Виявляється, ми з дочкою дуже по-різному розуміємо поняття “допомога”. Я думала, що просто буду приходити та допомагати дочці з дитиною, а ось їй уявлялося, що вона вестиме колишній спосіб життя, а я повністю візьму на себе турботи про немовля. Принаймні її вимоги виглядають саме так

Виявляється, ми з дочкою дуже по-різному розуміємо поняття “допомога”. Я думала, що просто буду приходити та допомагати дочці з дитиною, а ось їй уявлялося, що вона вестиме колишній спосіб життя, а я повністю візьму на себе турботи про немовля. Принаймні її вимоги виглядають саме так.

Я народила дочку, коли мені було сімнадцять років. Не можу сказати, що зробила дурість, але життя я собі ускладнила неабияк. Батьки прийняли мене з дитиною, навіть допомагали, але було жорстке правило – народила, отже, тепер твоє життя має бути присвячене лише дитині.

Школу закінчувала екстерном, про університет тоді навіть не думала. Спочатку сиділа вдома, займаючись дитиною та допомагаючи батькам у господарстві, а коли дочку влаштували у садок, пішла працювати. Батьки мене не кинули без допомоги, але й розслаблятися вкотре не виходило.

Про особисте життя я тоді навіть не думала, на хлопців навіть не дивилася. І індивідуальний гіркий досвід був ще свіжий, і установка батьків, що повинна всю себе присвячувати дитині, трималася намертво. Тільки коли дочка стала студенткою і стала сама відмахуватись від моєї турботи руками та ногами, я почала вчитися жити для себе.

Дочка одружилася два роки тому, а за рік до цього в моєму житті з’явився чоловік, з яким я тепер живу. Дочка до цього поставилася позитивно, воно й зрозуміло, моєї уваги для неї однієї було надто багато, вона сама неодноразово про це говорила.

Пів року тому у дочки з’явилася дитина. Дитину вони з чоловіком планували, та й час вже було, дочці виповнилося двадцять шість років, а вони планували не одну дитину. Зять при своїй квартирі працює на хорошій посаді та може нормально утримувати сім’ю. Але дочка все одно нервувала всю вагітність, яка і так протікала не найкращим чином.

Вона дуже переживала, що одна з дитиною не впорається, а чоловік весь час на роботі, а іноді й у відрядження їздить. Я її заспокоювала, говорила, що допомагатиму їй, щоб не переживала. Але я не думала, що моя обіцянка буде сприйнята настільки неправильно.

Перший місяць життя онуки я взяла відпустку і фактично жила у дочки, навіть ночувати додому не щодня йшла. Дочка дуже емоційно ставилася до всього, що було з малюком. Доводилося заспокоювати її, пояснювати, що немає нічого страшного, не треба дзвонити у швидку.

Я буквально змушувала її брати малечу на руки, тому що дочка боялася щось зробити не так і якось нашкодити. Показувала, як правильно тримати, годувати, одягати, міняти підгузки, купати. Ми разом їздили до лікаря, я допомагала виносити коляску, а також готувала їжу і допомагала дочці прибирати.

Мені такий графік життя був незручним, але вибору не було. Сама дочка довела б себе до інфаркту, а медиків, які б їздили до неї по п’ять разів на день, до сказу. Навіть зять і мій чоловік ставилися із розумінням до мого графіка життя.

Згодом дочка стала досвідчена, я була більше стороннім спостерігачем, продовжуючи приїжджати після роботи, допомагати їй по господарству, сидіти з малюком, поки дочка сходить у ванну, поїсть, просто полежить з телефоном. Я розуміла, що їй важко ось так одразу відмовитись від мого постійного перебування, тому зменшувала свою присутність поступово.

Нині внучці вже пів року. Я думала, що тепер вже дочка краще справлятиметься сама, але помилилася. Внучка розвивається швидко, стала вже дуже рухливою і дочка постійно скаржилася, що дуже з нею протягом дня втомлюється. Я продовжувала їздити, помагати.

Я приїжджала, дочка віддавала мені дитину, а сама лягала відпочивати. Раз я промовчала, думала, чи мало, раптом ніч видалася неспокійна, два промовчала, а потім вже це стало традицією. Я приїжджала о шостій, до дев’ятої сиділа з онукою, потім приїжджав зять, я передавала дитину йому і їхала додому.

Потім дочка стала взагалі йти з дому. То вона в салон пішла, то з подружками зустрітися, то магазинами пройтися. Мене це стало відверто напружувати. Мені після трудового дня хотілося поїхати додому, на мене там чекають взагалі, відпочити хочеться, а в мене починалася друга зміна.

У вихідні дочка взагалі могла привезти до нас дитину на цілий день або просила приїхати мене. То до подруги на день народження, то в кіно із чоловіком, то вона дуже втомилася, то ще щось.

Мій чоловік мовчав, не показував мені свого невдоволення, але я розуміла, що це все його дуже напружує. В мене вже зовсім не залишалося особистого часу. То робота, то онучка.
У результаті я почала відмовлятися приїжджати. Перший раз дочка здивувалася, другий вже була роздратована, а коли я відмовилася брати онуку на вихідні, влаштувала мені скандал.

– Ти мені обіцяла, що допомагатимеш з дитиною! Мені одній тяжко!
– Я тобі й так допомагаю, до того ж ти не одна, у тебе є чоловік. І це, хочу вам нагадати, ваша дитина. Тільки я з нею проводжу більше часу, ніж рідний батько.

– Ну, він же працює!
– А я ні? І я ще маю своє особисте життя.
– Ну так, мужик тобі важливіше, ніж рідні дочка та онука!

Дочка кинула слухавку, я спробувала передзвонити, але вона, швидше за все, закинула мене у блок. На душі дуже неприємно, ніби я насправді її обдурила.
– Вона просто звикла, що ти її на своїй шиї возиш. Схаменеться, передзвонить. Ти й так все життя все тільки для неї робила, – заспокоює мене мій чоловік.

Я розумом розумію, що дочка просто знахабніла і я правильно зробила, що їй відмовила. Але це лише розумом. Серце все одно не на місці. Але й миритися першою йти не хочу, інакше все знову повернеться як було. Сподіваюся, що до дочки до самої дійде, що вона забагато вимагає.