– Я більше не готую на всіх! Тільки для себе та Ані. – Це ще чому? – обурився Микита. – Тому що в нашій родині, як я зрозуміла, кожен сам за себе. От і живіть так!

– Мамо, де мій сніданок? – Яна увірвалася в спальню без стуку. – Я спізнюся до школи!

Ніна спробувала підвестися, але голова запаморочилася. Термометр показував тридцять вісім та сім. Горло горіло вогнем, у грудях хрипіло.

– Яна, я заслабла… Візьми щось із холодильника.

– Там нічого немає! Одні тільки йогурти для малої! – Дочка стояла в дверях, схрестивши руки на грудях. – Вічно ти про неї тільки й думаєш!

З дитячої пролунав плач. Ганнуся прокинулася. Ніна змусила себе встати. Ноги підкошувалися, перед очима пливли кола.

– Ніно, а сорочка моя де? – Микита висунувся з ванної. – Блакитна у смужку?

– У шафі має бути…

– Нема! Ти прасувала її вчора?

Ніна притулилася до стіни. Вчора вона весь день провела з температурою, намагаючись доглядати молодшу.

– Ні, не встигла.

– Блін! У мене нарада! – чоловік роздратовано грюкнув дверима у ванну.

Аня плакала все голосніше. Ніна поплелась у дитячу, підхопила доньку на руки. Донька притулилася до неї, схлипуючи.

– Мамо! – крик Яни з кухні. – Тут взагалі немає нічого! Навіть хліба!

– Гроші на столі, купи дорогою щось.

– Я не заходитиму в крамницю! У мене залік! І взагалі, це твій обов’язок – годувати сім’ю!

Ніна мовчки пішла на кухню, тримаючи Ганнуся на руках. Витягла з морозилки котлети, поставила на плиту  пательню.

– І макарони звари! – Скомандувала Яна, уткнувшись у телефон.

Поки готувався сніданок, Микита вийшов зі спальні в пом’ятій сорочці.

– Довелося цю вдягнути. Виглядаю, як безхатько Дякую тобі!

Ніна мовчала. Говорити було боляче, та й сил не лишилося на пояснення.

– У Свєтки сьогодні день народження, – повідомила Яна, накладаючи собі макарони. – Я після школи піду до неї. Повернусь пізно.

– Яна, мені дуже погано. Може, залишишся вдома? Допоможеш з сестрою?

– Ага, зараз! Я пів року на цю вечірку чекаю! І взагалі, я не просила сестру! Це ваші проблеми!

Дочка схопила сумку і вибігла з квартири, грюкнувши дверима.

Микита доїдав сніданок, гортаючи новини у телефоні.

– Микит, може, ти сьогодні раніше прийдеш? Я справді погано почуваюся.

– Не можу. В нас корпоратив після роботи. Обов’язки, сама розумієш.

– Але ж я занедужала…

– Ну, випий щось. Парацетамол там, чи ще щось. Ти ж не лежача.Тримайся якось.

Він цмокнув її в скроню – гарячю, вологу від поту – і пішов.

Ніна залишилася одна з трирічною донькою. Ганнуся вимагала уваги, їжі, ігор. Ніна автоматом робила все необхідне, відчуваючи, як сили покидають її.

На обід температура підійнялася до тридцяти дев’яти. Ніна сяк-так нагодувала дитину, поклала спати і звалилася на диван. У голові стукотіло, серце калатало.

Телефон завібрував. Допис від Яни: “Мамо, дай грошей на подарунок Свєтці. Терміново!”

Ніна не відповіла. Не було сили навіть взяти телефон.

Увечері першим повернувся Микита. Під мухою, веселий з пакетом з крамниці.

– Купив пінного та чіпси! Футбол сьогодні! – він плюхнувся на диван, увімкнув телевізор.

– Микит, погодуй Аню, будь ласка. Я не можу підвестися.

– Що, зовсім погано? – він нарешті подивився на дружину. – Ти чого така червона?

