Я, чотири роки тому, їдучи до столиці, зробив необачний вчинок – залишив ключі від своєї двокімнатної квартири матері. Я і подумати не міг, що вона без мого відома впустить туди «квартирантів»

Я, чотири роки тому, їдучи до столиці, зробив необачний вчинок – залишив ключі від своєї двокімнатної квартири матері.

Я і подумати не міг, що вона без мого відома впустить туди «квартирантів».

З молодшою ​​сестрою, Наталією, у мене ніколи не було добрих стосунків, ми не ладнали. Наташа – нахабна і пробивна, завжди вважала, що весь світ їй винен.

– Погоджуйся, Борю, – по-свійськи говорив мені начальник, – це ж такі перспективи для тебе відкриваються! По-перше, робота в головному офісі, там і зарплатня на порядок вища.

По-друге, фірма готова надати тобі житло – житимеш в однокімнатній, чистій квартирі, абсолютно безплатно.

А по-третє – кар’єрне зростання! Ти запросто там начальником відділу стати зможеш. А це, знову ж таки, зовсім інший дохід. Я не розумію, що тебе тут тримає? Борис, не кожному так щастить!

– Валентине Сергійовичу, та як я поїду? У мене мати сама залишиться, я за неї переживаю! Можна було б, звичайно, і з собою її взяти, але вона нізащо не погодиться. Тут мій батько похований, її батьки.

– Ну, моя справа запропонувати, – зітхнув Валентин Сергійович, – ти ще раз, Борю, обміркуй все добре. Шанс такий випадає один раз у житті, боюся, потім шкодуватимеш.

– Мати, звичайно, це святе… Але й про себе ти думати маєш! Ти молодий хлопець, скоро захочеш створити сім’ю, дітей. Найкраще ростити потомство в столиці, а не в нашій глушині!

Я вирішив порадитись з мамою. Вона, несподівано, моїм новинам зраділа:
– Синку, та тут і думати нема чого! Їдь, звичайно. Нічого страшного, поживу сама.

– Ти ж не в іншу країну переїжджаєш, мене відвідуватимеш, як з’явиться можливість. Має рацію твій начальник! Такого шансу двічі не буде!

– А з квартирою, мамо, що робити?

– А що робити? Пусти туди мешканців. Ну, або зачини. Все одно, Борю, я, напевно, не зможу за квартирантами приглядати, вона ж на іншому боці міста, а це для мене занадто далеко. До речі, Наталя дзвонила…

У мене відразу зіпсувався настрій. Моя молодша сестра, Наташа, періодично підкидала матері проблем. Я із найближчою родичкою не спілкувався вже багато років. Не міг вибачити сестрі її витівки.

Вісім років тому шістнадцятирічна Наташа втекла з дому, та прихопила з собою всі мої заощадження.

Я, на той момент, уже відслужив в армії, працював, та відкладав гроші на ремонт у двокімнатній квартирі, яка дісталася мені після батька.

– І чого вона хоче? – Поцікавився я, – грошей, мабуть, треба? Я сподіваюся, мамо, ти їй відмовила?

– Боря, чому ти так погано ставишся до Наташі? У вас батьки різні, але мати одна! Ви – рідні брат та сестра!

– Я причину твоєї ненависті не розумію. Так, Наталя ніколи ангелом не була, і вчинила вона безсовісно, ​​коли гроші твої вкрала. Але стільки років минуло! Вже давно можна було б пробачити!

Я матері нічого не відповів, бо вважав, що жалю Наташа не заслуговує. Вона сама обрала свій шлях! Її ніхто не змушував кидати коледж, виходити заміж за відверто безперспективну молоду людину і мати кучу дітей.

Зібрався я у поїздку швидко. Заздалегідь, я привіз матері запасний комплект ключів від моєї квартири:

– Мам, я все ж таки вирішив квартиру не здавати. Дуже багато з цим мороки! Потрібно документи оформляти, договір із мешканцями укладати.

Та й знову ж таки, невідомо, сумлінні квартиранти трапляться чи ні. Нехай стоїть замкнена!

– Добре, синку, – покірно погодилася вона, – нехай буде по-твоєму. Мені так простіше. Ключі поклади в скриньку, в сервант – від чужих очей трохи далі.

Я на новому місці освоївся швидко. Валентин Сергійович не обдурив – фірма справді надала мені, як спеціалісту, окреме житло.

У столиці мені сподобалося, практично відразу в мене почалися відносини зі своєю колегою. Юлю на побачення я водив цілий рік, а потім запропонував своїй дівчині з’їхатися. Вона погодилася.

Я даремно часу не витрачав – кожну вільну гривню відкладав на власне житло.

На Юлю у мене теж були великі плани, але вона поставила мені умову:

– Ти мене, Борю, зрозумій правильно. Почуття у мене до тебе є, я не проти вийти за тебе заміж, але тільки після того, як у тебе буде власне житло.

– Мені б не хотілося блукати по орендованих кутках. Все-таки у своїй квартирі ми обоє почуватимемося спокійніше. Я в покупку вкластися готова – щось у мене відкладено, та й батьки обов’язково допоможуть.

Я Юлю підтримав:
– Та я й сам чудово все розумію. Спочатку потрібно купити квартиру, потім уже думати про весілля та дітей.

– У мене у рідному місті є житло – двокімнатна, повністю відремонтована квартира. Її можна продати.
Тільки багато за неї, звичайно, не виручиш, тисяч тридцять доларів – максимум.

– Ну, тоді продовжуємо відкладати, – посміхнулася Юля, – коли прийде час, ти поїдеш і квартиру продаси. Поспішати нам з тобою все одно нікуди – у нас все життя попереду!

Мати приїхала мене відвідати через пів року після переїзду. Вона була дуже рада мене бачити:

– Нітрохи ти не змінився, – усміхалася вона, – тільки одягаєшся тепер незвично: костюм, сорочка, краватка така строга. Розкажи, синку, як ти тут живеш?

– Добре, мамо. Все нормально, – відверто говорив я, – з дівчиною зустрічаюся, особисте життя потихеньку налагоджується.

Робота влаштовує, платять відмінно, обіцяють допомогти з просуванням кар’єрними сходами. А ти як, мамо? Одна пораєшся?

– Пораюсь потихеньку. Незабаром тобі, взагалі, ні про що переживати не доведеться. Я, Борю, вирішила Наташу до себе перевезти.

Я насторожився:
– Навіщо? Що тебе спонукає до цього?

– Розумієш, синку… Тяжко їй одній у чужому місті. Зі свекрухою стосунки не ладнаються, вони постійно скандалять, Васька за Наташу не заступається, весь час на боці своєї матінки.

Для дітей у їхньому селі жодних розваг немає, а в мене і школа поряд, і садок для молодших. Та й мені якась допомога буде!

– Мамо, своєю житлоплощею ти, звичайно, можеш розпоряджатися так, як хочеш. Тільки я тебе прошу: будь ласка, не чіпай мою квартиру!

Я чудово знаю, що Наталка давно вже на неї око поклала! Не хочу, щоб там мешкав табір.

Невідомо, як життя повернеться – раптом мені доведеться її продавати. А після Наташі та її дітей, у квартирі доведеться заново капітальний ремонт робити!

І взагалі, я не хочу, щоб вона торкалася моїх речей. Ти чудово знаєш, наскільки вона мені неприємна!

Мати мені дала слово, що моя квартира так і залишиться стояти замкнена. Мама поїхала, а я залишився в столиці зі спокійною душею.

Матері я намагався дзвонити часто:
– Мам, через місяць ми з Юлею приїдемо в гості, хочу вас познайомити.

– Не треба, синку, – поспішно відповіла вона, – не приїжджай!
– Чому? – Здивувався я, – ти не хочеш нас бачити?

– Ні, що ти! Справа зовсім не в цьому, – спробувала згладити ситуацію вона, – я просто їду, хочу свою подругу дитинства відвідати.

– Місяця два планую в неї погостювати. Удома залишиться Наталя. Вона ж до мене вже переїхала. Я просто знаю, в яких ви стосунках, тому намагаюся уникнути зайвих скандалів!

За ті декілька років, що я жив у Києві, я тільки раз бачився з матір’ю, коли вона мене відвідувала. У неї постійно знаходилися якісь відмовки.

Вона ніби навмисно не дозволяла мені приїхати до рідного міста. Вся правда такої поведінки розкрилася нещодавно:

– Напевно, Юлю, поїду я продавати квартиру, бо нам з тобою не вистачає саме близько тридцяти тисяч. Думаю, суму, що бракує, якраз і покриє продаж.

– Добре, а я тоді почну варіанти підходящі розглядати, – зраділа Юля, – дорогий, на жаль, з тобою поїхати я не можу – начальник не відпустить.

Ти ж сам знаєш, яка зараз у нас ситуація у відділі. Після того, як начальника на злодійстві спіймали, нас усіх ганяють і у хвіст, і в гриву!

Про свій візит я матір не попередив. Я й сам не знав, чому не став їй дзвонити. Зустрічатися з сестрою не хотілося, тому одразу ж після приїзду, я подався до себе додому. Але ключ до замка не підійшов!

Я запанікував і почав бити у двері. Відкрила мені Наталя – молодша сестра дуже здивувалася, побачивши мене:

– Чого приперся? – Забувши привітатись, спитала вона, – що треба?

– Я так і знав, що поки мене не було, ти в матері ключі від моєї квартири випросила і самовільно сюди в’їхала?

– Не самовільно, а з дозволу мами, – узялася в боки Наташа, – в її квартирі нам тісно. Та й не хочу я з матір’ю жити, дорослій уже час ставати. Самостійною!

– А замок навіщо змінила?
– А тобі яке діло, є ж інший замок, то що не так?

– Ну, тоді я поспішаю тебе засмутити. Давай, збирай манатки та вмотуй звідси! Я цю квартиру продаватиму!

– Нікуди я не піду! Я тут залишусь! Ти у нас тепер киянин, забезпечений, живеш у квартирі, яку тобі фірма винаймає. Що тобі тут робити?

– Залиш квартиру мені, га? Зрештою, у мене четверо дітей, усі вони – твої племінники!

– Викликати поліцію? – Так це швидко! Тобі що, осоромитися хочеться?

– Та викликай кого хочеш, мене звідси ніхто не вижене! Ще раз повторюю: у мене діти! Ти не маєш права мене виселяти на вулицю. Давай, прощавай! Не приходь сюди більше!

Я, звісно, ​​дарувати квартиру сестрі не збирався. Спочатку я серйозно поговорив з матір’ю і, не звертаючи уваги на її сльози, попередив, що Наталці доведеться сьогодні звільнити чужу житлоплощу.

Нахабне сімейство поліція виселяла кілька годин – і Наталя, і Василь, ні в яку не хотіли залишати насиджене гніздечко.

А потім, ще клінінгова компанія приводила моє житло у більш – менш пристойний вигляд!

А я, більше не бажаючи перетинатися із сестрою, звернувся до рієлторської агенції – продажем тепер займається фахівець. На матір я дуже образився!

Вона ж мені обіцяла не чіпати квартиру, а слова не дотримала! Наталка їй дорожча, то нехай поживуть разом, можливо її думка зміниться!

А поки що, Бог їм суддя! Я умиваю руки! Можливо я перегинаю ціпок?