– Я буду по чужих кутах поневірятися? Там поживу, там посиджу, у цього поїм, у того посплю?! Сама собі я тут господарка, і нікуди не поїду! Хочу їм, хочу сплю, хочу заміж виходжу. Більше з такими пропозиціями до мене не приїжджайте! – Відрізала мати

Ганна прокинулася рано. Коли щось має відбутися – сон зникає. А чекала на неї довгоочікувана зустріч. Син обіцяв приїхати всією сім’єю, дочка із чоловіком. Чи вийде їм всім разом приїхати?

Онуки вже виросли, сім’ї свої в них, може, і правнуками її порадують. Усі одружилися і заміж вийшли зарано. Ось їй, Ганні, лише шістдесят два, а онуки дорослі. Дорослі, це якщо рахувати за сімейним життям, а так…

Чотири роки не були в неї в гостях. То навчання, то весілля. Ганна сама на весілля їздила, бачила всіх. Тішилася. Їй теж раділи, бабуся не з порожніми руками приїжджала, із подарунками сільськими, а, крім подарунків грошей, кожному на весілля привозила.

Не надто багато, але намагалася. Заощадження ще залишалися, та й працювала. Надлишки з городу продавала, та яйця по сусідах.

Кожну гривню берегла для онуків, щоб подарунок у весільний конверт запечатати. Усіх одружила, всіх заміж видала, – можна й відпочити.

Ганна замісила тісто. Все інше вже було готове з вечора. До приїзду гостей залишалося шість годин. З вулиці почувся стукіт сокири. Це прийшов новий сусід, обіцяв розколоти дрова.

– Сергію, ти б виспався, мені не поспіхом!

– Звик я рано вставати. Не спиться, видно, старість надходить, та й погода хороша, а завтра дощ обіцяють. Тут трохи, до обіду впораюся.

– Упораєшся – зайди в будинок.

– Грошей не візьму, я ж так, по-сусідськи.

– Будь-яка робота має оплачуватись. Не заперечуй. А може, чайка для початку, я ще не снідала.

– Можна, я теж не їв, вийшов на зарядку.

Після чаю Сергій вийшов у двір і взявся до роботи. Допомогти сусідці Сергій зголосився сам. Нудно було одному сидіти в хаті. Своє все переробив, навіть ремонт у будинку.

З дружиною два роки тому розлучився, квартиру тільки нещодавно змогли поділити. Купив собі невеликий будинок, давно мріяв, роботу знайшов – сторожем на фермі. Його все влаштовувало.

Після міського життя тиша, і дружина не дзижчить над вухом із вимогою грошей. Їй усе мало. Заробляв Сергій добре, доки не зламав ногу. А як зламав, то дружина назвала його утриманцем.

Те, що до цього він утримував усю сім’ю, вона геть-чисто забула. Вимагала швидше виходити працювати, таксистом можна і з гіпсом працювати.

Терпець Сергія урвався і він подав на розлучення. Доброї родини не вийшло, дочка, вже тридцяти років, теж завжди просила грошей. А грошей не було! Тільки лікарняний з основного місця роботи.

– Ганно, я все зробив, як ви й казали, у лазні все склав у багаття. Приймайте роботу.

– Встигну, заходь. Пироги на столі, мої ще години за дві приїдуть.

— Давно я такого не їв, тільки в мами.

– Ти їж, я ще й із собою дам.

– Ні, у вас гості будуть. Краще наступного разу на чай до вас прийду.

В цей час біля будинку зупинилася машина за нею друга.

– Ось і гості! Мені час, а ви зустрічайте.

Приїхали тільки син із дружиною та дочка із чоловіком. Онуки зайняті.

– Мамо, це хто від тебе виходив? Ви тут чай пили?

– Пили. А що, це заборонено?

– Ні, але ж ти самотня жінка.

– І що це змінює?

– Це непристойно у твоєму віці.

– У моєму віці? А може, я ще й заміж вийду!

– Мамо! Пора тебе в місто забирати.

– То ви за цим і приїхали?

– Майже. Поговорити, переконати. Лікарня поряд буде, ми, онуки, правнуки. Будеш і нам допомагати, і ми за тобою приглянемо. А то ось цей сусід, або хто він тобі, обдурить тебе й оком моргнути не встигнеш.