– Температура висока. Весь день…

– Ну, так швидку виклич, якщо зовсім погано. А де Анька?

– У ліжечку. Прокинеться незабаром.

– Гаразд, погодую. Тільки нехай прокинеться спочатку.

Донька прокинулася за пів години. Плакала, кликала маму. Микита неохоче відірвався від телевізора, взяв доньку на руки.

– Чого ти ревеш? Іди до тата!

Але малеча рвалася до мами, плакала ще голосніше. Микита розгубився.

– Ніно, вона до тебе хоче!

– Дай їй печиво з шафки. І сік.

– Де? Я не знайду!

Довелося підвестися. Світ хитнувся, ледве встигла вхопитися за стіну. Ніна дістала печиво, налила сік у поїльник. Ганнуся трохи заспокоїлася.

Яна повернулася за північ. Ніна не спала – температура не давала заснути.

– Чому ти не відповіла на повідомлення? – З порога почала дочка. – Мені довелося у Свєткиної мами грошей позичати! Ганьба!

– Яна, я весь день із температурою під сорок…

– І що? Телефон узяти не могла? Дві секунди!

Наступного ранку Ніна прокинулася від того, що Микита трусив її за плече.

– Ніно, вставай! Мені на роботу час, а Анька репетує!

Температура спала, але слабість залишилася. Ніна встала, взяла доньку, почала одягати.

– А сніданок? – спитав чоловік.

– Зроби собі сам. Я Аню в садок відведу.

– Сам? Та я не вмію! І часу немає!

– Навчишся.

Щось у її голосі змусило Микиту замовкнути. Він буркнув щось під носа і пішов на кухню.

Коли Ніна повернулася з садка, удома був бардак. Брудний посуд, розкидані речі, м’ята постіль. Зазвичай вона одразу бралася за прибирання. Але не сьогодні.

Вона прийняла душ, випила чаю і лягла спати.

Увечері сім’я зібралася за вечерею. Точніше, за порожнім столом.

– Мамо, що на вечерю? – Запитала Яна.

– Не знаю. Що приготуєш, те й буде.

– У сенсі? – Дочка округлила очі.

– У прямому. Я більше не готую на всіх! Тільки для себе та Ані.

– Це ще чому? – обурився Микита.

– Тому що в нашій родині, як я зрозуміла, кожен сам за себе. От і живіть так!

– Ніно, ти чого? – Чоловік спробував обійняти її, але Ніна відсторонилася.

– Я втомилася бути слугою! Ви вчора чудово показали, що я для вас просто обслуговчий персонал. Безплатний.

– Мамо, ну я ж вибачилася! – Збрехала Яна.

– Ні, не вибачилася. І тато теж. Ніхто навіть не спитав, як я почуваюся.

– Ну, вибач! – буркнула дочка. – Що тепер, голодувати?

– Холодильник повний продуктів. Руки є. Готуйте.

Перший тиждень було пекло. Яна закочувала істерики, Микита бурчав і грюкав дверима. Ніна стійко трималася. Готувала лише для себе й Ганнусі, прала тільки їхні речі, прибирала лише у дитячій.

– Мамо, у мене джинси брудні! Все брудне! – репетувала Яна.

– Пральна машина на місці. Порошок у шафці.

– Я не вмію!

– Навчишся. Інструкція на кришці.

Микита ходив працювати в м’ятих сорочках, харчувався в кафе. Гроші танули на очах.

– Ніне, це ж руйнування! Щодня у кафе їсти!

– Готуй удома. Дешевше вийде.

– Я не вмію!

– YouTube тобі на допомогу! Там мільйон рецептів.

Будинок поринав у хаос. Брудний посуд, не мита підлога, пил. Ніна бачила все це, але не втручалася. Лише підтримувала чистоту у дитячій.

Через два тижні Яна спробувала зварити макарони. Забула посолити воду, перетримала – вийшла каша.

