Я була для своєї сім’ї безплатною хатньою робітницею, поки не поїхала по бізнесу в іншу країну. І всім утерла носа

Олена стояла біля плити, помішуючи суп, коли чоловік увійшов на кухню та кинув на стіл запрошення.

– Твоя зустріч випускників, – промовив Сергій, не відриваючи погляду від телефону. – У суботу.

Вона подивилася на запрошення. Тридцять років із дня закінчення школи. Красиві листівки з золотими літерами.

– Ти ж підеш? – спитала вона, витираючи руки об фартух.

– Звісно. Тільки ти хоч приведи себе в порядок, бо виглядаєш, як курка. Не ганьби сім’ю.

Слова шкрябнули по серцю. Олена завмерла, тримаючи ополоник у руці. Сергій уже попрямував до дверей, коли в кухню увійшли їхні сини – Максим та Денис.

– Мамо, а що це? – Максим узяв листівку.

– Зустріч випускників, – тихо відповіла вона.

– О, круто! А ти туди підеш у цьому своєму вічному халаті? – засміявся Денис.

– Не смійтеся з мами, – втрутилася свекруха Раїса Петрівна, заходячи до кухні з виглядом людини, готової дати мудру пораду.

– Просто треба трохи попрацювати над собою. Волосся підфарбувати, пристойну сукню купити. Потрібно мати гідний вигляд.

Олена мовчки кивнула і повернулася до плити. У грудях все боліло, але вона не показувала вигляду. За двадцять шість років шлюбу навчилася ховати образу глибоко всередині.

– Вечеря готова, – оголосила вона за пів години.

Сім’я зібралася за столом. Борщ був ідеальний – з такою кислинкою, яка потрібна, з ніжною яловичиною та ароматною зеленню. До нього – свіжоспечений хліб та пиріжки з начинкою.

– Смачно, – буркнув Сергій поміж ложками.

– Як завжди, – додала свекруха. – Хоч готувати вмієш.

Олена з’їла кілька ложок та пішла мити посуд. У дзеркалі над раковиною відбивалося втомлене обличчя жінки, якій вже виповнилося сорок вісім. Сиве коріння, зморшки біля очей, згаслий погляд. Коли вона встигла так постаріти?

У суботу Олена встала о п’ятій ранку. Спочатку треба було приготувати страви для зустрічі – кожен мав щось принести.

Вона вирішила зробити відразу кілька: солянку, оселедець під шубою, пироги з м’ясом та капустою, а на десерт – пташине молоко.

Руки самі знали, що робити. Нарізати, змішати, запекти, прикрасити. У готуванні вона знаходила спокій. Тут вона була майстром, її ніхто не критикував.

– Ого скільки наготувала, – здивувався Максим, спускаючись на кухню об одинадцятій.

– Для зустрічі, – коротко відповіла мати.

– А собі хоч щось нове купила?

Олена подивилася на єдину пристойну чорну сукню, що висить на стільці.

– Це цілком підійде.

До другої години все було готове. Олена переодяглася, нафарбувалася і навіть одягла сережки — подарунок Сергія на десяту річницю весілля.

– Нормально виглядаєш, – оцінив чоловік. – Поїхали.

Заміський будинок Світлани Ігорівни вражав розмахом. Колишня однокласниця вийшла заміж за бізнесмена і тепер приймала гостей в особняку з басейном та тенісним кортом.

– Олено! – Світлана обійняла її. – Ти майже не змінилася! А що принесла?

– Декілька страв, – Олена поставила контейнери на стіл.

Хтось розбагатів, хтось постарів, але всі впізнавали одне одного. Олена трималася осторонь, спостерігаючи, як однокласники розповідають про життя, про свої успіхи.

– Дівчата, а хто це солянку приготував? – голосно спитав Віктор, колишній староста класу. – Це ж шедевр!

– Це Олена, – вказала на неї Світлана.

– Оленко! – підійшов до неї невисокий чоловік із добрими очима. – Ти пам’ятаєш мене? Павло Михайлов сидів на третій парті.

– Паша! Звичайно, пам’ятаю, – зраділа вона.

– Це ти готувала солянку? Я в захваті! А ці пироги… Мені здається, я ніколи нічого смачнішого не їв.