– А я то грішною справою подумала, сумують діти, приїдуть відвідати, допоможуть, а вони мене списати вирішили. Ти мати недієздатна! Так?

– Мамо, ми про тебе дбаємо! Про всіх думаємо, а ти все так сприймаєш. У тебе скоро одразу два правнуки буде. Уявляєш?

– Уявляю. Я рада. І вас вітаю.

– Дякую. Ось тому ми до тебе й приїхали. Внукам потрібна допомога.

– Няні? Хочете до мене приїхати з малечею?

– Мамо, ти ніколи не можеш вислухати! Слухай і погодься з нашою пропозицією. Будинок треба продати. Гроші підуть онукам на перший внесок, ми додамо. Все справедливо, все навпіл!

– А я? У богодільню відправите?

– Мамо! Ти житимеш у нас! То в сина, то в дочки.

– Поки не здасте куди слід? Вас тут не було чотири роки, могли б запитати, як я тут живу, чи потрібний ремонт, допомога, а ви мене виселяти!

– Ти перегинаєш палицю. Навіщо ремонт? Треба все продати!

– Будинок продасте, як мене не стане! Якщо у вас усе, то до побачення!

– Мамо, потім буде пізно. Невже ти не хочеш допомогти онукам? Вони змушені жити з нами, від цього всім тяжко – їм, нам!

– Вони повинні вчитися самостійності та жити окремо. Ми теж не повинні слухати крики дітей ночами.

– Так ви, значить, знайшли крайню – мене! Я вже пожила, треба й іншим дати пожити! Пам’ятаєте, скільки мені років? Не дев’яносто, і навіть не вісімдесят, хоч живуть і більше.

– Я буду по чужих кутах поневірятися? Там поживу, там посиджу, у цього поїм, у того посплю?! Сама собі я тут господарка, і нікуди не поїду! Хочу їм, хочу сплю, хочу заміж виходжу. Більше з такими пропозиціями до мене не приїжджайте!

Всі замовкли, Ганна встала з-за столу, пішла до кімнати й лягла на своє ліжко. Чекала на гостей, раділа, а вийшло… Вона не спала, просто лежала із закритими очима.

Встала рано, втомилася, але заснути не могла, гості в хаті. Згадала, що подарунки для всіх приготувала – для дітей, для онуків. Для кожного окремий конверт, всі підписані, всім однаково.

– Мамо, ти подумай, – зазирнула дочка в кімнату, – ми ж хочемо, як краще.

– Даремно ти, мамо, так, – підтримав син. – Ми поїдемо, а ти подзвони, як надумаєш.

Ганна промовчала. Діти поїхали. Вона встала з ліжка і почала прибирати зі столу. Краще б не приїжджали.

Потім знову згадала про конверти, дістала, всі гроші поклала у скриньку, а конверти викинула. Накопичувала, тепер можна і відпочити, тільки ремонт потрібен, дах треба міняти. Сусід допоможе, а на відпочинок ще назбирає. Хто знає, може й із сусідом відпочине.

Сусід зайшов увечері.

– Дуже швидко гості поїхали.

– Справи в них. У мене теж є справа. Допомога потрібна з дахом, треба купити все та робітників знайти. Допоможеш?

– Допоможу. Я б сам зробив, але висоти боюся, та й з моєю ногою…

– Ні, краще з робітниками, ти просто організуй. А поки сідай, пирогів багато лишилося.

Діти не дзвонили, Ганна теж. Більше не буде конвертів, подарунків. Ганна вирішила жити просто для себе. Згадають діти та онуки про її існування – добре, не згадають – проживе. До цього ж якось жила!? Та й сусід тепер поряд – не пропаде…

На жаль, багато дітей забувають, що у них, десь там, є літні батьки! Завжди є виправдання, – лихоліття, молоді, робота, навчання, родини…

Та все це маячня, як на мене! Поки їх утримуєш, та допомагаєш – “мамо, тату – раді вас бачити”! Як допомога вичерпалася – “мамо, ну які гості, – ми в бензобак не пі-пі”!

Щиро радію, у кого по іншому! Хай всім щастить!

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Мені дуже важливо знати вашу думку!💖