– Я бабусі така ж онука, і якщо ви перепишете квартиру на сестру, то про допомогу забудьте! Ні гривні більше не дам, ні на що! Самі крутіться потім!

– Ти знущаєшся, тату? – Ліля примружилася. – Ви просто візьмете та віддасте їй квартиру? Цілком?

Станіслав Борисович, який до цього зосереджено розгладжував долонею складки на старій скатертині, подивився на старшу дочку.

– Лілю, ти зрозумій, – тихо почав він. – В Алі ні кута свого, ні накопичень. Вона в тридцять років по орендованих  кутах мотається з цими своїми зошитами.

– Ну, скільки вчителі заробляють? Хіба багато? А в тебе… У тебе ж все є! Ти сама заробила, молодець, ми з матір’ю тобою пишаємося. Але Аля…

– А до чого тут те, що я заробила? – Ліля скинула підборіддя. – Я орала по чотирнадцять годин на добу, поки Аля педагогом мріяла бути. І тепер ви мене караєте за мій успіх?

– Ліля багата, їй не треба, віддамо все молодшій? Це не допомога, тату! Це грабіж!

– Я бабусі така ж онука, і якщо ви перепишете квартиру на неї, то про допомогу забудьте! Ні гривні більше не дам, ні на що! Самі крутіться потім!

Алла Валентинівна схлипнула. Скандал між її дочками розгорівся на сороковий день, як не стало їхньої бабусі.

Аля сиділа в кутку батьківської кухні на табуретці та намагалася ні на матір з батьком, ні на сестру навіть не дивитися.

Вони сперечалися, кожен доводив свою правоту, а їй було соромно до печіння в горлі через те, що вона така… Неспроможна.

І ще нестерпно прикро за ставлення сестри – Лілька в цю однушку вчепилася зубами. Хоча, вони й в дитинстві не дуже дружили.

Жила сім’я завжди скромно. Батько працював на заводі у дві зміни, мати – в реєстратурі поліклініки.

Вони відкладали кожну гривню, щоб улітку вивезти доньок на море, щоб у Лілі був репетитор з англійської, а в Алі – нові фарби та мольберт.

Дівчатка чудово це знали, тож рано навчилися відстоювати своє.

– Лілько, ну поділися яблуком, – просила маленька Аля, коли вони сиділи на гойдалках.

– Мама мені його дала. Моє – значить, моє!

Ця фраза стала девізом Лілі.

Вона блискуче закінчила університет, влаштувалася на роботу і за п’ять років досягла просто небувалих висот.

Нова іномарка, квартира у престижному районі з панорамними вікнами, відпочинок за кордоном – все це у Лілі було.

Аля за сестру щиро раділа. Ну майже щиро. Іноді, звичайно, ставало прикро за себе, але вона знала, що Лілька працювала за трьох.

Заслужила, наче…

Розлад розпочався три роки тому. Батьки жили у своїй старій панельці, ремонт у квартирі не робився багато років.

– Мамо, тату, давайте ми вам ремонт зробимо, — запропонувала Аля якось на сімейному обіді. – Я підробіток взяла, троє нових учнів на репетиторство. Потихеньку шпалери змінимо, сантехніку.

– Гарна ідея, – кивнула Ліля, ліниво помішуючи салат із руколи, який привезла із собою у контейнері. – Пора вже все це зробити.

Прикиньмо кошторис. Думаю, у двісті тисяч укладемося, якщо без вишукувань. По сто тисяч із кожної. Згодні?

Аля завмерла з виделкою в руках. Сто тисяч? Для неї це була зарплата за пів року. Якщо зовсім не їсти та не платити за свою орендовану однокімнатну квартиру.

– Ліль, почекай… – Аля зам’ялася. – Сто – це дуже багато для мене. У мене зараз оренда зросла, господиня зовсім збожеволіла. Може…

Може, ми розділимо інакше? Скажімо, я п’ятдесят дам, а ти решту? Ти ж за тиждень більше заробляєш…

Ліля піднялася:

– З чого це раптом, Аль? Ми сестри, батьки у нас спільні. Чому я маю платити більше? Тільки тому, що я краще працюю та вмію розпоряджатися своїм життям?

– Хочеш допомагати – допомагай на рівних. Немає грошей – значить, ремонт буде дешевшим. Скидаємось по п’ятдесят. Більше я не дам жодної гривні.

Алла Валентинівна намагалася вставити слово:

– Лілю, доню, в Алі ж правда зарплата крихітна…

– І чия це проблема? – Жорстоко перебила Ліля. – Я змушувала її йти до школи за ці гроші?

– Вона доросла жінка, нехай іде у приватний сектор, якщо грошей нема. Я за справедливість. П’ятдесят і крапка!

У результаті ремонт вийшов якимсь куцим, поміняли тільки лінолеум, який незабаром почав пузиритися, і переклеїли шпалери. Ліля навіть не приїхала допомагати.

Заявила:

– У мене година коштує дорожче за послуги майстра.

Аля ж усі вихідні провела на драбинці.

А потім був ювілей батьківського весілля – відзначали «перлинну» дату.

– Слухай, – натхненно говорила Аля телефоном, поки їхала в задушливому автобусі. – Мама і тато так мріють у Карпати з’їздити.

– Пам’ятаєш, вони розповідали? Давай їм тур організуємо? Щоб готель хороший, екскурсії з гідом.
Нехай хоч раз у житті відчують себе королями.

– Карпати – це непогано, – задумливо погодилася Ліля. — Так, постривай… Сайт відкриваю…

– Ось добрий варіант: тур на двох, люкс, розважальна програма. Двадцять тисяч із носа. Переказуй на карту, я забронюю.

– Двадцять? – Аля прикусила губу. – Ліль, у мене зараз зовсім туго. Я тільки-но на зуби відклала, ясна запалилася…

Давай я дам десять? А ти тридцять? Будь ласка, це ж для батьків!

Ліля спокійно відповіла:

– Ну, ні, то ні. Значіть, подаруємо їм новий чайник. Або ковдру. Я не збираюся оплачувати твою частку, Алю. Це важливо. Гроші рахунок люблять!

Батьки в результаті отримали в подарунок набір сковорідок та скромну вечерю у місцевому кафе «Затишок».

Аля весь вечір ховала очі, дивлячись, як батько натягнуто посміхається, роздивляючись подарунок.

А потім захворіла бабуся Шура. Спочатку вона перестала впізнавати близьких, почала замовлятися, а потім і зовсім лягла.

Батьки розривалися між роботою та її квартирою, яка знаходилася на іншому кінці міста.

– Потрібна доглядальниця, – констатувала Ліля, заїхавши на п’ять хвилин. – Я знайшла агенцію. Тридцять тисяч на місяць. Ділимо на трьох. Або на двох навіть.

– У них є мед. освіта, медична книжка та відмінні рекомендації від наймачів. У кожної кандидатки!

– Ліль, я вже всі заощадження витратила на бабусині ліки, – Алі чомусь стало соромно. – Я сама приходжу до неї щовечора після уроків.

– Годую, перевдягаю. Мамі допомагаю. Доглядальниця потрібна лише на день, поки ми всі на роботі.

– Твій час – це твій особистий вибір, – відрізала сестра, поправляючи годинник. – Я плачу половину вартості доглядальниці. Все! Більше не дам.

– Не можеш платити – сиди з нею сама цілодобово.

І Аля сиділа. Бігала зі школи до бабусі, мила її, слухала безладне бурмотіння, потім бігла до учнів, а вночі перевіряла зошити, засинаючи прямо на стосі робіт п’ятого «Б».

Ліля надсилала свою частку на карту рівно першого числа. Без нагадувань, але й без жодної зайвої гривні.

Жодного разу вона не привезла зайву пачку підгузків чи банку гарного паштету просто так.

Коли бабусі не стало, Ліля взяла організацію похорону на себе. Все було солідно – труна, вінки з живих квітів.

– З тебе двадцять тисяч, – сказала вона Алі наступного дня після прощання.

– У мене немає… – Аля здивувалася. – Ліль, у мене немає цих грошей…

– Твої проблеми. Позич у когось. Аля, я не благодійний фонд!

І ось тепер – ця квартира! Стара однокімнатна хрущовка!

Для Лілі це пшик за вартістю пари її сумок, або однієї відпустки, а для Алі – це шанс на нормальне життя.

– Ліль, ну навіщо вона тобі? – Алла Валентинівна нарешті набралася сміливості та подивилася на дочку. – Ти ж її навіть здавати не будеш, тобі возитися ліньки з цими мешканцями.

– А Аля… Вона ж на пташиних правах живе. Їй заміж час, житло своє потрібно…

– Навіщо? – Ліля підійняла брову. – Мамо, ти ставиш дивні питання. Це актив! Я можу її продати та вкласти гроші.

– Це спадщина, вона належить мені по праву та по совісті! Чому я маю дарувати комусь гроші?

– По якій совісті? – Аля раптом підвелася, її голос тремтів від злості, яка збиралася роками. – За яким сумлінням, Лілю?

– Я три роки мила бабусю, доки ти в Дубаї засмагала! Я учнів нахапалася, спала по три-чотири години, щоб на її доглядальницю скинутися!

– Ти палець об палець не вдарила, тільки гроші кидала, як подачку, стежачи, щоб я, не дай боже, на гривню менше не дала!

– О, пішли козирі, – хмикнула Ліля. – Аля, ніхто тебе не примушував до педагогічного йти. Могла б нормальну освіту здобути!

– Твоя фінансова неспроможність – це не привід обкрадати мене!

– Та яка твоя частка! – Станіслав Борисович грюкнув по столу долонею так, що ложки підстрибнули. – Я – прямий спадкоємець! Я – чуєш?

– Ми з матір’ю все вирішили! Квартира відійде Алі! Це наше останнє слово! І годі сперечатися!

Ліля повільно встала, на її обличчі не здригнувся жоден м’яз.

– Майте на увазі: якщо ви оформляєте дарчу на неї, я вмиваю руки. Більше жодної допомоги!

– Зламається пралка – дзвоніть Алі. Захочете в санаторій – нехай Аля продає свої нирки.

– Якщо вона така багата спадкоємиця, нехай сама вас на старості років і тягне! Я в цьому театрі абсурду більше не беру участі!

Вона підхопила сумочку з крокодилової шкіри та вийшла, не обертаючись.

– Боже… – Алла Валентинівна сховала обличчя в долоні й дрібно затремтіла. – Стасику, ну як же так? Ми ж, як краще хотіли…

– Адже вона правда не допоможе, якщо що трапиться. Ти ж знаєш її…

Аля підійшла до матері, обійняла її за плечі. Її саму тіпало так, ніби вона стояла на крижаному вітрі.

– Мамо, тату… Не треба. Будь ласка. Нехай забирає половину. Мені не потрібна ця квартира такою ціною.

– Я не зможу там жити, знаючи, що ви через мене без фінансової допомоги залишилися…

Батько низько опустив голову.

Квартиру бабусі таки продали, і досить вигідно. Ліля сама знайшла найкращого рієлтора, сама контролювала кожен перегляд. Гроші розділили суворо навпіл.

Ліля на свою частину купила якийсь інвестиційний пакет акцій та полетіла у відпустку на Балі.

Аля свою частку поклала на рахунок – цього не вистачало навіть на перший внесок з іпотеки в пристойному районі, але це була хоч якась «соломинка» на майбутнє.

Вона продовжувала винаймати житло і працювати по дванадцять годин.

Відносини у сім’ї зовні вирівнялися. Ліля знову дзвонила неділями, знову надсилала гроші на ліки батькові.

Щоправда, лише п’ятдесят відсотків, та після перевірки призначення. Її все влаштовувало, вона начебто не помічала, що ставлення близьких до неї змінилося.

Аля більше не ділилася з сестрою своїми дрібними радощами, мама більше не пригощала Лілю її улюбленими пиріжками з вишнею, коли та заїжджала на п’ять хвилин у справі.

Батько старшу теж ігнорував – вітався і намагався одразу піти. Він і досі не міг збагнути, де вони схибили у вихованні. Але, вже нічого не вдієш! Як кажуть, – у родині не без убогої…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати цікаві публікації!