– Дякую, – зніяковіла Олена.

– Ні, я серйозно. Я вже десять років у Белграді живу, там українську кухню дуже люблять, багато українських ресторанів, але такого рівня не зустрічав. Ти випадково не кухар за фахом?

– Ні, просто домогосподарка.

– Просто? – Павло похитав головою. – Та у тебе справжній талант.

Цілий вечір до Олени підходили люди, питали рецепти, хвалили страви. Вона почувалася… важливою, потрібною. Вперше за багато років.

Сергій тим часом розповідав про свій автосервіс, зрідка поглядаючи на дружину з подивом, звідки така популярність?

Понеділок розпочався, як завжди – сніданок, прибирання, прання. Олена прасувала сорочки синам, коли задзвонив телефон.

– Алло?

– Олено? Це Павло, ми зустрічалися в суботу.

– Паша, привіт, – здивувалася вона.

– Слухай, я тут подумав… У мене до тебе ділова пропозиція. Ми можемо зустрітися? Поговорити?

– Про що?

– Про роботу. У Сербії. Я хочу відкрити ресторан української кухні, потрібний координатор. Людина, у якої гарний смак, яка може навчити кухарів, скласти меню. Зарплата хороша, плюс пайова участь.

Олена сіла на стілець. Серце калатало.

– Паша, я… ​​я не знаю, що сказати.

– Подумай. Зателефонуй завтра, йде?

Цілий день вона ходила, як у тумані. Робота у Сербії? Ресторан? Вона, проста домогосподарка?

За вечерею спробувала розповісти родині.

– Уявляєте, мені запропонували роботу.

– Яку роботу? – пирхнув Денис. – Ти ж нічого не вмієш, окрім готування.

– Саме готування й запропонували. У Белграді, у ресторані.

– Белград? – перепитав Сергій. – Що за маячня?

– Мамо, ти про що? – Максим відклав виделку. – Тобі скільки років? Сорок вісім?

– До того ж – втрутилася свекруха, – хто займатиметься господарством? Дім буде вести? Готувати?

– Та гаразд, мабуть, хтось просто пожартував, – махнув рукою Сергій.

Олена замовкла. Може, вони мають рацію? Може, це справді несерйозно?

Наступного дня ситуація повторилася. За сніданком Сергій вивчав її критичним поглядом.

– Погладшала ти щось, – констатував він. – Треба займатися спортом.

– Мамо, до речі, – Денис намазував масло на хліб, – ти не приходь на мій випускний, гаразд?

– Чому? – Здивувалася Олена.

– Ну, всі батьки такі стильні. А ти якось… застаріла.

– Денис має рацію, – підтримав брат. – Не ображайся, просто не хочеться, щоб всі потім обговорювали.

Свекруха кивала в такт їхнім словам:

– Правильно кажуть. Потрібно за собою стежити. У наші часи жінки до старості красивими залишалися.

Олена встала з-за столу й пішла у свою кімнату. Там, тремтячими руками, набрала номер Павла.

– Пашо? Це Олена. Я згодна.

– Серйозно? – у голосі чулася радість. – Олено, це ж чудово! Але попереджаю одразу – робота буде не простою. Відповідальність велика, доведеться багато працювати, приймати рішення. Готова?

– Готова, – твердо відповіла вона. – А коли починати?

– За місяць. Потрібно оформити документи, візу. Я допоможу з цим усім.

Місяць пролетів непомітно. Олена оформляла документи, вивчала сербську мову, складала меню майбутнього ресторану. Сім’я ставилася до її витівки скептично, вважаючи тимчасовою примхою.

– Ну, поживе місяць-другий, зрозуміє, що вдома краще, – говорив Сергій друзям.

– Головне, щоб гроші на цьому не втратила, – підтакувала свекруха.

Сини взагалі не сприймали її плани серйозно. Для них мати була частиною інтер’єру – готувала, прала, прибирала. Що вона може робити в іншій країні?

У день від’їзду Олена рано встала. Зробила заготівлі на тиждень, залишила інструкції з прання та прибирання. На вокзал їхала одна – усі були зайняті.

– Зідзвонимося, – буркнув Сергій на прощання.

Белград зустрів дощем та новими запахами. Павло чекав її з букетом квітів та широкою посмішкою.

