ви! – Поліна не витримала. Вона відкинула пластиковий стілець.

– Олексію, збирай речі! Ноги моєї більше не буде на цій клятій дачі! Нехай вона сама тут корчиться зі своїми грядками!

– Поля, ну куди ми проти ночі… – занив Олексій.

– Я сказала, збирай речі!

Маргарита та Володимир переглянулися. Ювілей був безнадійно зіпсований. Володимир мовчки підвівся, пішов до мангала і почав знімати недосмажене м’ясо на тарілку – не пропадати ж добру.

Маргарита почала квапливо складати контейнери назад у пакети.

Євгенія Степанівна не заважала. Вона спокійно сиділа за столом, спостерігаючи за цим хаотичним збиранням.

Їй було трохи шкода Олексія, який гасав між машиною та будинком, намагаючись заспокоїти розлютовану дружину, але цей урок був йому необхідний. Не можна будувати сім’ю на брехні та чужому фундаменті.

Через два тижні на дачі пахло свіжоскошеною травою. Олексій приїжджав у суботу один – з винним виглядом покосив галявину, полагодив паркан і навіть не заїкнувся про права на будинок.

Поліна, як і обіцяла, більше не з’являлася. Євгенія Степанівна сиділа на веранді, пила ромашковий відвар та дивилася на нову лазню. Життя налагоджувалося…

Чи слушно вчинила мати, зіпсувавши ювілей свахи? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!