– Мамо, допоможи!

– Ні. Вчися сама.

– Ти ж мати! Ти повинна!

– Я зобов’язана дбати про неповнолітніх дітей. Готувати тобі делікатеси в мої обов’язки не входить. Хліб, молоко, крупи – все є. Голодною не залишишся.

Микита спробував посмажити яєчню. Спалив. Потім ще раз, – вийшло щось їстівне.

– Дивись, Ніно! Я яєчню зробив!

Ніна кивнула і повернулася до своєї книги. Жодної похвали, ніякого захоплення.

Через три тижні квартира нагадувала звалище. Яна плакала над горою брудної білизни.

– Мамо, ну будь ласка! Востаннє! Мені нема в чому в школу йти!

– Учора весь день удома була. Могла випрати.

– Я уроки робила!

– А я працюю віддалено, готую, прибираю за Анею, гуляю з нею. І все встигаю.

– Ти ж доросла!

– А ти ж хочеш дорослих прав? Гуляти допізна, отримувати гроші на розваги? Тоді й обов’язки дорослі виконуй.

До кінця місяця опір було зламано. Яна навчилася прати, готувати прості страви, прибирати за собою. Микита освоїв не лише яєчню, а й макарони, і навіть простий суп.

Якось увечері Ніна прийшла з Анею із парку. На кухні накритий стіл, пахне їжею. Микита та Яна стоять з винними обличчями.

– Мамо, ми приготували вечерю, – тихо сказала дочка. – Я салат зробила, тато – курку запік.

– Дякую, – спокійно відповіла Ніна.

– Мамо, пробач нас, – Яна опустила очі. – Ми справді не розуміли… Як тобі важко.

– Ніно, ми більше так не будемо, – додав Микита. – Чесно. Допомагатимемо.

Ніна подивилася на них. Не стали вони іншими, ні! Але страх залишитися без мами та дружини, яка все робить, засів глибоко.

І тепер вони знали – якщо перегнути палицю, мама може не пробачити. Може залишити їх наодинці з брудним посудом та м’ятими сорочками.

– Добре, – сказала вона. – Але ж запам’ятайте. Я не слуга. Я – людина. Член сім’ї. І ставлення має бути відповідним!

– Ми зрозуміли, – кивнула Яна. – Справді, зрозуміли.

За вечерею говорили мало. Але атмосфера змінилася. Яна сама прибрала зі столу, Микита помив посуд. Дрібниці? Так. Але для Ніни це була перемога.

Вночі, укладаючи Ганнусю, вона шепотіла:

– Ти в мене виростеш іншою. Самостійною. Не будеш вважати, що весь світ тобі винен. І чоловіка собі знайдеш такого, що тарілку за собою помиє без нагадувань.

Ганнуся сонно посміхнулася, обійняла маму за шию. У спальні Микита чекав на неї з кухлем чаю.

– Тримай. Твій улюблений, з медом.

– Дякую.

– Ніно, а ти справді б нас покинула?

Ніна помовчала.

– Не кинула б. Але жити по-старому  не стала б. Досить. Я також людина. І маю право на повагу.

– Ми справді все усвідомили.

– Подивимося, – Ніна відпила чай. – Час покаже.

І час показав. Ні, родина не стала ідеальною. Яна іноді забувала помити за собою посуд, Микита – повісити сорочку. Але головне – змінилося ставлення.

Тепер вони бачили в Ніні не безплатну прислугу, а людину. Дружину, матір, жінку, яка має право втомитися, захворіти, захотіти відпочити.

І це був початок. Початок нового життя, де кожен відповідає за себе, але допомагає іншим. Де слово “дякую” звучить за приготовлену вечерю. Де мама може прилягти вдень і ніхто не обурюватиметься відсутністю обіду.

Маленька революція у окремо взятій сім’ї. Але як вона була потрібна…

Якщо у вас так само, – ловіть лайфхак. Допомогає ж…

Слушно вчинила дружина? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.