– Ласкаво просимо в нове життя, – сказав він, обіймаючи її.

Наступні місяці пролетіли, як один день. Олена займалася підбором персоналу, складанням меню. Виявилося, що вона вміє не лише готувати, а й керувати, планувати, приймати рішення.

Перші відвідувачі прийшли вже за три місяці. Зал був переповнений, люди стояли у черзі. Борщ, бограч, банош, вареники, млинці – все розходилося миттєво.

– У тебе золоті руки, – говорив Павло. – І голова світла. Ми створили щось особливе.

Олена дивилася на задоволені обличчя гостей, слухала компліменти й розуміла – вона знайшла себе. У сорок вісім років почала жити наново.

Якось зателефонував Сергій.

– Олено, як справи? Коли додому?

– Та все нормально. Працюю.

– А коли додому повернешся? Ми тут ледве справляємося.

– Найміть хатню робітницю.

– Кого найняти? На які гроші?

– На ті, на які я жила двадцять шість років.

– Що ти маєш на увазі?

– Нічого особливого. Просто я була для своєї сім’ї безплатною хатньою робітницею, поки на свій ювілей випуску не поїхала в іншу країну.

У слухавці повисла тиша.

– Олено, може, поговоримо нормально? Без образ?

– Сергію, я не ображаюся. Я просто живу. Перший раз у житті живу.

Розмова з синами була схожою. Вони не могли зрозуміти, як це – мати раптом стала самостійною, успішною, потрібною не тільки їм.

– Мамо, ну годі грати в бізнеследі, – говорив Максим. – Будинок без тебе розвалюється.

– Навчіться жити самі, – відповіла Олена. – Вам по двадцять п’ять.

Сергій не заперечував проти розлучення. Це була лише юридична констатація факту, що відбувся.

Минув рік. Ресторан «Карпати» став одним із найпопулярніших у Белграді. Олена отримала пропозиції від інвесторів відкрити мережу, її запрошували на кулінарні телепрограми, про неї писали ресторанні критики.

– Українська жінка, яка підкорила Белград, – читала вона заголовок у місцевій пресі.

Павло запропонував руку та серце у день річниці ресторану. Олена довго думала, перш ніж відповісти «так». Не через недовіру до нього – він був доброю людиною. Просто їй подобалося бути самостійною.

– Я не готуватиму тобі щодня, і не пратиму сорочки, – попередила вона.

На другий день народження ресторану прилетів Сергій із синами. Побачивши успішну, впевнену в собі жінку у діловому костюмі, яка приймає вітання від місцевих знаменитостей, вони розгубилися.

– Мамо, ти… ти змінилася, – промимрив Денис.

– Стала гарною, – додав Максим.

– Я стала собою, – поправила Олена.

Сергій весь вечір ходив мовчки, зрідка кидаючи здивовані погляди на колишню дружину. Увечері, коли гості розійшлися, він підійшов до неї.

– Вибач мені, Олено. Я не розумів…

– Що саме?

– Що ти особистість. Що в тебе є талант, мрії, потреби. Я вважав тебе частиною сім’ї, будинку.

Олена кивнула. Злості не було – був смуток за витраченими роками.

– Може, почнемо заново? – Спробував він.

– Ні, Сергію. В мене тепер інше життя.

Сьогодні Олені п’ятдесят. У них мережа ресторанів, вона має власну кулінарну програму на місцевому телебаченні, та книгу рецептів, яка стала бестселером. Вона одружена з людиною, яка цінує її, як особистість, а не як безплатну робітницю.

Іноді дзвонять сини. Розповідають, що багато чого зрозуміли, що пишаються мамою, що хочуть приїхати в гості. Олена рада їх чути, але більше не відчуває вини за те, що живе для себе.

Буває, вона стоїть на кухні свого флагманського ресторану, дивиться, як кухарі готують її фірмові страви, і думає: «А що, якби тоді не наважилася? Що, якби залишилася куркою в халаті?»

Але швидко жене ці думки. Життя дає другий шанс не всім. Їй пощастило – вона його використала.

У сорок вісім страшно років розпочинати все спочатку. Але виявляється це єдиний спосіб зрозуміти, хто ти є насправді…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки.